— Це не голос. — Я обережно рушив слідом. — Це Боже покарання.

Але коли знову щось шаснуло просто в мене з-під ніг, я пробачив його голосу відсутність голосу і вперше за багато-багато днів та ночей утішився, що я не один.

— Мар’яне! — обірвав свою арію Янек. Глухомань зітхнула і відняла руки від вух. — По-моєму, попереду прогалина.

— По-моєму, теж, — сказав я, уп’явшись очима в суцільну темряву. Єдина прогалина, яку я зміг відшукати, висіла разом з місяченьком у мене над маківкою.

Коли ми пройшли вперед, я зневажливо хмикнув:

— І це ти називаєш прогалиною?

І одразу щось пацнуло мене по носі. Я розтиснув кулак — соснова шишка. Як попередження: не порушуй, непрошений. Відомщу.

Я зацмулив шишкою в нікуди. Знаю, глухоманище, я всюди непрошений.

Дерева глухо зашуміли, потривожені раптовим нападом вітру. Я підійшов і присів на перекладину, що з’єднувала два стовпці з козирком. Ще два стовпці і перекладина були зламані, але залишки соломи збереглися. Навіть я, міщух, зрозумів, для кого ця годівниця призначена. А Ян Губицький, котрий нібито з лісничими і їхніми підопічними знався змалку, узяв і сам поліз у ту солому. І здається, заснув ще на півдорозі. Немов на пухових перинах знищеного мною палацу.

А ваш покірний слуга ще довго сидів тієї ночі і дивився на місяць… Якщо не помиляюся, місяць обожнюють вовки всіх часів і народів.

Ми не мали ні сірників, ні грошей, ні харчів, ні плану… Поки я ламав голову над тим, чого іще ми не мали, під дерев’яним козирком одночасно зметнулися скуйовджений чуб і наївне питання:

— Є надія вийти до людей до зими?

Отож, ми ще й не мали надії.

Тим часом пан Губицький став перед мої ясні очі, клацаючи зубами і голосно бажаючи знати, чому раптом моя куртка опинилася на ньому. Причому він махав перед моїм носом речовим доказом.

— Помнеш, — буркнув я. Ну ні найменшого пошанівку до старших!

— Припини панькатися зі мною, як із маминим синочком.

А як накажете панькатися? Як з маминою дочкою? Я так і сказав. У нас стільки всього немає (я подивився на загнуті пальці), а мене відволікають через дрібниці.

Янек моментально вкрився кіркою із смертельних образ.

— Ти негайно, в оцю ж хвилину, при мені одягнеш на себе цю жахливу стару брудну кацабайку. На тебе навіть дивитися зимно.

А інакше ти візьмеш і станцюєш мені польку? Теж мені, оратор! Зорати б тобою отак кільканадцять полів, сили кричати вже точно не мав би.

— Сидиш тут на пеньку, здаєшся сам собі таким твердокам’яним, чавунним, а вчора… — він осікся і сильніше зацокотів зубами. Ще б пак! Короткий оксамитовий сюртук, вишита срібними нитками камізелька, шовкова сорочка, ногавиці до колін і лаковані черевики. Посипати пудрою — і можна виставляти у вітрині цукерні Гросса і Струса на Гетьманській[30]!

Я посовався туди-сюди, пробуючи знайти м’якше місце для своєї дупи, але пеньок лишився вірний собі до скону і надавався до сидіння не більше, ніж розпалений п’єц. Трухлява перекладина вночі розвалилася піді мною в момент особливо захопленого споглядання місяченька, і я перебрався сюди — щоб його головою вперед викрутило, цей огризок дерева!

— Послухайте, ваша ясновельможносте. Коли ви пішки під столи і фури ходили, я бігав по снігу босоніж, і нічого, не вмер.

Аякже, бігав… Вигнали на сніг старші брати по ремеслу за те, що племінником мене Фонсьо кликав і мені належалося містечко потепліше. «Йди, грійся», — сказали вони.

— Починається, — просвердлив мене поглядом Ян, весь у соломі, але від цього не менш грізний. — А цвяхів ти часом не ковтав? Не хочеш — не одягай, нехай полежить собі на землі, їй уже й так нічого гіршого не може притрафитися.

До речі, ранок для середини серпня видався дохлий, хирлявенький, невиспаний. І роса нескоро зійде.

— П’ята година, — на око визначив я.

— Піду пошукаю воду, — непевно мовив Янек, залишаючись на місці. Тільки волосся поки що трималося. Усе решта швидко міняло свої кольори. Доспоримо ми до кінця — і дивись, на одного рудого стане менше. Я підвівся. Якби не лінь, викорчував би цей клятий пеньок і закинув би в хащу.

— Біжімо. Куртку одягне той, хто перший здохне.

О, битися об заклад — це по-їхньому, по-шляхетному. Бідака. Йому не довелося бачити, як я бігаю. Кому довелося — удруге за мною не ганявся. Тільки рукою махав. Доти, поки я не виріс і не став сам ганятися за іншими. І рукою не махав, а доганяв раз і надовго.

Янек рвонув, як необ’їжджений гнідий жеребець. Ранок здивовано забрав одну хмарку. Кацабайку я підхопив уже на бігу. Ранок забрав іще одну хмарку — заважала дивитися.

У такт моїм рухам підстрибували настовбурчені дуби і буки, акуратненькі білочки на гілочках, гнізда, що дивом не падали з дерев, кущики, ягідки та всіляка дрібна лісова поросль, яка щедро зрошувала чоботи мокрим сріблом. Ритмічно постукували невидимі дятли. Ритмічно згиналися й розгиналися коліна і лікті.

Ритмічно вмирали секунди, устеляючи мій шлях осколками часу. Хто сказав, що немає надії? Є. Але в тім краю ніколи не буде мене.

Янек почав перефарбовуватися в ніжно-рожеві відтінки.

— Ти хоч уявляєш, куди ми біжимо? — недовго думаючи, звалив він мене першим же запитанням.

Я досвідченим оком окинув хмарки.

— На північ.

— Ха!

Ліс пішов угору, і знущання залишилося незавершеним. За десять хвилин:

— Знаєш, що мені спало на думку?

Де вже мені, темному, світлі мислі зріти?

— Наш архів зник не просто так. Його викрали!

Для пуцьвірінка — незле. Я вважав, що він додумається до цього років так через сто.

— І зробив це хтось із моїх слуг.

Приголомшливо.

— Глупство. Я їм усім довіряю.

А ось це дарма.

— А ти як мислиш?

Я пішов напролом через малинник і забув про питання.

— Це скільки ж днів треба було пробиратися в бібліотеку і перетрушувати книжку за книжкою, щоб його знайти!

Не так уже й багато. Усього лиш один день і зовсім не потайки. Дев’ятий стелаж, друга полиця згори, сьома книжка праворуч. Щось про міфи.

— Він пролежав неторканим прірву часу…

А час тут ні до чого. Він, час, лише поглиблює.

— Востаннє тато переглядав архів у ніч перед смертю… Мар’яне! Здається, він поривався щось мені сказати, але… Напевно, знову відклав на потім. Що він хотів сказати, Мар’яне?

А ти поворуши мізками.

Янек застряг біля поваленого стовбура і відстав. Точніше, він би давно відстав, але я з доброти душевної пристосовував свій біг до його тупання. А позаяк доброта душевна пролазила крізь мої пори швидше, ніж піт, черговий підйом, ні краплини не спітнівши, я взяв на одному диханні. Демонструючи тим, хто відстав, усю свою прудкість. Зав’язуючи з добротою до віку вічного.

— Нам обов’язково так квапитися?! — ті, хто відстав, одразу ж двигнули мене в спину розпачливим протестом.

Нам! Відчуваєте зворот?

— Особисто я до сніданку вже давно запізнився… а… а до вечері ще півдня…

Я скреготнув зубами і не звернув на протест жодної уваги. Якщо звертати увагу на всіх рудих шляхтичів, що швендяють тут лісом…

— Ясно… Ти квапишся на побачення і… і боїшся, що панянку вкрадуть з-під носа… Так би відразу й сказав…

Зараз впаду і закачаюся по землі. Від сміху, від чого ж іще?

— Ей, бігуне… на весілля запросиш?

Я пригальмував і змахнув з лиця налипле павутиння. Ранок глипав на нас зі всіх дзюр. Чекати довелося порівняно недовго. Янек, подібний кольором обличчям до багряного маку, волік ноги, тримався за правий бік і сопів, як буйвіл, коли той бажав сподобатися самці. Був змученим, голодним та бездомним, і тому мені не сподобався. Самкам такі теж не подобаються.

— Це був змив[31]… — просвітив я його, прикидаючи розміри дупла, що маячіло перед нами. Голова влізе, вирішив я. Руда.