Та я нічого цього не знатиму.

Свіже повітря і холод від землі потроху витіснили з моєї голови пануючий там дурман, і я зміг згрубша оцінити ситуацію. Вона видалася поганенька: Янек сидів під березою і вперто не помічав сліз, що котилися йому по щоках. А внизу, у долині, бушувало пекло.

— Хто тебе просив робити це самому? Ми ж домовлялися: ти почекаєш, поки я підніму на ноги челядь і коней, а потім ми зробимо це разом.

— Ти надто довго їх піднімав, — хмуро кинув я, підводячись із землі й уникаючи погляду в долину.

— Я велів збиратися, видав їм платню і спробував усе пояснити. Але не певен, що вони зрозуміли.

— Хто — слуги чи коні? — ні з того ні з сього пожартувалося мені. Диму наковтався, мабуть.

— А коли вони побачили перші спалахи вогню у вікнах, — волинив далі Янек, — то раптом забігали, замахали руками, показували мені на вікна і щось вимагали від мене…

А серед них часом не було одного… чи однієї, хто стояв осторонь і уважно спостерігав?

— Вони плакали, уявляєш?

— Мене менше за все хвилює прислуга, — відповів я, розмірковуючи.

Крім того одного, звичайно… чи однієї.

— Я так запросто зруйнував усе їхнє дотеперішнє життя… Узяв і зруйнував… Що вони тепер робитимуть… Куди підуть… Серед ночі…

А розмірковував я про свою неймовірну удачу. Ось він, мій зоряний час! Настав! Витанцьовуй, Мар’яне, хочеш польку, хочеш мазурку! Тільки зірок чомусь не видно… Поховалися? Погасли?

Я глянув на Янека, що самозабутньо вмивався слізьми, і люто заревів:

— Це дерево чудово поллє дощ, а якщо ви, мила моя, хочете зробити добру справу, то витріть соплі і беріть ноги в руки, а руки — у кулаки. Мені ніколи міняти вам пелюшки!

Тільки негідник міг так зараз із ним говорити. Знайомтеся, я і є той негідник.

— Горить, — філософськи відреагував Янек.

Мені ця філософія перестала здаватися забавною.

— Ну і мокніть собі, моя дорога, а я пошукаю сухішу місцинку.

І я вирушив до лісу. Він дихнув на мене чорною, похмурою, злою пусткою. Я сам був чорним, похмурим і злим. А на додачу до всього — голодним. Руки потягнулися до пояса, обмацали його, не повірили й обмацали ще раз. Я крутнувся на підборах і вибіг на узлісся. Заграва займала півнеба, але я оголосив себе незрячим, у два стрибки опинився перед заплаканою дитиною, підняв її, як пір’їнку, і припер до деревця.

— Де мішок, який я був причепив сюди, до пояса, підберезовику ти мій?

З провізією, теплим одягом, різними вкрай необхідними в дорозі дріб’язками і фальшивим паспортом на ім’я Мар’яна Небродовича.

— Я його викинув. Він був заважкий.

— Ти викинув мій мішок? — перепитав я з лагідним сказом у голосі. — Мій мішок? Де ти його викинув?

— Там, на сходах, по дорозі в хол.

— На сходах? Мій мішок? — видно, двері мої незмащені заїло остаточно. — Ти думав, я його забавками набив, ляльками всякими, солдатиками? Книженціями? Ні, книжки ти б не викинув, ти б їх поволік на собі на край світу.

Він байдуже дивився просто на мене. Не мав звички відводити погляд, навіть якщо йому в лице дихав такий звір, як я. Чомусь був упевнений, що я не кусаюся. Зараз я доведу всю помилковість його думки.

— Я не думав, що там забавки… Просто я нічого не збирався з цього дому брати.

— Он воно що! Так чого ж ти не роздягнувся, чесний який? Одежинка ж чужа. І мене не роздяг? Заодно перевірив би кишені, чи не гвізднув[28] я чогось дорогоцінного.

Чесне слово, він навіть перестав плакати. Очі зробилися сухими і жорсткими.

— А це не діло рук шляхтича — по чужих кишенях лазити. У мене поки що мій титул не забрали, забув? І руки забери.

У-ух!

— Та пропади він пропадом, той мішок.

І фальшивий паспорт туди ж.

— Я добуду новий, файніший.

Мішок, звісно. Паспорти не святі ліплять, а вуйко Фонсьо, та в нього зимою снігу, а літом трави не допросишся.

Янек хвилину пережовував. Добре! Ще зовсім недавно він лише ковтав.

— Як це — добудеш? Яким чином?

— О-о, тобі розкажи, — запхнувши руки до кишень, я не кваплячись повернув до лісу. Янек за мною.

— Що означає «розкажи»? Що ти задумав?

— Ну-у, нічого такого…

— Мені не подобаються твої «о» і «ну».

А мені не подобається один… чи одна, кого ми не кваплячись залишали за спиною. Безкарно.

— Пояснень я, звісно, не дочекаюся, Мар’яне, не у твоїх це правилах порушувати власні правила…

Але я за ним… чи за нею ще вернуся.

— Тому я попереджую: від цієї хвилини я ні на крок від тебе не відійду, зрозуміло, Мар’яне? Якщо ти замислив щось нечесне, я тебе зупиню, обіцяю! Я буду спостерігати за кожним твоїм рухом, і не смій мені перечити.

— А коли мені приспічить за деревце?..

Він не зніяковів. Не знайдуться нині ті, котрі змусять його ніяковіти.

— О, особливо тоді…

Він оступився. У лісі, у цій темниці, було повно кореневищ, корчів, коріння… Лише на одну мить він ухопився рукою за моє плече, і ця рука, здалося мені, пропекла наскрізь мою продимлену, чорну від кіптяви куртку. За такі миті платять золотом. Та чи візьмуть плату з Мар’яна Добрянського, а чи скажуть: іди, звідки прийшов?

Наші очі незабаром призвичаїлися до темряви. Проте світліше від цього не стало. Ми перебували на дні величезної криниці, у якій без упину щось ворушилося, шелестіло, шурхотіло, а вгорі, у нерівному просвіті, немитим блюдцем плив поміж хмарами місяченько. Щось синювато-димчасте стікало на листя, хвою, кору й мох; хтось живий і печальний дихав нам у потилиці; глухомань ходила довкола нас, непрошених, колами, з темним обличчям й очницями-дуплами, і, похрускуючи пальцями, чекала, коли ми наситимося її стравами і кинемося назад. Тоді вона жбурне нам у груди колючі чагарники, а під ноги столітні вітроломи і скаже, сторожка і чутка, так і не пробачивши людям свого прізвиська і їхнього споконвічного страху перед нею, — скаже нам, непрошеним: дороги назад нема.

— Мар’яне, агов, Мар’яне! — окликнув мене супутник. Я ледве ухилився від драпіжної гілляки, що випливла переді мною нізвідки. — Вибач, я не хотів тебе налякати.

Угу.

— Але ти подивися на цей дуб!

«Цим дубом» виявилася загусла до твердості каменя чорнота, що закинула над нами мертві нерухомі сіті. Де він угледів дуб?

— Знаєш, із чим він у мене асоціюється?

Я піймав себе на тому, що хотів би, щоб він говорив тихіше. Небо майже не просвічувало крізь густу плутанину, і я відчув себе людиною, над якою закрили дашок криниці. Я почав тихесенько відступати.

— …З тобою, мій мовчазний друже! Цей дуб такий самий пазуристий, ікластий і… без єдиного живого листочка!

І він розсміявся. Драпіжна гілляка не дрімала і вчепилася на зворотному шляху в моє волосся.

— Холєра ясна!

— А от лаятися він, мабуть, так і не навчиться.

Я почув, як Янек поплескав рукою по стовбурі.

Я навіть про гілляку, якій обіцяв переломити всі кісточки, забув. Він не боявся! Мало того, він був із глухоманню на ти!

Удалині протяжно ухнуло і затихло.

— Ну, якщо ти дав обітницю мовчання… — голосно образився Янек. Я мало не пристукнув його. А глухомань… я оглянувся… залишалася глухоманню. І, звичайно, готувала порушнику спокою заслужене покарання.

— Десять ринських дістати — гарна нагорода!

Ой, заб’ю я пана, хоч ’го трохи шкода!..

При тьмяному світінні, в оточенні мороку, по неходженій стежині йшов порушник і горланив на весь ліс пісеньку про хлопів Тарнавського повіту[29]… Я, притримуючи рукою гілляку, оту саму, драпіжну, дивився в обидва ока глухомані і ясно бачив свій страх, і бачив, де його коріння. Дитинство мого порушника минало серед природи і вчило його не боятися живого. А моє дитинство, кам’яне, убите в крівлі, димарі і підвали, уміло не боятися тільки мертвого.