Сльози давно висохли, а я висів під черевом металевої істоти й блаженно усміхався. Якщо і так і сяк мені грозить самовбивство, то чи є сенс лякатися його? Треба тільки вибрати слушний момент.

І тут прозвучав довгий гучний гудок і потяг зупинився, обдавши парою та іскрами мене і найближчих до колії пасажирів.

Я ліг спиною на дубові шпали і поволі, палець за пальцем, відчепив затерплі руки від осі коліс. Трохи хитало з боку в бік. Хотілося сміятися. По щоках лилися сльози. Наївний, я навіть почав був вірити, що скоро буду вдома і вся ця подорож видасться страшним сном.

У такому стані мене й витягли з-під вагона два колійовці, що оглядали потяг на станції Красне́. Як кажуть мудрі люди: не кажи «гоп», поки не опинишся по той бік прірви. І навіть тоді ще трішки зачекай з радістю…

Я продовжував сміятися і плакати, поки мене вели до ще недобудованого вокзалу, де стовбичила лише будка з дерев’яним дашком, підпертим стовпчиками. Назустріч нам уже рушив поліціянт. Але наблизитися до нас йому повсякчас заважали тлуми людей, якихось радісних і піднесених, що стояли на пероні із квітами, кокардами, у святковому вбранні.

Вдавання божевільного не завадило мені краєм вуха почути, що до мого міста має прибути якась дуже важлива персона, яку всі хочуть побачити. Чи не королівського роду… І їхати вона має через станцію Красне́.

— Я мушу віддати йому шану! — крикнув я до поліціянта, коли відстань між нами зменшилася удвічі і я почув достатньо, щоб діяти. — Моя бабка була болгаркою, у мені тече кров цих відважних людей, я мушу побачити цього опального володаря, цього невинного страждальця, який узяв на себе тягар чужих заздрощів і злоби!

Поліціянт невдоволено нахмурився, колійовці сильніше стисли мене за лікті, але всі жіночки, які чули мої палкі крики, організовано й завзято кинулися на підтримку опального монарха. Галас здійнявся такий, що гудок паротяга проти нього був писком комара.

Раптом якась із жіночок верескнула пронизливіше, ніж доти.

— Ґвалт! Грабують! Мій ридикюль!

«Молодець, — подумки похвалив я колегу, який вчасно скористався оказією. — Тільки хто ж так грабує?»

У мене вони б спохопилися ближче до вечора, якщо не пізніше…

Поліціянти кинулися в той бік, юрба захвилювалася дужче, колійовці перезирнулися, я подивився у їхні чесні очі і приклав обидві руки до грудей:

— Я мушу його побачити. А потім забирайте мене і садіть, якщо… — я шморгнув носом, — якщо я теж маю постраждати! Я готовий!

Один сплюнув собі під ноги, а другий подивився на потяг, який їм ще треба оглядати, і на стражів порядку, які ловили коєхмахера[45].

— Ви ж можете зі мною постояти, поки мене теж не ограбили?

Ні, охороняти волоцюгу вони не наймалися! За хвилю я був вільний. Наступної миті в мене в руках був квиток до мого міста. Одним грабіжником більше, одним менше…

Цього разу я поїду потягом як нормальна людина, тому що з першого вагона вийшли намісник з капітаном, кректячи і похмуро озираючи недобудований двірець і сільські хати за ним, а це означало, що на зустрічі з персоною королівського роду їх не буде. Передумали. Або, можливо, отримали телеграму з Відня з наказом не з’являтися в місті, поки гість там перебуватиме, а отже, оглядати вагони так прискіпливо, як досі, ніхто не буде.

Я глянув на квиток і… зітхнув. Другий клас.

Волоцюга — і другий клас.

Якби я хотів потрапити в буцегарню, кращого способу годі й вигадувати.

З горя я взявся розшукувати в натовпі пані, у якої я пальнув[46] квиток. Вуйко Фонсьо вчив нас, дурних, що треба добре запам’ятовувати тих, у кого ти щось відбираєш і хто в тебе щось відбирає, щоб колись повернути втрачене і самим ненароком не попастися через дрібницю.

«Бо, — кричав він, тримаючи якогось капуся за загривок, — більшість злодіїв потрапляють до рук поліції саме через дрібниці!»

Усе — від гостроносих мештів на обцасах до кокетливого капелюшка з вуалькою — говорило вам, що гаворучка[47], яка збиралася їхати другим класом, — справжня аристократка.

Я розшукав її, наздогнав і простягнув квиток.

— Я дуже перепрошую, ласкава пані, але це, здається, випало у вас…

Можна було просто кинути квиток на землю. Або взагалі подерти на дрібні кавалки. Можна. Але, можливо, колись і мені повернеться хоча б невелика втрачена річ…

Гаворучка зміряла мене з ніг до голови таким поглядом, який жодна вуалька не змогла б приховати.

Хочеться інколи повірити в справедливість, от і нариваєшся на погляди, які кидають тебе назад у болото!

І я знову згадав настанови вуйка Фонся:

«Одяг можна вкрасти. А от те, що тут, — стукав він кулаком по чолі того ж капуся, — це не купиш і не вкрадеш, ви чули мене, чи у вас там тільки шмельц[48] водиться?!»

Він вчив мене віддзеркалювати тих, з ким маєш справу, перевтілюючись у чиновника, хлопа, вояку, п’яницю, шляхтича чи лакея. Він говорив: «Спостерігай, бери на озброєння і роби краще за них». Хоч би де я опинився і з ким спілкувався, я мав переходити на їхню мову, копіювати їхні жести й повторювати за ними їхні слова.

У будь-якому середовищі я мав стати своїм, викликати довіру і завоювати симпатію.

Пані тим часом полізла до свого ридикюля з оксамиту, вишитого сріблом, ахнула, приклавши до губ делікатну ручку в мереживній рукавичці, і швидко вихопила з моїх рук папірець вартістю п’ять гульденів. Стільки ж становила тижнева зарплата робітника. Тому я ніколи не піду на фабрику чи в найми. Рабство — не моя професія…

Її швидкість, а також слівце, яке вона не встигла затулити своєю делікатною ручкою, переконали мене, що пихатою аристократкою вона зробилася не так давно, мабуть, вдало вийшовши заміж. Тому я нахилився до її вушка і багатозначно промовив:

— Зараз такий час, що знаходитися в гущі подій украй небезпечно, тож дозвольте нам робити свою справу, а вам краще перечекати вдома…

Вона знову ахнула, і з її розширених зіниць стало ясно, що перед нею тепер не волоцюга, а переодягнений агент державної безпеки. Коротко схиливши голову в поклоні, я поспішив ретируватися, оскільки краєм ока вже бачив, як до нас посунув гаврук, чимось категорично схожий на її чоловіка.

Та й потяг уже рушав, а в мене досі не було квитка, і поруч уже не було тих, у кого можна було цей квиток «позичити» на вічне віддавання.

«Щось не щастить нам останнім часом у нашому ремеслі… — звернувся я до похнюпленого звіра всередині мене. — Що робитимемо?»

«Може, шиночку і ковбаску?» — з надією завиляв він хвостом.

Повз мене, махаючи рукою у вікні, проплив Янек. Конспіратор з нього був точно такий, як із мене балерина погорілого пофранцисканського театру[49]…

Розбігшись, я вхопився за поручні і застрибнув на підніжку потяга. Ніхто нічим мені тепер не міг дорікнути, позаяк я їхав не у вагоні, а знадвору, отже, квиток для мене був не обов’язковий!

Ви так не їздили? Багато втратили!

Вітер, простір, швидкість і… майбутнє, що наближалося стрімко й невмолимо, переходячи за спиною в минуле…

Одним з найдавніших і найприємніших спогадів дитинства була поїздка в потязі.

За вікном пропливав величезний світ, вітер пригинав долу дерева, а мені було тепло і затишно біля маминих рук. Добре пам’ятаю дотик тих рук і пам’ятаю когось навпроти з пишними вусами, яких я трохи побоювався. Але мені обіцяли скору зустріч з татом, і я знав, що він мене захистить…

Скільки я потім напружував пам’ять, так і не зміг пригадати, зустрілися чи ні ми з татом по завершенню тієї поїздки. А спитати не було в кого…

Сонце, скрегочучи, рухалося в одному з нами керунку. Туди ж, за небокрай. По своїх небесних рейках. Минуле ховалося вдалині за пагорбами. А очікуване майбутнє…