Хочеться інколи мати оте майбутнє, от і мариться казна-що!

Насправді, я ніколи не замислювався, що робитиму після того, як зустрінуся зі своїм ворогом лицем до лиця. Майбутнього для мене після того не існувало.

І от те неіснуюче майбутнє настало.

І я виявився неготовим до нього.

Двері прочинилися, і в просвіті з’явилася руда шевелюра. Я мало не зірвався зі своєї підніжки.

— Я не вірив, що ти встигнеш нас наздогнати! — заходився він перекрикувати свист вітру і стукіт коліс. — Ти просто злетів на підніжку!

Два злочинці, за якими полює сам намісник краю з директором поліції, гарно так розмовляють на підніжці потяга у всіх перед очима! Я досі дивився на нього роззявивши рота, сподіваючись, що він усе зрозуміє і згине з-перед моїх очей! Але Янек мав нагальне питання й не збирався чекати з ним до зупинки локомотива.

— Довго ще до твого міста?!

І що ви думаєте? Замість того щоб гримнути на нього і заштовхати назад до вагона, я слухняно закрив рота і подивився вперед. Там уже маячили Кривчиці — знайомі околиці знайомого міста, яке я обов’язково розцілував би в обидві щічки, якби не треба було глипати в обидва ока, щоб не пропустити чергової маленької капості. А позаду…

У мене якось само собою вирвалося:

— Я буду жаліти…

Смикнув же за язик нечистий!

— …що не викупав тебе в болоті!

Пауза, бігме Боже, не помічалася. Янек, старанно вигинаючи шию, щоб розгледіти ті околиці, потрусив, мов пес, гривою, яку вітер ще більше розкуйовдив, і повернувся до мене.

Трясця! Він виявився розумнішим, ніж я думав!

— Жаліти? Розслабся! У нас попереду ще ціле життя, Мар’яне!

Ні, хлопче. Попереду — моє місто. Невже не чуєш, як воно промовляє: «Прошу пана до гілляки»? І не кажи потім, що ми тебе не попереджали!

Мій рідний двірець носив поважне ім’я свого фундатора і засновника Карла Людвіга і був наче складений докупи з різногабаритних кам’яниць на два, три і чотири поверхи. Мав чотири квадратові вежі з тонкими шпилями на вершечках, два парадні входи з мурованими наскрізними портиками, над якими містилися балкони і під якими вільно проїжджали фіакри, і два бічні службові входи. Був і критий перон позаду з так само шпилястими опорами, високою центральною аркою над трьома коліями для заїзду потягів і двома меншими арками по боках — для пасажирів.

Уже на під’їзді до двірця було видно, що люди з’їжджаються і сходяться до нього звідусіль. Вітати монарха-вигнанця, звісно.

Я повідомив Янеку, щоб чекав на мене біля стоянки фіакрів, бо там легко зникнути з поля зору поліції, а якщо мене не буде за півгодини, щоб ішов Городоцькою до церкви Святої Анни і питав там отця Альфонсо.

«Чому тебе не буде за півгодини? — встиг спитати Янек. — І хто такий отець Альфонсо?»

Але відповіді почути не встиг.

Бо я зістрибнув з підніжки потяга, не чекаючи зупинки.

Приземлився майже вдало. Провів його поглядом. Заспокоїв серце. Помаленьку перемістився до запасного локомотива з двома вагонами, які стояли тут на тупиковій колії.

Ще одна тупикова колія підходила майже впритул до дороги на Блоні[50], яка йшла сюди з самої Городоцької, чого мені, власне, й треба було. Але значно безпечнішим я вважав шлях навпростець повз військові склади, костопальню, яка одним своїм запахом відлякувала перехожих, повз трамвайну дирекцію і Городоцьке джерело через вулицю Бема[51] до Янівського гостинця[52], а вже ним повз казарми Фердинанда до кнайпи вуйка Фонся.

Поки тривало сум’яття і переполох довкола королівських персон, я, звичайний смертний, мав можливість подолати цей шлях без пригод. Просто треба було взяти себе в руки і рушати.

По якімсь часі я практично це зробив. Тобто наказав собі взяти себе в руки. Але з місця так і не зрушив…

У просвіті між вагонами видно було, як площа перед двірцем заповнюється вишуканими каретами, легкими бричками, дешевими дрожками[53], поважними фірами, розтривоженими кіньми і зацікавленими людьми. Від споглядання цього строкатого стовпотворіння мене відволік знайомий голос, який витав над штрекою…

— Мар’яне, ти тут?!. Агов, Мар’яне!..

Я повільно сів, де стояв. Цікаво, скількох шпиків він привів за собою?

— Сюди!

Це було краще, аніж дозволяти йому блукати територією, повною поліції. Хоча за те, що він укотре мене не послухав, слід було збештати його на чім світ.

— Що ти тут робиш, Мар’яне? Ми ж домовилися зустрітися біля фіакрів?

Я подивився на нього і промовчав. Кого я обманюю?

Уперше я безмежно радів, що він мене не послухав.

— Я чекав-чекав, але там стільки народу, як на ярмарку! Здається, половина міста сюди прибула!

Половина міста? Сто двадцять тисяч люду в нашому місті, так що навряд чи…

— Тато розповідав мені про ваші Святоюрські ярмарки…

Немає вже тих ярмарків. Перевелися…

Отак усе може зникнути з лиця землі. Просто тому, що минув його час.

Я поглянув у просвіт між вагонами, чи ніхто цікавий не рушив сюди. «От і двірця нашого теж може колись не стати», — раптом подумалося мені… Хоча кому спаде на думку валити таке величне творіння людських рук?

Однак розмови про те, що двірець Карла Людвіга замалий для такого потужного руху між Віднем, Радивиловом і Тернополем, велися не один рік. От і чернівецький двірець збудували, щоб розвантажити цей. І хоча той був менш вишуканий, проте мав і портик, і арки, і балкончик над входом…

Поліції, мабуть, було не до нас. Поки що.

— Ти знаєш, кого всі прийшли зустрічати? — усівся біля мене на піщаному насипі Януш Губицький, начебто шляхтич з діда-прадіда, переповідаючи мені, батяру, останні вісті. — Не повіриш: болгарського князя Олександра Першого Баттенберга!

— Та йди… — «не повірив» я.

— Серйозно! Поки ми з тобою блукали лісами і болотами, заколотники-москвофіли позбавили його майна, коштів і престолу й переправили до Підволочиська, а він вислав звідти телеграму до князя Вільгельма Вюртемберзького, здається, головнокомандувача вашим гарнізоном, з проханням про допомогу. Це мені попутник мій розказав, який каретні майстерні має в Бродах. Каже, про цей день буде онукам своїм оповідати, якщо, звичайно, князь Олександр добереться сюди. Хто знає, що там у дорозі може трапитися?

— Ми з тобою знаємо, що може трапитися в дорозі…

— Хто такі ми, а хто князь Олександр!

— А хто такий князь Олександр?

— Як хто?! Я ж тобі казав, правитель Болгарії! Ага, знову іронізуєш. На відміну від нашої, його справа є справою всіх шляхетних людей! Його тітка, до речі, є мамою Олександра Третього, російського царя, а його матір’ю є донька графа Яна Гауке-Боссака, який був у тридцять першому військовим міністром уряду наших повстанців!

А моя мати була донькою личаківського чинбаря[54] і загинула від рук твого батька, начебто шляхетного чоловіка з родоводом, який сягає п’ятнадцятого століття, і тому твоя справа шляхетніша, ніж моя, так?

— Його Світлість — до речі, роздягненого — вигнали серед ночі з монаршої спальні і примусили зректися престолу. Шість днів уже, до речі, у дорозі…

Ну-от, майже про нас із тобою історія…

— Голого і босого? Навіть спіднього на ньому не зоставили?

— Я не знаю точно, Мар’яне, я тільки переповідаю тобі, що почув! Князя відправили до нас у супроводі жандармського полковника і якогось чиновника при виконанні окремих поручень — так казав бродівський каретник…

Яких поручень, я не став особливо допитуватися, прикидаючи про себе, скільки гарнізону підняв на ноги наш головнокомандувач, і як тепер пересуватися містом, запрудженим жандармами і військовими.