— А що фіакри, є вільні? — спитав я, лиш би щось спитати.

— Їх там хмара. Стривай, а ми що, візьмемо фіакр? Ти ж казав, що проїзд майже два гульдени коштує!

— Ну, ти ж квиток виклянчив, може, й у візника виклянчиш, щоб нас завіз у борг.

— Я не клянчив! Це були мама з сином, він хотів їхати сюди, а вона казала, що господарством треба займатися, а не іноземців пантрувати, як диковинних звірів…

Правильно мама казала…

— А він упирався, казав, що в справах їде! Я, наприклад, буду вік їм вдячний… Їх там, між іншим, п’ять душ у сім’ї. А цей син — єдиний годувальник.

Ну, припустимо, у мене в житті ні сім’ї не було, ні годувальників — що мені накажеш: ридати чи в долоні плескати?

— Не можна постійно про людей погано думати!

Ну, згоден, не можна, а ти чого так зденервувався?

Янек замовк і похнюпився. Та-ак.

— Неважливо, скільки коштує проїзд, — сказав я, — важливо, що ми майже добралися.

— Перстень. Я їм віддав батьківський перстень, уявляєш? Від діда-прадіда…

Мій погляд швидко знайшов просвіт між вагонами і радісно впхав себе туди.

— Чому мовчиш? Скажи: я ж тебе попереджав… треба було мені йти… поліз поперед батька в пекло… чи ще щось таке, як ти завжди говориш!

А сенс повітря стрясати? Витроплять нас за ним у мить ока. На перстенику твоєму прадідівському вибитий фамільний гербик панів Губицьких, — куди ж без нього, — а це те ж саме, що самому на себе донести. До речі, перстеник той зовсім не твій, а крадений. Усе життя твоє крадене, Януше Губицький, окрім останніх тижнів. Лише вони твої цілком і повністю. Можеш у спадок заповідати, дарувати чи продавати їх. Тільки хто ж добровільно пустить до себе в хату ті довгі дні, скроплені вином, настояним на крові.

На піщаному насипі терпеливо чекали. Просвіт більше не рятував.

— Ми спробуємо повернути твій перстень.

Я знаю, я — негідник.

— Тоді пішли! — одразу повеселів, прудко підводячись на рівні, мій попутник.

— Не так швидко, — буркнув я, вказуючи на свою праву ногу, якій ніяк не міг знайти на цьому світі зручне положення. Може, на тому світі стане їй легше? — Не вмію я з підніжок злітати…

Ступня була неприродно повернута вбік, а біля кісточки красувалася випуклість, і не можна сказати, щоб вона радувала око. Моє, принаймні, ні.

Колись ми, дітиська, змагалися між собою, хто якнайдалі вистрибне на ходу з вагона. Але чи то з того часу потяги стали швидшими, чи ми старішими?..

— Вивихнув. Доведеться вправляти.

— Нічого собі… Боляче?

Я спідлоба спостерігав за ним. Основного підступу він поки не помічав.

— Терпіти можна. Але ходити — ні.

— Ще б пак! А пальцями можеш рухати?

Я зітхнув. Не можна було лякати його передчасно.

— Вивих — це коли кістки виходять із суглобів. Двері якщо зіскочать з петель, багато ти ними порухаєш?

— Я розумію… — Він обережно доторкнувся до ноги, що давно вже розпухала на моїх очах. Мені це полегшення не принесло. — І що тепер?

Цікаве питання.

— Вправляти доведеться. — Я поглянув на колійові майстерні ген там, удалині, праворуч від двірця. — Це нескладно.

І нутром відчув, що почало доходити.

— Ти хочеш, щоб я… Ні, я не буду! Ні-ні, ти що? Я в житті нічого не вправляв!

Його здуло на відкритий простір, аж вагони при цьому, здається, гойднулися. Не вмів Янек висловлювати свої думки спокійно і тихо.

— Нізащо! Навіть не думай! Це ж… — він ковтнув слину, дивлячись на мою ногу, як на жахливе чудовисько. — Це треба лікаря! Ні-ні…

Він знову закричав і бурхливо замахав руками, й кілька візників на Станційній площі[55] дружно повернулися в наш бік. Я при цьому інстинктивно потягся до нього, щоб запхнути назад в укриття. Дух заперло на півдорозі, і навіть міцне слівце не допомогло.

— Скоро сюди прибуде якийсь колійовець. Нас тут до того часу вже не має бути, — пояснив я. Нога моїх пояснень не розуміла. Майбутній цілитель теж.

— Я тобі допоможу, не хвилюйся! — Він ухопився за мене обома руками, що, на його думку, мало допомогти мені підвестися. — Ти кажи, що робити і куди йти, а за інше не хвилюйся, — утішив.

Я без особливого захоплення опинився у його руках. Думка про самогубство люб’язно подала голос. А звір протягував мені свою підбиту лапу і благав про допомогу.

— Вприся ногами в землю і підстав плече… Ні, не треба до мене нахилятися, випростайся… — почав я навчання.

Людина, що підставила зараз мені своє плече, була єдиною людиною, у якої я не міг нічого просити. Та іще, мабуть, вуйко Фонсьо. У того я не хотів нічого просити.

Незграбний ривок — і перед очима попливло. Новонавернутий цілитель — з тих рудих, які вічно роблять не те, що треба, — охнув і, примовляючи щось на зразок «Зараз-зараз, усе буде добре», прихилив мене спиною до вагона. Я знову спробував заспокоїти своє серце, але цього разу воно не дуже мене слухалося.

Раптом примовляння припинилися.

Розплющивши очі, я наштовхнувся на стривожений погляд. Краще б я не відкривав очей. А ще краще, якби не вибрався сьогодні з-під потяга живим. Земля зітхнула б вільніше.

— Слідкуй, чи хтось не йде сюди… — сказав я, лиш би щось сказати.

— Сідай! — відповів він мені, зосереджений і безстрашний, як лев.

— Ми ще не прийшли, Яне.

Для тих, хто не зрозумів, — це я так жартую. А він — ніякої тобі реакції.

— Сідай, показуй ногу і говори, що треба робити!

— Вприся в землю… і не нахиляйся так…

Безперечно, жарти сьогодні відскакували від нього, як горох від усім відомої стінки.

— Що робити, я питаю?!

Ось що творить з людьми безстрашність. Я сів, обіцяючи своєму серцю, що це востаннє. Востаннє я дозволяю керувати собою своєму ворогові. Але звір мій глибоко в душі зітхнув з полегшенням…

— Однією рукою захопи стопу, іншою — литку. Не так, зверху… Янеку, ау!

— Так-так, я слухаю.

— Уяви собі, що це — двері, а це петля — і повільно, але сильно тягни в цей бік.

Можна сказати, мене від самого себе скрючило, а Янеку моєму, здається, надало певності. Поживемо — побачимо… Якщо поживемо ще трохи після цього.

— Зрозумів? Смикнеш на себе — і готово. Тільки смикати треба сильно, щоб хруснуло, але не різко.

От прийду додому — і вирву свій поганий язик! Але безстрашність не всім дається. Вона для тих, хто вічно робить не те: не там народжується, не з тим зав’язує дружбу, не туди пре на зламаний карк.

Нутрощі пронизало… і стихло.

— Ти як? — ледве дихаючи, промовив новоявлений цілитель. Я глянув у його зіниці.

— Ногу віддай.

Довго так дивитися я не витримував. Тому взявся зосереджено стягувати шийною хусткою пошкоджений суглоб.

— Треба палицю, — несподівано для мене сказав Янек і пішов ламати липу, що росла неподалік дороги до двірця.

Ще трохи — і він навчиться самостійно приймати рішення і втілювати їх у життя. А тоді, дізнавшись про мене правду, прийме рішення, якого я не зможу і не захочу змінити… Жити триста років — хіба одного цього вже не занадто?

— Ось! Думаю, підійде.

Костур справді був міцний і замашний, з таким і на жандарма можна піти… Коли повертатися додому вже не буде сенсу.

— Дякую.

— Дурниці.

Кому дурниці, а хто ніколи нікому не дякував…

— Ну як, можеш іти?.. Слава Богу! Якби ти знав, як я налякався!

Навіть налякавшись до смерті, ти ніколи не будеш боягузом, Януше Губицький! Бо безстрашність не купується на центральному ринку. Вона або з тобою, або повз тебе. І грошей не візьме, скільки не пропонуй. Я знаю, я пробував… Безстрашність — це коли можеш дивитися в зіниці своєї жертви і не сліпнути.

Гудок паротяга перекрив на мить усі інші звуки. Люди захвилювалися, репортери з фотографами займали вигідні місця, поліція намагалася налагодити порядок на станції і перонах…

Нас чекав не близький, але і не дуже далекий шлях. Знаний мною з дитинства.

Тільки сьогодні я чомусь виразно відчув, що йду цим шляхом востаннє…