— А ти?

А мені не грозить. Звір усередині мене чатує і людину не впустить.

— Я швидко.

Ми в місті лише годину. У кнайпі — лише п’ять хвилин. А той, кому слід усе знати, уже знає, що я заніс ногу над східцями, а руку — над перилами горищних сходів, як робив триста років з однією і тією ж думкою. І думку цю він теж ясно зрить. Той, кому слід усе знати. Ні, я не маю на увазі Всевишнього. Та й Всевишній, думаючи про своїх дітей, навряд чи має на увазі мене.

Кожному — того пана і слугу, яких він заслуговує.

Але Фонсьо ніколи себе паном не кликав. І до слуг своїх численних ставився далебі непогано. Почасти. А зі мною так зовсім панькався. Коли видавалася вільна хвилька і всі дітлахи звалювали бити байдики, він заводив мене на горище, садовив за стіл із фарбованого дерева і змушував читати, писати, рахувати, перекладати, переказувати і знову перекладати, усе строго по книжці, від і до, причому висловлюватися треба було правильною мовою. А відмовляти йому — це рити собі дорогу просто на Янівський цвинтар.

Через горищне вікно пробивалося світло і вулична метушня — і я відмовляв. Не раз і не два. Після чого з новими силами брався за науку. І перевиконував норму на багато днів уперед. Били мене строго буковою тростиною. Скільки треба. Від і до.

Що не кажіть, вуйко виділяв мене з-поміж інших. Не кожен захотів би втовкмачувати в мою пусту макітру зерна розуму. Чи означало це, що він… можливо… іноді… хоч трішечки… мене любив?

Я заніс ногу над останньою сходинкою. Просто деколи хочеться, щоб тебе любили, от і путаєш Божий дар з яєчнею.

…Коли я спустився вниз, кнайпа явилася мені милим серцю раєм, у крайньому правому куті якого ошивався рудий ангелик і заводив шури-мури з…

— Здоровенькі були, Аничко, — плеснув я її по колінку, всаджуючись поміж ними. — От що буває, коли залишиш вас, вельмишановна панно, на хвилинку без нагляду. І тебе теж, кавалере.

Янек хотів був благородно обуритися, але його випередили, лагідно так, ніжно:

— На хвилинку?! Ах ти шестимісячний недоноску! На хвилинку?! Усі чули?! Гей, Мовчуне, оцей, що тут сидить, сміє своїм поганим ротом…

Я закрив їй рота. Поцілунком.

— Ти гадаєш, що одним поцілунком відмажешся від своєї місячної відсутності? Ти, хитрожопа свиня! — зашипіла вона, виблискуючи вуглинками очей.

— Ну, припустімо, я був відсутній не місяць, а двадцять шість днів, — заперечив я, накидаючись на соте з курки. Поцілунками ситий не будеш. — І зрештою, чому одним? У мене десь у запасі ще один має бути. Ти ж мене знаєш, я грошей не беру, але мене треба годувати, бажано тричі в день і бажано — свіжиною.

Поки я отак базікав, вона забралася мені на коліна, і доступ до курки дещо ускладнився.

— Перед тобою така жінка, а ти тягнешся до общипаної індички, безсовісний ти зраднику.

— До курки, радосте моя. Після общипування її рубають на порції, панірують, обсмажують, тушать, потім покривають шаром обсмажених помідорчиків і — прошу переконатися, шаром обсмажених лисичок — де тут вони в нас…

— Варвар, — промуркала вона, звертаючись калачиком у мене на колінах.

— Янеку, подай, будь добрий, сюпрем.

— Що подати?

Він однією рукою тримав ножа, другою — виделку, усе як треба, тільки поїдав усіма очима зовсім не те, що годиться благородному дворянину. Чим викликав обурене урчання мого шлунка.

— Сюпрем — це паровий соус з яєчно-масляним льєзоном. По-простому — білий з яйцем. Стоїть біля вилоги твого правого рукава.

Він поклав виделку і взяв витирачку. Ну ж бо, пуцьвірінку, піднатужся, соусниця трошки правіше…

— Янек — цікаве ім’я, — тріпнула своєю пишною гривкою Аничка і подала на друге випадково оголену грудинку. Свою, звичайно. Між іншим, не злазячи з моїх колін. Ну Бог з нею, з грудинкою, про соусницю всі геть-чисто забули. А я, прикутий до стільця п’ятдесятьма кілограмами, по лікті в курячому жирі сидів і нестерпно страждав. — Це по-нашому Іван? Познайом нас зі своїм чарівним другом, скупердяю, — звабливо повела вона плечиком, упритул наближаючись до десерту.

Янек поклав на стіл і ножичок, і витирачку. Заважали, видно, споживати їжу.

— Чому якщо друг, то одразу чарівний?

— Ну-ну, не ображайся, — ніжно поплескала вона мене по підборіддю. Я від цієї ніжності ледь не відкусив собі язика. А курка повільно вистигала просто перед моїм носом.

— А я й не знав, що в тебе є наречена, Мар’яне, — бовкнув пуцьвірінок за гарним звичаєм нашої славної компанії.

Я хутко присунув до себе мідну тацю і майже закрився нею, як мене ніжно охопили ручкою за шию, удавлюючи мій кадик у шийні хребці. Апетитний кусень встав поперек горла. От що буває, коли не користуватися соусом.

— Не просто наречена. Я його дружина, два роки як дружина. І троє дітлахів.

— Троє? — звів брови на переніссі арифметор. Ну, той, що рахувати любить.

— Троє, правда, красунчику?

Її усмішка освітила половину обличчя. Другу половину закривала кучерява гривка.

— Угу. Четвертого ми продали. Горланив дуже, — погодився я з набитим ротом, не маючи більше сил спостерігати, як Янек мучиться з арифметикою.

— Я серйозно, Мар’яне. Ви одружені?

Мені в шкіру все ще ніжно впилися кігтики.

— Якщо змусиш його піти зі мною під вінець, я тобі теж народжу. П’ятьох.

Так виглядало, що Янек до подібного навантаження готовий не був.

— Дадуть мені соус сьогодні, чи ні?!

— Гусак весь скінчився, а тобі соусу раптом захотілося!

— Не гусак це був, а…

— Знаю-знаю, кухарю мій ненаглядний. А знаєш, Янеку, за що я прощаю все цьому ненормальному? — кігтики впилися глибше, а білі зубки заблищали на всю кнайпу. Бідний Янек нічого конкретного придумати не зміг. Я теж.

— За те, що він може не спати всю нічку. Уявляєш, усю, від і до, — закотила вона свої мигдалевидні очі. Тобто мигдалевидними їх називали її клієнти. Я до них не належав, але якщо розумні люди стверджують, чому б не погодитися?

На Янека неможливо було дивитися, і я бовкнув перше, що спало на думку:

— М’ясо недосмажене.

— Ханжа! Ум’яв — і оком не моргнув!

— Я можу і сире…

— Звичайно, можеш. Ти тільки щурів не перетравлюєш, а все решту, що повзає і ворушить своїми ріжками та ніжками, ти б позапихував собі в горло, навіть якби воно з усіх сил рвалося назовні. Ой, я щось не те сказала?

— Ні, він щось не те з’їв.

Для тих, хто не зрозумів, — це я про зниклу під стільницею руду шевелюру.

— Вийдемо, — швидко шепнули мені у вухо.

Ну вийдемо, то вийдемо. Усе одно м’яса не зосталося.

— Мовчуне, — вказав я на підлогу під стільницею, — прибери.

— Мар’яне, що трапилося?

Дерев’яна шопа пахла прілим сіном так, ніби нив зуб, який давно не відзивався.

— Розумієш, шлунки в декого…

— Не дурачся. Від тебе тхне лихом, як від здохлого щура.

— Далися тобі ці щури…

— Гаразд. Як від здохлого кота. Так краще?

— Гниємо помаленьку.

— Що сказав Фонсьо?

— Сльози його душили. Не міг слова вимовити…

— Зараза! Я ж хвилююся!

— Хочеш для мене щось зробити — кидай хвилюватися і займися пуцьвірінком, поки мене не буде. Нехай пристає з питаннячками, він на цьому помішаний, — обходь стороною. Поводи його містом, покажи архітектуру, себе можеш показати при світлі місяця, — на решту в нього грошей не вистачить…

— Скотино безхвоста! Являєшся як сніг на голову, вручаєш мені якогось тюхтія, а сам…

Я змусив її замовкнути. На хвилю.

— Хто тобі дав право торкатися мене, коли тобі заманеться?

— Зробиш?

Лице її перекосилося так, що важко стало на нього дивитися.

— Поїдемо. Втечемо. Сховаємося. Давай, га? Тільки ти і я. Забудемо минуле, почнемо спочатку, заживемо, як всі люди… Ні! Я раптом подумала, що ти… ти можеш погодитися… Так, ти можеш… Ти якраз і можеш…

— Я можу бути?..

Вона змусила мене замовкнути. На хвилю.

— Я можу бути за нього спокійний?