— Ох і дорога цяцька потрапила тобі до рук, якщо ти так панькаєшся з ним. Не бійся, ублажимо по-королівському. Усе, що хочеш. А-а, не хочеш? Знаю тебе. Зубами будеш скреготіти, а не признаєшся. Це так соромно мене любити?

— У нас мало часу.

— Відповідай мені, бо я всерйоз займуся твоєю здобиччю, а ти будеш ходити попід вікнами і скреготіти зубами. Відповідай, ну ж бо! Фонся не боїшся, чорта не боїшся, а мене?..

— Сукенка гарна. Маю на увазі — відкрита.

— Бовдур!

Усе більше з’являлося облич, на які я не міг дивитися. Усе менше залишалося питань, на які я міг відповісти.

— Отак буде ще гарніша…

— Ану забирайся і займайся своїми справами! А мене сьогодні не чіпай. Я сьогодні маю бути у формі. Сам же ж казав, дорогу цяцьку маю обходити… Ти чув… злодію мій… ненаглядний?..

Вулицею пройшла злива. Вечір заглянув до шопи і вийшов, залишивши нам сутінки, одні на двох…

Піднявши руки, щоб зашнурувати корсет, вона раптом безсило опустила їх і заплакала, сховавши обличчя в долонях. Я швидко вийшов, перетнув внутрішній двір, дійшов до чорного входу…

Уже ввалившись до зали, я круто розвернувся і знову пішов до шопи, де запах — як зубний біль. По своїх, значить, стопах назад. Уперше в житті.

Усе темніше робилося у світі. Від дрімучих дурнів.

— Мар’яне!

Він нагнав мене у дверях шопи.

— Що трапилося, Мар’яне?

Цікаво, скільки на одного дурня припадає розумників?

— Уже наївся?

Як сказали б клієнти Анички, він позеленів, як кров’янка на сонці. Я до них не належав. Я належав до дурнів. До тих, дрімучих, яких у дитинстві мало били. А треба було більше. Щоб не внадилися ходити по своїх стопах. Щоб легше було відрубати їх, аніж повернути назад…

Він заглянув через моє плече досередини.

— Пусто. Я гадав, що ви разом?

Довкола шуміло вечірнє місто, гриміли бруківкою повозки, били дзвони в церкві Святої Анни, снували кельнери, посудомийки, прибиральники…

«Чи живуть на світі жінки, здатні дочекатися нас, дурних, з найдальших шляхів-доріг?» — хотів спитати я його, та не спитав.

Лише мить тому я готовий був поїхати звідси на край світу, лиш би вона більше ніколи не плакала. Лише якусь мить тому…

Звір мій вірно чинив, що не впускав у своє лігво людину. Впустиш раз — і накажуть тебе порожнечею, удвоє більшою, ніж була.

— Випити час. На коня.

…Коли сонце гепається за горизонт, а мамки кладуть своїх чад до ліжечок; коли туман розперізується цілковито, а крамар вішає на своє добро замок, який викликає кольки від сміху в животі, причому чим більший замок, гадає крамар, тим надійніше; коли перша зірка із жахом втуплюється вам у маківку, а перший шпик із жахом виходить на нічне чергування, яке він з радістю продасть першому зустрічному за тепле ліжечко, та от ніхто із зустрічних не лакомиться; коли вітер рискає алеями і бульварами в пошуках простору, а парочки квапливо відривають зади від лавочок, щоб знайти більш затишне містечко, хоча довкруж і так безлюдно, — тоді з’являємося ми. Нас не кличуть спатоньки — нікому, нам не дозволяють сторожити добро — обходимося без дозволів, ми не шукаємо простору — нам би закамарніше, ми не буваємо першими зустрічними для шпиків, а лише останніми, нам чхати на явища природи, ми — явище цивілізації. Гей, мамко, кинь грошик, та не жмись, бо роздеремо нутрощі і розгриземо черепок у пошуках дзвінкої!

А тепер уявіть, як мене в дитинстві стукнуло, якщо на старості років лізе в голову отака муть. Самого від себе нудить. Тим, у кого слабкі шлунки, легше: вернув усе матінці-землі — і можна йти далі. А тут і собі настрій псуєш, і земля неудобрена пропадає.

Я зупинився й неголосно мовив:

— Говори, але коротко. У мене мало часу.

Істота із згаданим уже ніжним шлунком, що плелася за мною добрі три квартали, дзвінко заявила:

— Я з тобою!

Та-ак, коротко не вийде.

— Ти налякався Анички, чи вона тебе?

— Я з тобою! — дзвінкіше і зліше мовила істота. — Ми йшли сюди разом і разом підемо звідси!

— Можу я у своєму рідному місті відвідати приятелів, чи приречений тягати тебе за собою всюди?

— Ти не йдеш у гості. І між іншим, мене не треба тягати. Я, між іншим, сам можу.

— Вали звідси, — неголосно мовив я. — Згинь. Відійди. Зникни. Поки дорахую до двадцяти, вулиця має бути порожня. Раз.

— Ти не сказав, про що ви там говорили у твого… Фонся.

— Два.

— Якщо він твій родич, міг і представити нас…

— Три.

— Твоя Аничка теж нічого не захотіла пояснювати, а взялася історію міста розказувати…

— Чотири.

— Мар’яне!

— П’ять.

— Тобі ж не було чим за обід платити…

— Шість.

Позаду заткнулись.

— Сім.

Навіть сопіння припинилося.

— Вісім.

Ну, нарешті, второпали.

— Дев’ять.

Але надто швидко второпали.

— Десять.

— Ого. Умієш все-таки рахувати, — неголосно сказали мені. А потім добавили: — Ану повернися.

На секунду місто подумало, що я здався. Воно було недалеке від істини. На одну секунду.

— Одинадцять.

Я відчув, як по підборіддю потекла цівка крові.

— Він замовив тобі роботу?

— Дванадцять.

— А ти вирішив, що я буду їсти, пити, забавлятися із твоєю… нареченою…

— Тринадцять.

— …поки ти будеш відпрацьовувати наш хліб?

— Чотирнадцять.

— Може, мені в ніжки тобі за це кланятися?

— П’ятнадцять.

— Так ти скажи, не соромся.

— Шістнадцять.

— Тільки в лице скажи.

— Сімнадцять.

— А то мені твоя потилиця до чортиків набридла.

— Вісімнадцять.

— Дурнувата твоя гра.

— Дев’ятнадцять.

— А я ось що думаю…

— Двадцять.

— Це місто теж треба підпалити, і чим швидше, тим краще.

Я витер тильною стороною долоні підборіддя. Наближався початок кінця. Я здавав. Квартал за кварталом, під’їзд за під’їздом, квартиру за квартирою. Майже без бою і зовсім без жалю. Як здають карти. Наближався початок. Якому написано стати кінцем.

Я обернувся. Вулиця Казимирівська була порожня. Комічно недоладного, суцільно веснянкуватого пуцьвірінка, який хмурив брови і не зводив із вас лютого погляду, можна було до уваги не брати. Як можна не брати до уваги настирливого комара. Або цуцика, який хапнув вас за палець. Або здобич, на котру ви полювали вісім років. І котра стоїть за півкроку від вас і знати не знає, що вона — ваша здобич.

— Ти думаєш, я сліпий, Мар’яне?!

І вважає, що має право на вас горланити.

— Ми тут неповний день, а ти ніби скинув шкіру. Я дивлюся на тебе і не впізнаю. Ти торочив, що тут твоя батьківщина, що якщо ми доберемось сюди — ми врятовані. Мар’яне! Так не повертаються на батьківщину. Так проникають у тил ворога. Якби ти себе бачив! У тобі перемінилося все: від погляду до манери розмовляти. Якби я тебе не знав…

— Ти мене не знав.

Він стрельнув очима вгору і знову на мене.

— Добре, мій неможливий друже, приємно познайомитися: Януш Губицький, бувший дідич Накваші. Прошу любити та шанувати. Але чого ж ми стоїмо? Час до справи.

— Пискнеш хоч звук у неурочну годину…

— Знаю-знаю, відрубаєш голову і замаринуєш під тим соусом, який…

— Ні. Ребром долоні по загривку. І не дам отямитися, допоки все не закінчиться.

Він умів моментально ставати серйозним. Якимось дивом учував, коли звір всередині мене оголює ікла. По-справжньому, по-звіриному. Небагато народу це учували.

— Припини хвилюватися. Ти ж мене теж іще не знаєш.

Отже, я вів на справу чужинця. Я, вічний самітник, йшов на справу з напарником, від якого користі — як від козла молока або від півня яєць. Воістину, наближався кінець.

Справа виявилася простою, як раз плюнути. У таких випадках завжди треба плювати. Через ліве плече. Тричі.

До площі Марії Сніжної[59] під’їхали хлопці на підводі, звантажили ящик зі зброєю, під’їхали інші хлопці, ящик собі на підводу поставили і поїхали.