«Вовчиця», — згадав я, і весь цей дім, сонний, незатишний, затемнений, навіяв порівняння з лігвом. Чудище всередині мене клацнуло зубами і кинулося зариватися в землю. Від сорому, звісно ж…
— Доброї ночі, — про всяк випадок ще раз привітався я, марно намагаючись згадати, як давно вона за мною спостерігала звідти, з-за дверей.
— Уже ранок, — відповіли мені, вказуючи на вікна за моєю спиною. Рукою, у якій тримали карабін. Той самий, у якого вовчий оскал.
Щось зрадницьки залоскотало в носі. Мабуть, летіла на всі боки шерсть мого звірятка, щоб йому провалитися зі своїм знаменитим чуттям.
— Покладіть лампу на стіл і відійдіть.
— Можу закластися, що ви не вперше розігруєте цей фокус. Меблі, тремтячі кроки на сходах мають переконати всіх, що ви безборонна і налякана до смерті жінка. І вам це вдалося, — підкинув я їй комплімент, чітко виконуючи при цьому вказівку. Де, цікаво, її навчали цьому?
От-от, цікався, може, змилуються над тобою й азбуку дадуть почитати…
Бо вона на мій комплімент не те що глянути — кашлянути не захотіла. Сіла за стіл навпроти мене, підсунула до себе ножа і задула нічник. Не випускаючи з рук карабіна. Того самого…
Я висварив себе у двадцять перше і взявся підшуковувати лагідні слова для двадцять другого разу. Такі, щоб вуйків фарш похвалою поряд із ними виявився. Не знайшов поки…
— Як вам спалося, прошу пані? — натомість став вправлятися в етикеті.
— А вам?
— Дякую, прошу пані, вельми добре. Давно так солодко не спав.
Відчуваєте, до чого істерика довела, — ввічливим зробився, як франт на недільному променаді на Гетьманських Валах[74]. Мав би капелюха — припідняв би його чинно, галантно, схилився б до пальчиків делікатних у шовковій рукавичці, тьфу! А ти рий землю, мій любий, рий…
— Давайте опустимо фальшиві реверанси, ми не на контрактах[75]: я не багата спадкоємиця і ви не зваблювати мене сюди прийшли… прошу пана, — поставила вона крапку в моїх придуркуватих люб’язностях. — Мене зовуть Агнешка Фарбі. А вас?
Напередодні я не розгледів її як слід: треба було вкладати пораненого, оглядати, промивати і припікати рану, заново її перев’язувати, уливати йому залишки вина крізь щільно стиснуті зуби. Тепер, при ранішньому світлі…
— Мар’ян. Мар’ян Добрянський, — без заминки відповів я, і вже потім похопився, що назвав їй справжнє ім’я. Справді, азбуку взяти почитати, чи що?
— Це з тих Добрянських, що гречкою тут колись промишляли?
Я кивнув, а горло стиснуло судомою. Були ще люди, які пам’ятали мою сім’ю…
— Ясно, — кивнула у відповідь змучено якось, відсторонено. І нічого не додала, дивлячись на погаслу гасову лампу.
«Сам винен», — огризнувся звір. Очманів від тепла, сухості, даху над головою, відчув себе захищеним, понадіявся на інстинкти і змився в нікуди, а тепер спробуй упоратися з байдужою, негарною, далекою від романтики і чоловічих чар прінцессен[76]. Опущені кутики очей і губ, суха шкіра, що лущилася на чолі й вилицях, брови нерівні, ніби їх хтось довго тер руками, старомодна традиційна для наших прабабок хустка із замусоленими кінчиками, бурякового кольору сукня з обтріпаним подолом, і вся вона якась старомодна й замусолена. Тільки карабін новенький, блискучий, на диво, добре припасований до її руки. Напевно, підібрала, поки я був у кухні, прислухаючись до затишшя нагорі.
Бачив я тих прінцессен, які бралися за зброю. Ні, сам я при цьому зберігав серйозний вигляд, а ось ворони падали з дахів від реготу…
Що вам сказати… Ця пані була добре навчена тримати зброю і скрадатися як вовчиця. У власному домі. Кимось терпляче навчена. «Найшла коса на камінь, а вовк на вовчицю», — заспівало людським голосочком моє звірятко.
Недовго вже тобі співати, як я бачу…
— Жар у нього починається, — кивнув я в бік своєї жертви. Чергової жертви. — Потрібна горілка чи щось, настояне на горілці. Для охолодження. І відвар буряка…
Моргнула байдуже, важко встала і рушила до дверей, що вели до кухні. Я знаю, що до кухні, я там був, коли вона пробралася до кімнати. І нічого не помітив!
— Станьте так, щоб я вас бачила звідти. Вас і вашого спільника.
— Він лише випадковий попутник, — збрехав я. Для того, хто розпочав кривавий відлік своїх жертв, брехня — це маленька дрібниця. — Заручник обставин.
Вона хвильку дивилася на мене, а тоді спитала, мляво й апатично:
— Обставин заручник чи… ваш?
В очах її промайнуло щось таке, що я раптом зрозумів: вона недалека від того, щоб спустити курок. Мляво й апатично.
Я взяв не ту лінію поведінки. Не стрічав я раніше вовчиць, от біда. Але викручуватися раптом перехотілося.
— Якщо чесно, то це я в нього в заручниках, пані Агнешко. І не можу зрозуміти: плакати мені від цього чи сміятися.
Вона промовчала, задкуючи до кухні й не опускаючи карабіна.
Я схрестив руки на грудях. Ось вона дійшла до середини кухні і почала розвертатися до плити. Але, видно, уловила щось недобре у звичній обстановці, моргнула й поволі обвела поглядом приміщення. Під плитою горіло полум’я, діжки були поскладані в куті, пательні розвішані на цвяхах, тарелі і полумиски сушилися перевернуті на рушничку…
Кухня як кухня, нічого особливого.
«Якраз час забиратися з лінії вогню, — попередили мене зсередини. — Іншого разу може не трапитися…»
Я цитьнув на мого переляканого звіра і залишився стояти на місці. Я мусив це бачити.
— Що… що це все означає?!
— Я провів невеличку ревізію, — охоче пояснив їй. — Що згодилося для зупи — пішло в зупу, усе решту я поховав, щоб більше місця було.
Вона важко осіла на табурет біля рукомийника. Карабін — і той принишк. Але ненадовго.
— Навіщо? — спитала і навела на мене зброю. — Хто вас просив?!
Ніхто. Просто коли я завершив справи з пораненим і мимохіть заглянув до кухні, то одразу засукав рукави.
«Усе має мені блищати!» — зазвичай говорив вуйко Фонсьо, коли останніх відвідувачів уже виносили, а перші ще не встигли занести своєї ноги над порогом його кнайпи, і горе тому, хто розумів його слова в переносному сенсі. Фонсьо був помішаний на чистоті, і ми драїли кожен куточок кухні й зали до безтями. Тому коли моє досвідчене око відмітило як-будь заметену підлогу, бруд на плиті і пилюку на полицях, руки самі за багаторічною звичкою наповнили водою таз і намочили в ньому шмату.
Коли після нашого прибирання вуйко помічав плямочку десь на денці пательні чи на ручці чайника, то змушував заново перемивати все кухонне начиння. Для нас, хлопців, це було найгіршим покаранням.
Подивившись на тутешній посуд, я змінив таз і шмату й перемив також усе кухонне начиння. Зайнятися все одно не було чим…
Дивно, але, виявляється, якщо це робити без примусу і без супровідного реготу вільних колег, то нічого поганого в цьому занятті немає.
Весь час, що залишився, я присвятив зупі з білих грибів, що сушилися просто в мене над головою.
— Я перепрошую, пані Агнешко, але…
— Чи я вас просила? — тихо, з вимученою блідою смужкою замість губ спитала вона. Для неї, господині, це було найгіршою образою.
— А ви не переймайтеся. Одна моя знайома любить повторювати: було б для кого, я б не лише прясти і ткати вміла, я б літати вивчилася. Було б для кого…
Пам’ять запопадливо, мов на таці, піднесла витончений змах рук і дзвінкий сміх: «Хочеш, щоб я полетіла, тільки скажи — і я полечу з цього даху просто до неба! Заради тебе, хочеш?»
А ця жінка про польоти навіть не снила. Вона насилу по землі пересувалася.
— А я й не переймаюся… — У її очах щось підозріло блиснуло, але рука з карабіном не здригнулася, і я не ризикнув зрушити з місця. Натомість вирішив зіграти роль розумника, що добре знається на таких справах. Грати ролі — це моє друге основне призначення в житті. У вас не так, пані? Радий за вас…