— Сюртук давай. І пояс, — почув я ніби зі сторони свій голос і незрозуміле мямлення у відповідь.

Янек було самовіддано поліз на допомогу, але, побачивши, стільки крівці, повільно позадкував. Дворянство дохле, блакитної крові, від справжньої, багряної, носа вернете?!

Здається, я промовив це вголос.

— Або давай пояс сюди, або йди вішайся на ньому! — налився свинцем мій голос, а напруга застукала в скронях, прискорюючи обороти з кожною секундою. Так прискорювало обороти життя, витікаючи з безвольного тіла на бруківку…

— Що ти робиш?

Уже краще.

— Зняв?

— Ось, але що…

— Фіксуй тут… ні, вище, зараза б тебе взяла… вище моїх рук, та-ак… туго стягуй… тугіше!

До краю заведені і закріплені за спиною руки тягнуть за собою плечі, котрі піднімають ключиці та притискають пошкоджену жилу до ребра. Це якщо вірити цирульнику, котрий усе життя тільки тим і займався, що пускав людям зайву кровицю. А з мене взагалі мріяв усю, до останньої краплі вицідити.

Але, на диво, прийом спрацював.

— Тепер сюртук.

Поспіхом схопивши його, я відітнув ножем від поли широку смугу і завмер. Янек мовчав, а я не посмів на нього поглянути. Тільки тепер і тут пан Губицький сконав остаточно й безповоротно, і ніхто інший, як я, добив його, майже мертвого, подерши на шматки останній спомин про спалене минуле.

Перев’язати рану було справою техніки. Я прихилив капітана до себе і почув знайомі звуки. Янек, учепившись за ринву, повертав місту все, що зосталося від обіду. У звичку це в нього ввійшло, чи як?

Я перевів погляд на пораненого: не лише півмундира, але й півлиця щедро вимазані тягучою речовиною, що звисала фляками і поширювала довкола ні з чим не зрівняний запах. Нехороший загалом вигляд.

На шиї слабо пульсувало. Хто сказав, що я втішився?

Закутавши півмертвого чоловіка в залишки сюртука, я потяг його за собою попід руки, але цьому він, здається, не зрадів зовсім. Бо за кілька кроків став важким, мов мішок з цеглою, і майже випав у мене з рук на бруківку.

Нагадала про себе підвернута нога. Жорстоко нагадала. Я спробував перекинути його через плече.

— Стривай… — прошепотів Янек, напівзігнувшись і похитуючись. — Я покличу на допомогу…

— Хто поспішить на допомогу о другій ночі? — із сумнівом спитав я.

З надією спитав я, бо будь-який рух міг доконати людину, що висіла в мене на плечі.

Поліціянта — поправив я себе, але й це не допомогло. Людина продовжувала лежати в мене на плечі і залишатися людиною. Вимазаною тією ж речовиною, що і мій ніж.

Ломлячись у найближчі двері, Янек заперечив. Любив мені перечити.

— Ти ж поспішив мені на допомогу, один проти трьох?

Рано чи пізно тебе обов’язково прикінчать, пане Губицький. За руде волосся, за дурнуваті питання, за негідника-батька!

Тим часом паруюча бруківка відторгала тепло, що лилося на неї. І життя остигало.

У найближчому домі навіть не засвітили вікон. Добропорядним жителям міста не пасує будитися серед ночі. Навіть коли до них постукає Христос.

Темрява витріщилася з усіх щілин кварталу порожніми очницями, коли Януш перейшов до наступних дверей. І ще до наступних. Відлуння вдарило в стіни і розбилося об підніжжя кам’яниць на друзки.

Тоді він перебіг на інший бік вулиці і шторхнув хвіртку, за якою в глибині саду бовванів невеликий будиночок. Хвіртка піддалася.

Двері будинку відчинили, на диво, одразу і без питань, не чекаючи дзвінка. Свічка блимнула, почувся переляканий вигук і двері зачинилися.

Жінка. Чекала чоловіка або коханця. Дочекалася нас.

Янек підбіг до сходів, піднявся ними до вхідних дверей і, ставши на ґанку, звісив голову і щось швидко промовив, але раптовий шквал пронісся порожньою вулицею й заглушив усі звуки, крім биття серця. Мого серця, тому що серце іншого майже не билося. А я міг зараз знаходитися далеко звідси і не тримати обома руками те, що втримати неможливо.

Якщо патрульні зараз повернуться, у нас буде один шанс зі ста. Маю на увазі — зі ста тисяч шансів.

Януш продовжував благати, але я більше не вірив. Спіть спокійно, мешканці міста, Христос до вас не постукає. І мене не вислухає. Хто я такий, щоб мене слухати?

Я заплющив очі, а коли розплющив — невелика сіра маса перемістилася вниз. Я зрозумів: Янек опустився перед зачиненими дверима на коліна. Довгу секунду тиша стояла — у вухах дзвеніло. І раптом наперекір цій тиші блиснув вогник.

Чи знаєте ви, що таке маленький вогник у темряві ночі, глибокій і потаємній, як самотність? Чи знаєте ви, що таке самотність, у якій ніколи не замерехтить маленький вогник?

Минула година. Згори почулися дивні звуки. «Меблі, які пересувають з одного місця на інше», — визначив я і спокійно взявся до справи.

Минуло ще півгодини. Я окинув поглядом зроблене і витер ніж рушником. Залишилося зовсім небагато, коли нагорі знову зачовгали меблями. У кращих традиціях порядних мешканців міста. Я кивнув. Молодець. Куфер[70], мабуть, важезний, дубовий, одразу і не зрушиш з місця. А мо’, не куфер, а креденс[71]?..

Я знову кивнув. Молодець. Для тих, хто не зрозумів, — я мав на увазі себе, укоханого. Скільки можна чекати, коли тебе люди похвалять?

Швидко прибравшись, я повернувся на своє місце. Поспішні і якісь дрібненькі кроки опустилися до половини сходів і затихли. Прислуха́ється. Я дзенькнув нічником, з досвіду знаючи, що ніщо так не насторожує, як тиша. Кроки на сходах миттю рвонули нагору. Що там говорив Янек про мій досвід?

«Доведеться почекати», — сказав я чудиську всередині мене, яке роздирало пащеку, позіхаючи на всі заставки. Підсунувши ноги поближче до п’єца і вибираючи найбільш зручну для спостереження позицію та час від часу розкачуючись на задніх ніжках стільця, на якому сидів, я взявся пригадувати, що там у таких справах приписує нам етикет: гість має вийти до господині першим чи господиня до гостей, — але так нічого і не згадав. Саме слово «етикет» згадувалося насилу, а ви хочете, щоб…

І тут мене рвучко поставило на задні. Стілець, що падав, я встиг м’яко схопити однією рукою, і повільно, дуже повільно скосив очі в бік дверей. Прочинені на чотири пальці. Коли прочинили, я не чув. «Фест моцний вартовий з тебе, фраєре[72], ніц не скажеш, ти, фраєре, лише на фарш і годишся», — як любив примовляти всякий раз вуйко мій, довгих років йому життя, клепаючи ножа в присутності чергового капуся…

Ковтнувши, я повільно, дуже повільно поклав ножа на стіл і зробив крок назад…

Щілина завширшки в чотири пальці була достатньо широкою, щоб пропустити кулю, і достатньо темною, щоб приховати в собі блиск ствола. А я був достатньо розумний, щоб зайвий раз не дриґатися при яскравому світлі нічної лампи.

— Стійте так, щоб я бачила вашого спільника.

А голос як у звичайної гаворучки!

Я відступив убік. Мій спільник, навіть не підозрюючи, яким високим титулом був щойно нагороджений, лежав на трьох зсунутих стільцях і мирно сопів у дві дзюрки.

— А тепер візьміть лампу й освітіть обличчя пораненого.

І що ви думаєте? Відставив стільця, узяв лампу і підійшов до бамбетля[73]. Без зайвих слів і рухів. Я сам, коли цілюся в когось, не люблю зайвих слів і рухів.

Поранений дуже переконливо вдавав, що збирається врізати дуба.

— Що ви там шепочете?

За час, поки я відвернувся, жінка встигла прошмигнути до кімнати і причинити за собою двері.

— Молитву, — сказав я. Цю молитву я вже якось промовляв над одним непритомним тілом. Так само на мене вже колись дивилися при цьому.

— Молитва — це добре.

Я стрепенувся. Так про молитви не говорили навіть найпалкіші безбожники.