— Ти просто… просто протримайся тут, поки я повернуся…

Зранку я сказав Петрусеві, що він відповідає за свого постояльця головою і що я кину його назад до криниці, якщо з Янеком у його володіннях щось трапиться. Але тут, на землі мертвих, могло трапитися що завгодно, і живі не завжди мали над цим владу. Тому все, що я міг зробити, — це попросити у свого ворога, щоб він протримався, скільки може.

Він відповів мені цілком серйозно:

— Звісно, Мар’яне, ти ж знаєш, я вмію триматися, скільки треба. Навіть довше.

…Їх було троє. Тих, хто його тоді схопив попід лісом…

Я йшов цвинтарем, розглядаючи статуї і читаючи епітафії на надгробних плитах.

…Коли я увійшов до халупи в Бродівському лісі, вони всі з радістю повернулися до мене. Усі, крім полоненого. Бо тому, на мій погляд, залишалося вже недовго мучитися…

До деяких пам’ятників я торкався рукою, наче пробуючи камінь на міцність.

…Одного мучителя я убив на місці вилами, які стояли поруч у кутку хатинки і, мабуть, призначалися для сіна…

Фігури, що прикрашали надгробні плити і склепи, здавалися живішими за живих у цьому блідому змученому світі.

…Другий закричав зі страху і позадкував до виходу, де, збираючись розвернутися і дременути геть, з усього розмаху вдарився скронею об твердий сучок, який стирчав з надламаного одвірка. Він помер, мабуть, іще швидше за першого…

Там, де написів не було видно, я стирав пилюку з висічених на камені слів і намагався розібрати окремі літери та цифри.

…Третій, сиплячи прокляттями, побіг до лісу, і страшнішим за прокляття був вираз його обличчя, коли він востаннє кинув на мене погляд через плече…

Коли ж написи не хотіли казати мені правду, я пробував уявити, кого тут поховано, й інколи мені здавалося, я це розумів. А інколи — ні.

…Я не побіг за цим третім у ліс, бо треба було вертатися до халупи, перерізати пута на полоненому і, розстеливши на дощатій, залитій кров’ю підлозі, його одяг, стирати цю кров із його тіла, пробуючи при цьому не дивитися на його рани і на його шию. Інколи це вдавалося, інколи — ні…

Біля однієї з могил я зупинився надовше. Озирнувшись довкруж, витяг з-за пазухи згорток, схилився і засунув його в розщелину між надгробком і бордюром, що його оточував. Це була могила маленької дитини, на ній було зображено янгола, який стояв на колінах з молитовно складеними ручками.

Їх було троє. Тих, хто вийшли зараз із-за могил і обступили мене з усіх боків.

Сьогодні зранку вони дали мені час до вечора. Але зараз — я бачив це по блиску у їхніх очах — вони не збиралися стільки чекати. Особливо, коли грошики перебували на відстані витягнутої руки.

— Знову м’явкати[136] прийшли? — спитав я в них, випростовуючись.

— Та йой, ми ж не хтіли, але нас втринив[137] Антін, бо його попросив Фонсьо. Він не захотів тягнути з тобою до вечора.

— Вас? Ніколи б Фонсьо не послав вас за його грішми. Навіть під страхом смерті.

Вони перезирнулися. А я вкотре впевнився, що вуйко тут ні при чім. Бо я вже десь і його в цій шаленій круговерті почав підозрювати.

Сервус мовчки шаснув за згортком. Видно, настрій уже йому погіршився. Харцизяка, як міг, ніжно приставив ножа мені до боку. Кам’яний янгол продовжив свою безмовну молитву за душу померлої дитини…

Я засміявся. Дуже легко виявилося сховати гроші непомітно від них. У непомітному сховку. Далеко звідси.

Харцизяка — дарма що був швидкий у бійках — ще не втямив, що й до чого, і лагідніше вперся ножем у моє ліве ребро, подерши при цьому майже нову сорочку покійного Карла і замастивши її моєю ж кров’ю.

Зате Хохля все зрозумів без слів. Він рвонув до себе пакунок із рук Сервуса і розпатрав його, як гуску перед весіллям. Правду кажуть: кому весілля, а чиїйсь гусці — вічная пам’ять…

У пакунку було брудне ганчір’я з броварні «За дрючком». Трохи не те, що мало б там бути, на думку моїх старих камратів.

— Де муес[138]?

— Там, де має бути. Вірю, що ви вже передали від мене вітання Фонсьові. Бо якщо ні, то Фонсьо дуже засмутиться, ви ж знаєте…

Я бачив по їхніх очах, що засмучувати Фонся вони страх як не хотіли.

— Де дзенькоче[139], бідяку? — спробував ще раз Харцизяка, але Хохля тільки рукою махнув. Знав, що я не скажу. Тобто не скажу, навіть якщо вони організують мені геройську смерть, не те щоб за життя.

Кілька разів давши мені по нирках, вони втрьох невесело попленталися геть.

Моє тіло від цих дружніх прощань заскреготіло зубами, але на душі грали музики, і всі ці фігури, янголята, святі і грішники дружньо дивилися, як я підводжуся і рушаю назустріч новому дню. Живий та майже неушкоджений. Сповнений сподівань на краще…

Зі сторони головного входу на цвинтар почулися плач та голосіння. Привезли чергового небіжчика.

Мені наче говорили: ось що буде із твоїми сподіваннями. Краще поховай їх тут і зараз, а зверху постав не плиту з фігурою, а брилу, яку ти ніколи не зможеш зсунути, навіть якщо найбільший силач світу погодиться тобі допомогти.

А я чомусь узяв їх із собою…

Дурний, а досі не в божевільні…

Сонце з небом щось там не поділили або, швидше навпаки, почали ділити всі свої маєтки, унаслідок чого південь і захід відійшли ясному та чистому небу, а північ зі сходом затягнуло сивим шматтям хмар, наче брудним ганчір’ям з броварні «За дрючком».

Сонце готувалося до війни.

А моє місто будувалося, наче в останній день… Повсюди лежали балки, дошки, камінь, купи шутру, цегли і піску, густе риштування оплутувало стіни, перекопані дороги, остови фундаментів, шраги і корби — усе говорило, що за десяток найближчих років місто зміниться на очах.

Поодинокі екіпажі стукотіли Личаківським бруком, який закінчувався біля церкви Святих Петра і Павла, переходячи далі в битий гостинець; від Погулянки, яка, мов магніт, притягувала міське товариство, віяло вогкістю і безтурботністю; вулиця Пекарська потопала в садибах із пишними садками і неодмінними городами; Панська[140], піднявши сукні, манірно спацерувала від Бернардинів до Кручених стовпів[141]; на Баторії[142] однаково добре почувалися буцегарня «Кармеліти» і реальна школа, натякаючи на непередбачуваність шляхів Господніх, натомість Академічна — несподівано широка, свіжа, щойно вимощена, майже нереальна на одвічно законному місці Полтви, уселяла страх перед змінами, які неуникненні.

Налетів вітер. Бризнув дощ. Кам’яниці настовбурчилися коминами й принишкли під черепицею, намагаючись захистити від негоди сиротливо порожні балкони і брами. Кам’яні, гіпсові та піскові балюстради, обличчя і фігури людей, тварин і птахів, герби, зброя і квіти прикрашали їхні стіни і змушували сповільнити крок, коли всі вони на мить уявлялися живими, справжніми, реальними…

Гроші — це не тільки зло, як говорили ті, хто їх не мав. Це також можливість створювати таку красу.

Хоча що може знати про красу батяр із Клепарова?

Я усміхнувся, побачивши наші таємні знаки на одному з будинків. Два перехрещених крейдяних кільця. Можна грабувати. Є що і нема охорони. Якби там був накреслений квадрат, слід було шукати іншого місця для наживи.

Я вперше подумав про своє місто як про живу істоту, що має власну душу, дихає, росте і розмножується новими будівлями й дорогами, захоплюючи довколишні території у свій полон.

Воно часто нас виручало, це місто. Ми знали всі його входи і виходи, усі проїзди і наскрізні проходи, ми ділили з ним свої потаємні бажання і ховалися у його підпіллі, воно відкривало нам свої двері й заплутувало наші сліди, ми живемо, тому що живе воно, і, мабуть, помремо, коли воно почне нас забувати…