От і скажіть мені, як можна воювати, якщо в тебе в голові такі завзяті думки про смерть?

Та я був готовий до цієї війни. Той, хто в мені, — теж.

Лиш би сонце взяло нас під свої знамена.

Візьміть сувій матерії, намалюйте на ньому віллу в густому оточенні дерев і кущів, повісьте її перед свої ясні очі і витріщайтеся на неї, скільки влізе. Але потім не кажіть, що ви — нормальна людина і за вами не плачуть «піяри»[143].

Для тих, хто не зрозумів, — це про мене. Замість того, щоб сидіти у кнайпі Петруся і цмулити собі пиво на дурняка, я сидів далеко звідти на камені біля пташника, де ґелґотіли гуси, запитував у себе, чому той господар тих гусей не заріже, пся крев, і скоса розглядав оту віллу, яку міг би вже намалювати по пам’яті, якби вмів малювати.

До вілли було кроків триста. З моєї хваленої холоднокровності давненько йшла пара. Бо як туди потрапити, я досі не розумів.

Найсмішнішим було те, що вілла неприступною не була. Кована огорожа заввишки в людський зріст із вмурованими кам’яними стовпчиками, така ж кована брама із хвірткою та дзвіночком (щоб йому дзенькнулося востаннє!), дім у глибині саду зі стінами зі шліфованого каменя, по яких із землі до неба дряпався зухвалий плющ, що на нього вже третю годину безрезультатно витріщався я. Тепер ви зрозуміли, чому я потихеньку закипав?

Ні, не те щоб людський зріст — це багато, лазив я і на вищі огорожі, але в цей дім мені належало проникнути через двері, а двері відчиняти не квапилися. Три години ніхто не заходив і не виходив звідти…

Якась пані в маленькому солом’яному капелюшку і з ондуляцією[144] за останньою паризькою модою милостиво кинула мені гроша та звернула до набагато більшої і гарнішої вілли на розі, хоча огорожа там була значно нижча і безпечніша. «Затишок», — згадав я назву цієї вілли і подивився на монету під своїми ногами. І подумав, що, мабуть, справді кепсько виглядаю і якесь затишне місце мені б не завадило. Зализати рани. Задуматися. Запитати себе, а чи не роблю я зараз помилку, одну з отих, непоправних…

Самі винні. Три години тому я був мирним старцем.

Три години тому в них був шанс відчинити мені мирним шляхом.

Вулиця Голубина[145] (якби мене спитали, я б назвав її Гусиною, але мене ніхто не питав) переходила праворуч за рогом у круту і вузьку Калічу вулицю, що закінчувалася Калічою горою (з назвою я був згоден абсолютно: усіх калік слід селити в одному місці, бажано на найвищій горі, щоб вони звідти не скоро могли спуститися), а ліворуч примикала до Гончарської[146], звідки в обхід Цитаделі можна було дійти до вулиці Пелчинської[147], а там і до ставка недалеко.

Я зітхнув. Отже, втопитися не проблема.

Проблема — не сказитися від чекання. Бо терпіння моє вже бралося тріщинами…

Пан, який мешкав у вподобаній мною віллі, без сумнівів, добропорядний житель мого міста, мав один ґандж: не надто слухався приписів та уставів держави і міг за певну плату закрити очі на те, що його не стосується. А це не найгірший ґандж у наш час.

Але підійти до нього просто з вулиці і попросити використати свій талант на допомогу батяру з Клепарова, який не те що не заплатить, а ще й має такий вигляд, що й убити може, було, погодьтеся, не надто ґречно. А просити допомоги у вуйка Фонся було нижче моєї гідності. Хоча гідності тієї в мене було як кіт наплакав…

Тому я сидів на кам’яному підмурку за триста кроків від вілли із залізною брамою і чекав Божого змилування. Бо мав приблизне уявлення, що таке людське змилування, і рідко на нього розраховував.

Тим часом з будинку номер дев’ять — маленького, приземистого, схожого на голуб’ятню — вийшла пара: він — статний тридцятилітній чоловік з вусами і зачесаним назад рудим волоссям, одягнений як шкільний учитель, вона — молода, не більше двадцяти скромниця, що захоплено дивиться на свого мужа знизу вгору… Але я бачив його погляд — любов’ю там і не пахло.

Кілька слів долетіли з їхньої бесіди. Він назвав її Ольгою, вона його Іваном. Русинською мовою послуговувалися в моєму місті небагато людей. Мої батьки, хоч і були русинами, але в побуті, я підозрював, як і більшість, розмовляли польською. Я вивчив руську мову тільки для того, щоб прочитати щоденник мого батька, написаний мовою його предків…

Коли гуси за моєю спиною розґелґотілися так, що я майже вирішив піти допомогти господарю поскручувати їм шиї, помітив боковим зором рух ліворуч і глибше засунув кулаки в кишені. Чухалися вони в мене чомусь, мої кулаки. До дощу, мабуть.

Той, хто з’явився з боку Гончарської, цього не знав. Інакше не з’являвся б.

Пухкенький кучерявий жидок у сніжно-білій сорочці і шовковій камізельці, одним словом, перший франт у кварталі, розтягнувся біля моїх ніг, як млинець нашої кухарки Зоськи на пательні, — рівненько і нічого не мовивши проти. Років у тринадцять-чотирнадцять не годиться бути таким поважним і статечним, мов біскуп[148] на День Усіх Святих. Років у тринадцять-чотирнадцять треба уважно дивитися, куди йдеш і повз кого.

Спльовувати в цю пилюку я не став — у горлі вже віддавна пересохло. Зручніше вмостившись на підмурку, я взявся чекати. За три години я навчився цьому мистецтву сповна.

Хлоп’ятко грюкнулося порядно, наскільки я міг судити — підніжки мені завжди добре вдавалися! — але час уже йому ворушитися. Натомість він обхопив руками голову і продовжив лежати біля моїх ніг. Нерухомо.

Я торкнув його ціпком, він схлипнув — і замовк. Для тих, хто не знає, — моє терпіння не було безмежним. Я торкнув сильніше.

— Ти довго тут лежати збираєшся, курди молі?

Він смикнув плечиком і засопів. То ось ви як!

— Рахую до трьох: раз!

Знову схлип.

— Два!

Завовтузився.

— Два з половиною…

І тут хлоп’я заревіло. Я витріщився на ціпок. Наче нічого життєво важливого не зачепив…

— Ей, ревуне, ти чого?! — підняв я його за шкварку, коли від моєї холоднокровності залишилася лише купка попелу.

По прим’ятому почервонілому обличчю з-під міцно заплющених повік градом котилися сльози.

Уявіть мене з розплаканою дитиною в руці — і ви зрозумієте, чому моя стійкість дала тріщину: діти аж ніяк не були моєю спеціалізацією.

Хоча. У нас таких за дітей не вважали. Об них ми зазвичай витирали ноги, з натхненням втоптуючи в пилюку нашого міста. Усі на одного. Поки не набридне. Жарт — не жарт, коли нема над ким посміятися.

Побачивши раз таке видовище, ми, діти, на підніжку більше не попадалися ніколи.

Цей такого не бачив. Цей був іще дитиною.

— Ану припини, бо знову кину, — трусонув я свою підмочену здобич.

— А в-вам шо… в-вам н-нічого… а я ш-шо буду р-робити… а-а!!!.. — заревів він ще дужче.

Чесно кажучи, я розгубився, а оскільки це відчуття для мене було новим, я випустив хлоп’я з рук, а сам сів, опершись ліктями на коліна і підперши кулаками підборіддя. Думу думати.

Хлоп’я витерло рукавом носа — і кинулося на пташник за моєю спиною. З кулаками.

Я миттєво покінчив з усіма думами на віки вічні — не моє це заняття, скажу я вам, — з певною силою відірвав його від любого мені пташника і серйозно потрусив. Він трохи пововтузився в мене в руці і затих.

— Або штангуй[149], звідки прийшов, або дай жити!

Мабуть, мій хрип урешті-решт дійшов до його свідомості, бо, пару разів шморгнувши носом, він затараторив:

— Він сказ-зав, шо якшо… якшо сказ-зав не донесу… то м-можу не приходити… а в-він такий… він якшо сказав, то… — і хлоп’я зібралося знову ревіти.