Моє хлоп’я заверещало:

— Я… я ні, але ви… ви не зможете прикидатись!

Януш сказав би, що в мене все вийде. Адже я, його найкращий друг, справедливу справу затіяв. І мені в цьому допомагатиме сам Христос.

— Шо з вами, пане, егей!

Я зрозумів, що знову сиджу на камені посеред міста. Наче триста років отак сиджу. А ті тридцять жахливих днів, які я провів поруч зі своїм ворогом, здалися мені тепер нереальними, далекими, мов сон. Найщасливіший сон мого життя…

Архангел раптом здійняв крила, які знову зробилися золотими, і підняв меча, теж золотого. Був іншої думки, ніж мій Януш. І добре розумівся на справедливості!

— Пішли, — сказав я втомлено.

«Як це — бути щасливим?» — спитав я Долі. Вона засміялася: «А ти заплющ очі…»

— Ви підете так… із закритими очима?

— Ні, це я тренувався. Йдемо. Я кладу руку тобі на плече. Веди себе як завжди.

— Ну я ж…

— І не спіши так. А біля порогу пригальмуй, щоб я не перечепився…

У мене вийшло. Я не помітив, як фіранка на одному з вікон дому пана Мариновича гойднулася.

І архангел зник, начебто ніколи не існував. Може, й правда, я біблій не трактую. Живу як вовк у людській зграї. Якщо вдасться, помру раніше, ніж та зграя зачитає мені вирок про страту через повішання. А якщо не вдасться…

«А тепер згадай тих, кого ти не цінував, поки не втратив…» — далі сміялася наді мною моя Доля. «Не вчи вченого, — відповів я їй. — Не можна зрячому довго ходити з заплющеними очима. Не можна щасливим — та щоб усе життя!»

Кажуть, що розсипати сіль — до нещастя. Моя матусенька — чує моя душа — розсипала цілий міх, коли мене носила, і забула кинути щіпку через плече. Або кинула, та не через те плече. Або…

Десь біля хребта, більше з лівого боку, тихесенько, нікого не тривожачи, почало мостити собі гніздечко те саме, лихе, від чого матусенька мене так і не відвела. «Вітаю, Нещасте!» — «Здоров був, як не жартуєш…»

Залізна брама давно залишилася позаду. Вузька смуга видимого світу безперервно мерехтіла перед очима, викликаючи жорстокий напад головного болю. Хоча, можливо, то господар будинку своїм голосом, манерами і відразою, яка стікала по мені, мов нечистоти, викликав у мені цей напад.

Мій провідник, отримавши крейцера за роботу, тихенько здимів.

Мій звір, прийнявши бойову стійку, тихо гарчав. Не розуміючи, чому йому не дають наказу фас.

— Та-ак. Працювати кажеш у мене хочеш? Та-ак…

— Хочу, пане, — схилив я голову перед ним.

— Чого так? — він наближався до мене. Я відчував це по м’яких кроках і хвилях відрази, які стали сильнішими. А я навіть не мав права подивитися йому в обличчя.

— Може, пан за хорошу роботу випише мені якийсь рецепт… сили не маю терпіти більше… Ядуха в мене… і ще, може, на очі є щось… помічне…

— А грошей нема…

— Нема, пане, — знову поклін.

Він зупинився просто переді мною. Дорогі парфуми, напуцовані до блиску мешти, та й швець його свою справу знав достеменно: з того, що я бачив, тканина костюма і сам крій були бездоганними.

— Давно осліп?

— Давно… десять років як буде…

— І як це сталося?

Наче не було місця для пауз у таких коротких репліках, але кожне слово розмірено падало розплавленим сургучем мені на голову. Мов удари годинника на Ратуші.

— Вдарили по потилиці.

— І що, нічого-нічого не бачиш?

— Світло бачу. Бачу тіні на світлі, якщо рухаються.

Я розповідав йому слово в слово те, що почув від жебрака на Ринку, імені якого ми не знали і жартома кликали Собеським. Бо той стверджував, що колись мешкав на вулиці Собеського. Жебрак — та й на багатій вулиці Середмістя? Ніхто, звісно, йому не вірив.

— І ядуха кажеш…

— Деколи як схопить — не дає вдихнути, пане…

— Ну, що я можу сказати… Одна тобі дорога — до Святого Лазаря…

І повернувшись на обцасах, попрямував від мене геть.

Одне тепер могло мене врятувати…

Я підвищив голос, відчуваючи, як позаду намальовується хтось, кому віддано наказ мене спровадити:

— Пане, я багато що можу робити! І на кухні, і в саду! І ті ваші… пілюлі можу змішувати, тільки розкажіть як!

— Пілюлі змішують в аптеці, а я — професор університету! Чого він досі ще тут, чи мені залишити тебе без платні?!

— Люди кажуть, що у вас дешевше, ніж в аптеці! — встиг крикнути я, перш ніж мене схопив ззаду попід лікті той, кого я не бачив.

Звільнитися від нього було справою двох ударів на Ратуші. Але хто захоче лікувати збруя, який б’є вірних охоронців? Ви б захотіли?

— Хто каже? — лікар миттєво опинився поруч. Хватка на руках одразу ослабла. Ой, не вчать вас битися по-справжньому! А якби я справді щось лихе надумав?

— Люди, пане, — я знову поклонився.

За законом, лікарям заборонялося самим виготовляти і продавати ліки, а лишень виписувати рецепти до аптеки. Але якщо тебе позбавили ліцензії, а ти і далі лікуєш людей, то звідкись ті ліки треба брати!

«Люди казали», що якось один наш постоялець замість того, щоб чемно бавитися з повією, поліз на стінку від ниркової коліки, а наші знахарі тільки руками розвели. Хтось здогадався послати за опальним лікарем з Голубиної вулиці, де вілли дуже схожі на голуб’ятні… Той капнув бідоласі під язик кілька крапель чорної, як смола, руди, попередньо забравши всі його гроші, зате хворий два дні спав, як янгол. І, звісно, за ці два дні не мав чим нам заплатити.

Але Фонсьо великодушно його відпустив. Бо знання безцінні, як любив повторювати він, намагаючись ці знання втовкмачити мені в голову.

Зараз моя голова розколювалася на кавалки, і я справді Божого світу не бачив. Але найгірше було постійно контролювати свій погляд. Особливо під пильним поглядом притихлого лікаря.

— Викинь його врешті, ти що — не чув?!

І охоронець урешті взявся до справи. Та так прудко, що, опинившись на подвір’ї, я гепнувся з усього розмаху на землю.

Підвівши голову від землі, я побачив перед носом знайому до болю огорожу, крізь яку неохоче пробивалося сонце, заходячи десь на краю землі на спочинок. Раптово на моїх очах набувши іржавого відтінку.

Хоч як старався коваль, закручуючи, переплітаючи, вигинаючи залізні прути, хоч як прикрашав їх квітами і листям — чуття мене не підвело: довкола, перекриваючи собою всі чотири сторону світу, намертво вмерзаючи в повітря, наче в лід, шкірилися до мене ґрати.

«Як ти там, безцінне моє Нещастячко?»

«Жити можна…»

До болю в голові додався біль у колінах, тому замість того, щоб схопитися на рівні ноги, я вперся руками в землю, сподіваючись перечекати особливо гострий момент. В останню мить згадуючи, що я сліпець із десятилітнім стажем, а отже, якось не пасує кидатися на своїх кривдників з кулаками. Пасує повернутися вночі і побити їм вікна…

Я усміхнувся. Яка дурниця! Хоча колишній Мар’ян Добрянський навряд чи залишив би кривдників, не відомстивши.

Помацавши землю довкола, я напівобернувся до тих, що стояли позаду. Знаючи, що програв. Але дечого навчившись від гонорового шляхтича Яна Губицького.

— Палицю мою можете мені вернути?

Я був готовий, що нею зацмудять мені просто в маківку. Але мені її простягнули, злегка торкнувшись плеча. Цього разу якісь інакші, незрозумілі мені хвилі розходилися від цього голосу.

— Будеш працювати за їжу. Якщо буду задоволений твоєю працею, подивлюся, чим можна тобі допомогти…

Перш за все мені чітко і конкретно окреслили територію, за межі якої я не мав права вийти. Тобто мене закрили в трохи більшій, аніж комірчина вуйка Фонся, фурдигарні[153], поруч з якою містилися кухня, лазничка, ліве крило коридору і боковий вихід на задній двір.

Кімнатка, у якій, власне, працював і відсипався я, новий помічник опального лікаря — будьмо знайомі, — теж виходила вікном на той двір, і я не став засувати фіранки, щоб тим, хто за мною спостерігатиме, було легше…