Моє терпіння доживало останні хвилини. Хтось невидимий шепнув на вухо: кинь, однаково ніякого толку з цього не буде… Місто байдуже дивилося на мене заштореними вікнами вілли на Голубиній вулиці. Вілли, до якої я, злодій зі стажем, мав скромно зайти через парадний вхід з дозволу його мешканців. Та ще й ноги витерти при цьому…

Земля не попливла з-під ніг. Вона заскрипіла, повертаючись на незмащеній осі. А чорні хмари на величезних швидкостях замальовували сонце в чорний колір. Небо цю битву вигравало…

— Тепер те ж саме, але в трьох словах. Не вийде — нарікай на себе.

Не знаю, що там почула дитина в моєму голосі, але відповідь я отримав миттєво:

— Він мене вб’є.

Це була бесіда моєю мовою. Це була моя спеціалізація.

Мала бабусенька сірого козлика…

— За що?

— У мене нічого ніколи не виходить…

— Хто сказав?

— Усі кажуть.

— Що кажуть?

— Усе, за шо я беруся, не виходить. Віддала мене мама до пекаря в науку — усі булочки згоріли, віддала до ювеліра за прилавком допомагати — вітрину перевернув, а у дзеркальні пана Баєра…

— Ясно, від люстра лишилися ріжки та ніжки…

— Я тільки пересунув його ближче до світла, щоб напуцувати…

— А тепер тебе мама віддала в науку до якогось старого шкарбана, який погрожує тебе вбити…

Наче він знає, як це — убивати…

— Він не старий, він лікар… — і повернув голову ліворуч.

Попалися. Я прослідкував за його поглядом, який зупинився на брамі за триста кроків від нас.

«Ось ви який, пане лікарю! Дітей лякаєте… А зі мною не захочете справу мати, навіть якщо постукаю — не відчините… Правильно робите, мене складно налякати…»

— Скільки він бере за прийом?

— Він нікого чужого не приймає, до нього тільки за цим… як його… за рекомендацією можна попасти…

— Ти ж потрапив…

— Я як посильний, старший куди пошлють, бігаю в аптеку, там біля Бернардинів, «Під Угорською короною» називається, на базар, за місто за травичкою всякою, до бакалійника… Я ж ніс йому зараз одну малесеньку пляшечку, — він подивився на свої руки з серйозним острахом, — а її немає, загубив… А він сказав, шо вб’є, якшо… якшо загублю… А мама сказала, у кого я такий удався, ви не подумайте, вона не сварить мене, просто… просто так головою похитає і все…

Дитя скривилося, а очі наповнилися слізьми. На Клепарові ми жили з жидами пліч-о-пліч. Бачили, як вони ходили до божниці[150], лазні і театру, як святкували весілля, народження дітей і бар-міцву[151], словами з їхньої мови ми послугувалися між собою, як паролем, а через руки їхніх лихварів пройшло чимало цінного, відібраного нами в добропорядних громадян, які погано охороняли те, чим володіли…

— Цю?

Я відкрив долоню, на якій справді лежала малесенька пляшечка. Судячи з вигуків — саме та пляшечка.

— Я ж її в руках ніс, вона мала впасти і розбитися, а вона не розбилася!

Не кажи: впало, кажи: полетіло до землі, а все, що літає, можна піймати.

— Не приймає нікого, кажеш?

— Навіть туди не дивіться. Він сигнал вигадав: дзвониш у дзвіночок, потім перерва, потім знову дзвониш і так…

Хлоп’я завмерло, зрозумівши, що бовкнуло зайве. Наука на майбутнє. Я глянув на пляшечку в себе в руці. Зараз я його ще дечому навчу…

— Проведеш мене до нього?

— Ні, та шо ви, ні за шо…

Я підкинув пару разів дорогоцінну пляшечку.

— Ви шо… н-не треба… вон-на в-впаде…

Ти б підкидав, точно б упала…

— Ти ж чув, мені потрібно до нього на прийом…

— Якщо я вас проведу, він мене вб’є!

Ось так. І будь тут мудрим!

— Тоді йди і скажи йому, що я відібрав її в тебе, нехай вигляне, може, щось цікаве для себе примітить…

— Та ні, він не вигляне… він одразу за жандармами пошле, я знаю…

— Ти побіжиш за жандармами, чи він іще когось тримає для таких випадків?..

— А я шо… шо скажуть, те й зроблю… Він тільки кухарку і конюха тримає, їм дорога до його кабінету заказана… Ніхто не має знати, що він приймає людей, бо в нього забрали цей, як його…

— Дозвіл на лікарську практику?

— А ви звідки знаєте?

Поживеш із моє…

— Пан Маринович дуже боїться, шо хтось довідається… Він і мене далі кухні не пускає… Побачив би в себе в покоях, забив би до смерті, я знаю…

Звідки ти можеш знати, як забивають до смерті? Якби ти побачив таке хоч раз, ти б уже далеко звідси був. Що ж я тут досі роблю?

Вечірній вітер приніс прохолоду і передчуття чогось незворотного. Так завжди бувало восени. У такий час двадцять років тому замордовано моїх батьків. І ті, хто бачив це, зараз або далеко звідси, або посивіли і перебралися жити на горище льокалю на тій межі міста, за якою збирає підданих пані Бідність, вишкірюючись своїми гнилими зубами. Та й місто моє, вповідають, змінилося з тих часів, як міняється юна панночка, коли стає панною на виданню. Дивиться в майбутнє — і не відає, що її там чекає…

Лихо йшло за мною з тих часів, а я, наївний, сподівався, що то просто вечірній вітер…

Хмари раптом розійшлися. Сонце цього разу виграло битву. Є надія, що не востаннє.

— Повтори… повтори, що ти сказав?

— Я шо, я ніч-чого… дайте мені пляшечку, бо мені треба йти…

Я взяв її двома пальцями за горлечко.

— Повтори, бо опиниться зараз на землі…

— Ой, не треба, пане, не т-треба, я… я казав, шо пан лікар не любить, коли…

— Після цього що ти сказав?

— Шо… шо сліпого він, може, ще впустив би…

Вікна вілли здалися мені не такими вже й задраєними. І навіть до дзвіночка я подобрів.

— Слухай, цямкачу…

— Мойсей.

— Що?

— Мене звуть Мойсей Пастернак!

Ах, тебе звуть Мойсей? А мене — Папа Римський!

— Так-от, цямкачу, ти проведеш мене досередини… Знаю, не пищи, я буду сліпим…

— Як це?

«Як це — бути сліпим?» — спитав я в дитинстві знайомого жебрака, жонглюючи монетками з його подаяння просто перед його незрячими очима. Напівпорожній капелюх лежав біля його ніг. Ратуша байдуже дивилася своїм парапетом у небо. Їй, Ратуші, не пристало опускати погляд до землі.

Товариш мого дитинства ніколи не перераховував цих монеток, після того як я, набавившись, повертав їх до його капелюха. Довіряв мені? Чи, може, вважав, що за все треба платити данину, навіть за товаришування з цямкачем з Клепарова?

— Дуже просто, — відповів я і підвівся з підмурка, що за триста кроків від дому пана лікаря.

«А ти заплющ очі, — відповів мені довгу хвилину по тому жебрак із площі Ринок. Я заплющив. — А тепер не розплющуй усе життя».

— Я хотів попросити тебе провести мене до Ринку, але ти сказав, що в тебе є важлива робота, я поцікавився, що за робота і попросив у тебе аудієнції у твого господаря, бо, можливо, я стану йому в пригоді, а мені взамін потрібні кошти на лікування, може, твій господар мені за цю послугу заплатить… Запам’ятав?

— А як сліпий може стати в пригоді лікарю?

От у сліпого й спитай! Він заважав зосередитись. Точніше, розслабитися і забрати з очей зображення. Хоча, якщо згадати, що поганому танцюристу завжди щось заважає…

Я прикрив очі повіками. Не повністю, а так, як прикривав очі мій давній товариш з Ринку.

— Пішли, — сказав я з рішучістю, якої не відчував. Головне — ні на чому не фокусувати погляд.

На черевик сіла оса. Спробував переконати осу, що я її не бачу. Вона не повірила і перелетіла подалі. Якщо я спробую те ж саме з паном Мариновичем, він не стане мирно перелітати з листочка на листочок. А жандарми… Ви вгадали, жандарми — то наші найліпші друзі… коли сплять зубами до стінки. Наша справа — не будити їх завчасу.

— Ні-ні-ні, в-ви не можете, пане… Ніхто не зможе… обдурити пана лікаря!

— Ти мене видаси? — спитав я, ясно і чітко побачивши перед собою бронзового архангела Михаїла, що знищував сатану на Гетьманській. Золоте напилення з його крил украли мої колеги по ремеслу. Архангел кивнув головою. Під ложечкою засмоктало. Перекусити забігти до пані Йосифової[152], чи що?