Оповідаючи потім безліч разів своїм домашнім і сусідам про той день, день, коли в моєму місті палали Ратуша, театр, школа, академія, університет та кам’яниці, коли вбиті горем жителі оплакували загиблих і перев’язували поранених, а мародери забирали все, що можна, з розбомблених помешкань, а що не можна забрати — ламали і викидали через вікна; ставши в одинадцять років свідком останнього акорду невдалої революції 1848 року, мій тато лише Софії, одній-єдиній доньці славного на все передмістя чинбаря, розповів, що відчув, коли опинився серед царства книжок, карт, малюнків і гравюр.

Відтоді, коли всі діти йшли до тривіалки[155] при Святому Антонію неохоче, він ходив туди з радістю. Коли діти ганяли містом, він захоплено стирчав у котрійсь із книгарень, благоговійно торкаючись корінців і зазираючи нишком під обкладинку, аж поки його не проганяли.

У п’ятнадцять він замість того, щоб їздити з батьком за крупою, незважаючи на щоденні скандали вдома, найнявся до друкарні Юзефа Піллера на вулиці Личаківській, три, де швидко опанував роботу на верстатах, а згодом, помічений власником, уже допомагав організовувати доставку до книгарень і кінцевих споживачів продукції з друкарні, літографічної майстерні і паперової фабрики у Шклі.

Мій тато хотів не просто читати книжки, розглядати карти і милуватися літографіями міста й природи. Він складав гроші, мріючи створити царство книжок, карт, атласів і літографій. Аж поки доля не звела його одного ранку зі шляхтичем з Накваші…

«Сьогодні я познайомився з Анджеєм Губицьким, чоловіком знатним та освіченим, героєм повстання в Росії. І моїй Софієчці він теж сподобався…»

На цьому обривається щоденник мого батька, сина круп’яра з Личакова, чоловіка моєї мами — єдиної доньки славного личаківського чинбаря, який справив їй таке пишне весілля, що за три дні не могли гості того всього з’їсти і випити, тому мусили на четвертий день йти на поправини, щоб, не дай Боже, щось не попсувалося…

Про то весілля личаків’яни досі згадують, скрушно хитаючи головою. Недовгим було щастя. Чи то кіт чорний перебіг весільній процесії дорогу, чи крук у день шлюбу, згадували вони, над личаківською капличкою довго літав і каркав недобре… Привезли їх невдовзі обох у трунах, та й поховали разом в один день…

І я знаю, хто в цьому винен.

Заснувши вранці просто за столом, заваленим квітами, травами і корінцями, я довго підіймався якимись сходами, шукав ключі до якихось дверей і сотню разів завертав назад, геть-чисто забувши дорогу додому.

А лихо моє тим часом неспішно перевіряло п’ятизарядний магазин гвинтівки системи Манліхер, уставляючи пачку з набоями зверху до люфи[156], прицілюючись і знову виймаючи її, а набої ті були справжні, бойові, споряджені димним порохом…

Дні минали за днями. Я ніде не робив ніяких зарубок, нікуди не виходив поза визначену територію, майже ні з ким не розмовляв…

Я обіцяв своєму ворогові, що повернуся як тільки зможу. Але дні минали за днями, і кінця-краю їм не видно було.

Якось уранці я почув крик у лівому крилі коридору. Просто біля моїх дверей.

Вийшов із кімнати з костуром напереваги, почекав, поки на краю видимості все завмерло, проте за хвилю там знову почалася якась шарпанина. Але крик затих. Натомість почулося знайоме схлипування і шморгання носом.

— Я не хотів подерти вам завісу на дверях… Я просто зачепився за неї… Ой, не треба, не бийте мене!

Ще більш знайомий голос відповів з огидою і ненавистю:

— Ти не зачепився, ти підглядав, нездаро мала!.. Що таке? Роботи бракує?

Останнє, мабуть, стосувалося мене. Слід було чемно розвернутися і зачинити за собою двері. Ви б як зробили?..

— Пане лікарю, дозвольте вас на кілька слів…

Відчуваєте, виховання? Вуйко Фонсьо недаремно стільки наді мною трудився. Майже як оцей зараз…

Здивування лікаря майже відчутно торкнуло мене. Скориставшись цим здивуванням, жиденя вирвалося і дременуло геть.

— Ти ще прийдеш до мене!.. Ну чого тобі?

— Можна вас попросити?..

Здивування явно зросло, майже обмацавши мене з ніг до голови. Чи йому не почулося, часом… Бо я стільки днів нічого не казав і не просив…

— Ну, спробуй…

— Якщо Мойсей Пастернак ще коли-небудь щось зробить не так, можете його похвалити, замість того щоб бити?

Якби здивування було надувною кулькою для дітей, то воно б тепер надулося до розмірів повітряної кулі!

— Це як?

— Дуже просто. Він щось розіб’є — ви його похвалили, щось поламає, а ви погладили його по голові, щось переплутає, а ви знову його похвалили…

— Ти, певно, хочеш, щоб тебе вигнали…

Він навіть забув робити свої паузи між словами. От яка сила здивування!

— Та ні, не хочу, пане, — я вклонився. — Просто якщо не допомагає різка, то, може, добре слово допоможе…

— Чудово. Ще проповідника мені тут не вистачало! Тебе теж прислав сюди декан, так?! Усе винюхують, чи я часом не порушую заборони! Хочуть позбавити мене ще й професорського звання! Юзику, швидко до мене! Засланий у нас тут знову!

Юзик так швидко матеріалізувався біля нас, що я всерйоз запідозрив його в підслуховуванні свого пана.

— Кажеш, що осліп? Зараз ти відчуєш, що таке — бути сліпим! Тримай його!

Ні, їм явно слід було пройти в наших хлопців бійцівську науку! Бо Юзик так повільно і невміло скрутив мені руки, що я разів десять міг відбитися від нього своїм костуром. Якби захотів, звісно…

— Я не знаю ніякого декана… Ніхто мене до вас не засилав, пане…

Судячи зі звуків, мій пан тим часом швиденько збігав до моєї кімнати і назад.

— Я кажу правду, пане…

Він провів чимось по моїх очах. Різко запекло. Очі одразу засльозилися. Я спробував витерти їх, але руки мої тримав за спиною німий. Один рух — і він би полетів до стіни! Один рух… Той, наче щось відчувши, посилив захват.

— Це сік чистотіла! Трохи почекаємо — і тобі вже очі не пригодяться ніколи!

Я в мить ока розкидав їх у різні боки, побіг до води і довго плескав собі в обличчя життєдайну вологу…

Нічого цього я, звісно, не зробив. Стиснувши зуби, я часто закліпав очима і замотав головою в різні боки, але різь і печія не проходили. Не втримавшись, я застогнав.

— Я не знаю ніякого декана! Ніхто мене до вас не засилав!

Сльози текли і текли з очей, а я не мав навіть як їх витерти…

— Ти не перший! Я вас бачу за милю!

— Ви ж лікар!

— Я не маю права на лікарську практику! Ти ж знаєш!

— Люди кажуть різне, але їм усе одно, лиш би їх вилікували… У-у… за що ви так?

— А щоб ти більше ніколи не жартував такими речами! Сліпим прикинувся? Доля не любить, коли її спокушають, ти цього не знав?

Я з усієї сили заплющив повіки, хоча біль посилився. Але в такі хвилини мене завжди виручала злість!

— Якщо це справді мені зараз виїсть очі, то краще щоб швидше! А ви… ви зможете собою пишатися! А то я вже гадав, що ваше призначення в житті — лупити дітей! А виходить, у вас багатогранний талант!

— Не тобі мене вчити! Скільки вони тобі заплатили?! Скажеш — і я закапаю тобі в очі протиотруту! Ну?

Я засміявся. А потім заплакав. Навзрид. Від болю, страху і безсилля.

— Скільки… зазвичай… платили тим, хто був… до мене? — крізь ридання, здригаючись, ледве вимовив я.

— А тобі навіщо?

— Вам же треба… назвати суму… щоб ви… цю протиотруту… Скажіть і я підтверджу… усе що захочете!

Правий був директор поліції. Усі вони на допитах співають, як солов’ї…

Мовчання було мені відповіддю…

— Це правда, був декан… він… він сказав, що треба за вами постежити… він закликав мене до кабінету… прошу вас!

— Де його кабінет?

— Ну, там, у вас… у вашому університеті… на вулиці Миколая[157]… невже ви не можете…