— Я працюю в Технічній академії…
Важко дихаючи, я затих. Було так кепсько, що хотілося їх усіх убити. Шкода, що це нічого не дасть…
— Хай буде вам Технічна академія…
Необхідність прикидатися відпала. Але тепер я справді нічого не бачив. Сказано ж: не спокушай долю — і вона не замастить тобі очі чистотілом!
— Юзику, швидко сюди воду! І посади його кудись! Ні, не треба терти очі, це не чистотіл, це сік подорожника, зараз промиємо ромашкою, і все пройде… я ж просив не терти!..
В обід я почувався вже досить нормально, хоча куховарка все ще мала зі мною клопіт, підсовуючи мені одне блюдо за іншим:
— Я казала їм, що пана одразу видно по халявах, а вони — за́сланець, за́сланець…
Що вона там бачила по моїх запилених халявах — я зрозуміти не міг.
Пан Модест Маринович зайшов до моєї кімнати під вечір, коли я навпомацки цілими оберемками відтинав корінці різних рослин від стебел і складав їх у два різні баняки. От по його халявах одразу було помітно, що ви маєте справу з паном доктором, а не з якимось партачем[158].
— Від тих крапель, які я був тобі закрапав, ти мав би вже краще бачити…
Я похитав головою, не припиняючи свого заняття. Так було простіше уникати прямого погляду…
— Якщо вдаряють по голові, краплями тут навряд чи допоможеш… Просто я сподівався… Не знаю навіть, на що я сподівався…
Не буде жебрак на площі Ринок бачити. Уже ніколи. Як ніколи чітко я це зараз усвідомив. Як актор, котрий грає засудженого до страти, на мить усвідомлює, як це — бути засудженим до страти…
— А приступи задухи? Давно це почалося?
— Місяць тому.
— Зараз я послухаю твої легені і…
— Це не в мене, це… у мого знайомого…
— Дорогий тобі?
Я кивнув. І тільки потім усвідомив, що зробив…
— Тобі треба його сюди привести, я не маг, щоб на відстані діагнози ставити…
— Люди кажуть, ви — непоганий лікар. Таке лікується?
— Це залежить від того, як часто хворів він запаленням легень чи бронхів, знаєш?
— Ні, це не від хворіб, це… його пробували задушити…
— Он як! Травматичні спогади? З нервовими хворобами все не так просто. Я спілкувався у Відні з відомим лікарем Йозефом Броєром… Ти не знаєш… Він вилікував пацієнтку від істерії, просто давши їй можливість розповісти про свої травмуючі переживання минулого. Він називав це катартичним методом[159], а пацієнтка — чисткою димарів. На хлопський розум це можна назвати лікуванням розмовами. Пацієнт виговорюється і сам зцілюється!
Помічником там у нього працює один приват-доцент з неврології Віденського головного шпиталя… Фройд, здається… Так той у своїх працях рекомендує коку як засіб від депресії, неврозів, сифілісу і… астми. Нібито те, що нам треба. Але, але… В останній своїй праці, надрукованій у Віденському медичному щоденнику, він вже не так захоплено відгукується про кокаїн. Щось змінилося… Але хто б на це зважав! Знаєш, що зараз у Європі найбільше продається у всіх аптеках і не тільки аптеках? Вино Маріані[160]! Нашим людям лиш би пити і веселитися… Спробую одну настоянку зробити, коли матиму всі інгредієнти, вона зніме збудження і фізичне перенапруження, покращить сон і хтозна, може, дасть можливість людині докопатися до того, що її мучить… І поки що обійдемося без коки. Почекаємо серйозніших клінічних досліджень…
І вже від дверей:
— До речі, той малий жид ще вчора сказав мені, що нібито ти придурюєшся…
— Мойсей?.. — перепитав я, а рука моя і далі впевнено різала оберемки трави. Під пильним поглядом від дверей…
Якщо я не дограю цього акту до кінця, то і починати гру не було сенсу…
— Ага. Довго мнувся, поки я не спитав, що сталося. От він і признався.
— Не може, певно, забути, як перечепився через мій костур!
— Я бачив, як ти сидів навпроти мого дому через дорогу. Пані Чарновська кинула тобі милостиню… А ти не підняв.
— Не бачив.
— А коли я визирнув пізніше, ви вже йшли обоє до мого дому…
— Так і було…
Сік з трави тік мені по пальцях. Запах забивав дух. Пан Модест Маринович любив збрехати, а потім насолоджуватися реакцією на свою брехню. Це в нас було спільним… А якщо каже правду, то…
— Той нездара не вартує, щоб його захищали!
«Думки читаєте, пане опальний докторе…»
— А ви все-таки спробуйте… похвалити його… при нагоді…
І знову здивування в голосі й у повітрі довкола цього голосу.
— Ну, гаразд. Я покличу тебе… коли все приготую.
І він пішов. Я ще пару хвилин щосили тяв невинну траву. Знав, як дехто любив підглядати і підслуховувати в цьому домі…
Сказано ж: не зраджуй, щоб самого потім не зрадили!
Задихаючись, я відкинув ножа, темного від крові трави…
Вісім років тому я поклявся батькам над їхніми могилами, що помщуся за них. Якщо не їхнім кривдникам, то нащадкам їхніх кривдників!
— І що тепер? — спитав я вголос і прислухався. Та щось ніхто мені відповідати не квапився…
І сонце ні промінчика не посилало в мій бік…
…У вересні 1866 року дружина мого батька, а моя мама, Софія Добрянська, написала листа. Уранці, коли місто ще спало, а вона ніяк не могла зімкнути очей.
Напередодні було видано наказ про арешт її чоловіка і троюрідного брата. Звинувачували їх у викраденні малолітнього сина дідича Накваші з метою одержання викупу. Жандарми провели обшук у їхньому домі і домі її батька.
Славний чинбар Личакова не зміг пережити ганьби й до вечора помер від апоплексичного удару. Свекор увесь день просидів у приймальні дирекції поліції, де йому настійливо порекомендували звернутися до адвоката. Бо докази незаперечні. Одяг малюка було знайдено під час обшуку на возі, що ним Михайло Добрянський приїхав з Бродів. Самого Михайла Добрянського не знайшли, тому на нього у його ж домі було влаштовано засідку.
Обмивши тіло свого батька, домовившись із парохом про похорон і панахиду й відбувши нічні чування при покійникові, моя мама сіла писати цього листа. Ніхто в домі її батька їй не перечив. Ніхто досі не міг отямитися.
«Високошановний пане! Знаю, що марно просити вас про помилування, милувати можуть і мають право лише Найясніший Цісар і Господь Бог. До вас, яко директора поліції, я звертаюся з одним-єдиним проханням: з’ясувати істину. Вірю, що для вас, як і для мене, істина важливіша над усе…»
Звідки вона брала ці слова? Звідти, мабуть, звідки я братиму свою ненависть, мов поклади ропи, — з найглибших підвалин душі…
«Вірю, що знайдені вами докази будуть вагомими і беззаперечними, й наперед схиляю голову перед верховенством права і закону…»
Жінка, яка закінчила лише початкову школу при парафіяльній церкві. Але заразившись від чоловіка його великою мрією, прочитала, мабуть, більше книжок, ніж деякі освічені мужі того часу…
«Прагну, як і ви, щоб винні були покарані, але сподіваюся, як і ви, що жодна безневинна душа не понесе тут, на землі, і там, на небі, незаслуженого покарання…»
У цьому листі вона опише свого чоловіка, якого знала і любила змалку, опише його вдачу і характер, історію його життя, його мрії… І його зустріч із дідичем Накваші. Запевнить, що зробила це чесно і неупереджено. Висловить надію, що її слова допоможуть у розкритті цього гіркого злочину.
Пан Антоній Гаммер, тогочасний директор львівської поліції, надвірний радник і дуже сердитий того ранку чоловік, який змушений займатися чиїмись проблемами — а хто ж тоді займеться його проблемами, онде манеж зі стайнями треба розширяти, а кляті підрядники на одному піску і воді замішують мальту! — коли йому принесуть листа від мешканки Личаківського передмістя Софії Добрянської, скривиться, як від кислички. Знову ті недолугі передміщани, далі свого носа не бачать, стільки й світу, як їхня хата і церква, і вони ще сміють листи писати, а передмістя так і кишать вошами й злочинствами…