Усе б нічого (у нас частенько люди і коні не можуть розминутися навіть на широких дорогах), але одна з пасажирок, розкішна пані зі страусовим пір’ям на голові і в бузкового кольору сукні з фуляру[165], привернула мою увагу тим, що з натхненним виглядом кричала щось німецькою мовою до своєї супутниці. Слів я не розібрав, але те, що то були не зовсім милозвучні слова, — зрозумів точно.

Її супутниця — дівчинка років тринадцяти-чотирнадцяти, що сиділа, закутавшись у гранатовий плащ, теж, мабуть, це розуміла, але нічого не відповідала. Звикла?..

Я почекав, поки за ними зачинили ворота, і побачив, як зі сторони площі Цлової[166] ведуть арештанта. Закутий у кайданки по руках і ногах, у супроводі двох конвойних, він ледве сунув, клацаючи ланцюгами та мляво ухиляючись від гнилих овочів, якими намагалася поцілити в нього зграя дітисьок.

Арештант як арештант, зарослий, пелехатий, у брудному одязі і стертих черевиках. Ведуть, мабуть, до цюпи, і, мабуть, він того заслужив…

За два місяці, поки ми з ним не бачилися, він схуд і почорнів на обличчі, але усмішка була така ж крива і повна презирства. Якби мене не затримали тут коні з коляскою, я б його не побачив.

Я ще раз поглянув на будинок під номером сім і ще раз на арештанта.

Святий Ян Непомук був би зараз мною задоволений. Я вибрав дорогу, якою піду. Мандри завершилися. Одягли кайданки і приставили до мого звіра конвоїрів. І поки він не дійде до кінця вибраної ним дороги, інших доріг не існуватиме…

Я прослідкував за процесією до вулиці Ягеллонської[167]. Цього було досить. Я дізнався, куди конвоїри ведуть арештанта. Тепер він нікуди від мене не дінеться.

Залишилося кілька дріб’язкових справ до завершення. Сонце стояло в зеніті. Його знамена виблискували золотом над закутою в ланцюги землею…

Хоч я більше не був сліпцем, дорогою з Ягеллонської до площі Ринок необережно задів кількох перехожих, які потім довго і докладно бажали мені навздогін. Хоч я більше не був жебраком, але йшов просити помочі в того, хто мав за плечима цілий лантух людської жалості, перемеленої з людським же презирством, які йому щедро видавало місто в заплату за вірне служіння.

Він був щасливий, той сліпий прохач біля костелу, бо мав своє власне, цілковито і безстроково належне йому життя.

Перед зустріччю з ним, зазирнувши на хвилину до аптеки «Під Угорською короною», я знайшов там серед відвідувачів Мойсея Пастернака, який сахнувся від мене, як від чуми, і вручив йому дорогоцінну пляшечку. І сказав, нахилившись до нього і дивлячись просто в очі:

— Можеш її розбити. Але я знаю: якщо ти захочеш, то донесеш її неушкодженою. Личаківський цвинтар, знайдеш там грабаря Станіслава Пшимоновського, скажеш йому, щоб пив по п’ять крапель до їжі. Скажеш: ти тільки посильний і нічого більше не знаєш. Скажеш, якщо… якщо він довіряє своєму попутнику… Ні, цього говорити не треба. Три крейцери вистачить?

Той кивнув, забувши закрити рота, роззявленого від здивування.

Крейцери я витяг із кишені Юзика, лікаревого охоронця, коли проходив повз нього у дверях лікарських покоїв. Він мені дещо був винен…

А біля Ратуші кипів базар. Коні, підводи, торби, саморобні прилавки, ляди, бочки, діжки, палатки… Найжвавіше тут продавали городину, молочну продукцію і квіти. Помітив двох наших, що вправно орудували біля заможніших селян. За тиждень ярмарку можна було назбирати місячний дохід судового практиканта…

— Вітаю, Собеський.

— А-а, красунчику, здоров був…

— Я не красунчик, Собеський.

— А я не Собеський…

…Я пам’ятав його ще зрячим. Він з’явився в Кривчицях у гарній одежі, поголений і з білими панськими руками. Казали, що був офіцером діючої армії, у 1866 році пішов на війну з Пруссією, а дружина його втекла за цей час із коханцем. Повернувшись після поразки у війні, він зазнав нищівної поразки в мирний час. Після чого почав пити, гульбанити, програвати в карти все, що мав. І опинився з нами на маргінесі.

Пам’ятаю, що тоді була зима, і я марно пробував зігрітися в торішній зацвілій соломі в собачій буді, де на той час жив. Товариство жебрацької республіки ставилося до мене переважно добре, лиш би я не забував приносити милостиню. А він заглянув до буди, спитав, чи я їв сьогодні, і простяг мені на долоні два маленькі тістечка, які цілими вміщалися в роті. Я майже забув за час жебракування, що на світі існує таке диво.

Звісно, їх спробували відібрати в нас. Як будь-яку їжу будь-які голодні люди будуть пробувати відбирати. Не раз і не два потім. Але життя моє змінилося. У мене з’явився старший друг, захисник і порадник.

А одного сонячного весняного дня біля мене зупинилася коляска із закритим верхом. Вона довго стояла без руху, поки я сидів на площі Святого Духа з простягнутою рукою.

Пам’ятаю, як візник підхопив мене, пам’ятаю, як після яскравого сонця ніяк не міг розгледіти того, хто був у глибині коляски. Пам’ятаю, як той, хто там сидів, наказав рушати, нахилився до мене і спитав:

— Тебе як звати?

У нього були пишні сиві вуса.

— Мар’ян.

— Чому Мар’ян?

Я стенув плечима.

Альфонсо Грубер потім казав, що ніяких пишних сивих вусів він ніколи не мав, і я, напевно, щось наплутав, бо діти в п’ять років часто щось плутають…

Чарівна пані в зеленавій суконці з тюссору[168] із шовковою стрічкою на рівні колін, фавдами внизу і жабо біля підборіддя, у білих рукавичках і селядиновому[169] капелюшку, що кокетливо лежав на хвилястому висвітленому перекисом волоссі й блимав на вас брошкою з хризоліту, рівно о дванадцятій вийшла з-за Бернардинського монастиря і чарівно прослідувала до аптеки «Під Угорською короною» в супроводі дівчинки років тринадцяти-чотирнадцяти, непримітної, у гранатовому плащі, що закривав її з голови до п’ят, у чепчику, туго зав’язаному під підборіддям.

Площа Бернардинська дивилася на них кам’яними очима Яна з Дуклі (ці Яни щось чи переслідують мене в цьому житті!) і годинником на вежі, який завжди поспішав строго на п’ять хвилин, але ніхто не мав йому цього за зле.

Рівно за десять хвилин сам власник Якуб Піпес-Поратинський провів їх до виходу і, розкланявшись, зник у глибині своєї фармації.

На виході їх уже чекали.

Волохатий старець у лахмітті, з лантухом і з ціпком, мацаючи перед собою повітря, заступив їй дорогу і, зачепивши зашкарублою п’ятірнею чарівний ліф чарівної панни, добився таких висків та прокльонів, що всі голуби з усіх площ, мабуть, зірвалися в небо, щоб погледіти, кого ж там ріжуть. Бернардинський костел з усіма своїми святими на фасаді теж, мабуть, не зовсім зрозумів, що трафилося.

Я краєм ока відмітив, що неповороткий візник фіакра, який стояв неподалік, уже злазив однієї ногою з козел, і, щоб не дати йому шансу, заволав:

— Ану геть від пані, ти, нензо дзядовська!

І ефектно вирісши перед жебраком, ухопив того за барки і поволік до Валової, даючи йому попутно стусанів і крадькома озираючись, чи чарівна пані бачить та достойно оцінює мій подвиг заради неї.

Чарівна пані завзято терла мереживою хусточкою місце на ліфі, якого необачно торкнулася рука жебрака, і сипала відбірною німецькою лайкою. Наші пані та панянки, не навчені таких словечок, косилися на неї й перешіптувалися між собою.

Забігши за цегляний мур, що відокремлював Бернардини від Валової, ми з Собеським відсапалися, я подякував, висипав решту крейцерів йому до жмені і пішов назад, тримаючись за бік, з-під якого розтікалася пляма крові.

Я сподівався, що пляму буде видно здалеку. І ще сподівався, що ніякий патрульний цій знаковій зустрічі не завадить.