А прочитавши листа, спохмурніє ще більше. Якщо вони, ці темні галичани, ці заколотники, уміють писати такі листи, то цісарю потрібно більше армії і більше поліції, про що він негайно доповість новому наміснику, Францу Паумгартену, хай знайде спосіб розширити штат, поки їх тут усіх не повистрілювали.

Про істину пан Антоній Гаммер того ранку не сильно буде замислюватися…

Лист відправлять до архіву. Заржавіла до останнього цвяшка чиновницько-судово-поліційна машина буде розкачуватися доти, доки не перемеле мою родину, а мене викине зі звичного світу у світ лемберзький[161]…

Я пам’ятатиму з того часу лише велетенські сходи палацу в Накваші, куди ми з мамою приїдемо, щоб ублагати тамтешнього дідича Анджея Губицького відмовитися від своїх звинувачень проти Михайла Добрянського. Пам’ятатиму мамин плач, гавкіт собак і довгу темну ніч у кареті, яка мчала мене кудись так довго, що я заснув. А прокинувся вже зовсім в іншому місці серед чужих людей, які стануть з того часу моєю сім’єю.

Більше з того часу я нічого не пам’ятатиму.

Через багато років чорновий варіант маминого листа і татів щоденник дістануться мені як єдиний спадок про моїх батьках. А вручить їх мені Альфонсо Грубер, мій вихователь і рятівник. Жорстокий і безпощадний. Такий, яким його зробило життя…

Я вже згадував, як можуть тягнутися дні за днями, коли вам, навпаки, потрібно їх прискорити.

Коли я майже закінчив скачувати в пілюлі якусь глевку сіру речовину з м’ятним запахом, до кімнати увірвався конюх (перед тим, мабуть, пару хвилин постоявши біля дверей і поглядівши в замкову шпарину) і взявся гмукати й окати, шарпаючи мене за руку.

У кращі часи я б йому показав, де зимують не тільки раки, але й щуки та карасі, але зараз слухняно підвівся і, постукуючи ціпком, рушив за ним.

Він повів мене через передпокій туди, де я ще не був. У святая святих — покої нашого пана.

І окаючи та гмукаючи, залишив мене самого.

На столику з крученими ніжками з лакованого дерева і мармуровими вставками по центру стільниці стояла маленька закупорена пляшчинка з темного скла. Я знав, що вона призначена для мене. Я міг її взяти і піти.

Мій приспаний звір трусонув загривком, зачувши запах волі.

Тому достояти ті останні хвилини спокійно було понад мої сили. Де знаходить сили актор, дограючи ненависну йому роль?

— Ти вже тут? Добре. Вона гадає, що я погоджуся. Вона мене погано знає.

Лікар метався по кімнаті, підбігав до вікна, потім вертався назад, потім знов до вікна.

— Вона не слухала мене. Коли я говорив, що її доньку не врятують ці йолопи з колегії. Вона мала гроші. Вона гадала, що гроші зроблять їх розумнішими. Якби ж то.

Він важко дихав, навіть стогнав, не припиняючи свого ходіння туди-сюди.

— Якби її одразу на операцію. Як я й казав. Якби одразу. Не було гарантій. Але так вона не дала їй жодного шансу.

Вітер здіймався услід йому і підлога двигтіла.

— А тепер вона прийшла. Хоче, щоб я оглянув її сестру. Каже, що довіряє тільки мені. Пізно. Вони сказали, що ця смерть на моїй совісті. Авжеж. До мене були черги. Люди йшли і йшли. Їм це не сподобалося. Вони вирішили, що позбавлять мене права на приватну практику — і всі забудуть про мене. Але в Крайовому шпиталі теж питали тільки про мене. Вони докопалися, що я підпільно приймаю хворих, і закрили переді мною двері шпиталю. А якщо я можу допомогти, мені що, відмовлятися? І ось вона знову прийшла. Але я її не прийму.

Він шарпнув штори, аж щось затріщало, і підійшов до мене впритул. Його черевики вже не виглядали бездоганними. І штани висіли абияк.

— Ти нічого не чув.

Я кивнув.

Буря поступово вляглася.

— По п’ять крапель перед їжею. Не більше. Запам’ятай — не більше.

Він простягнув руку до пляшчинки, але попід вікнами зірвався з місця якийсь екіпаж і прогримів вулицею Голубиною в напрямку Академічної.

Потягнувшись слідом, він ненароком зачепив рукавом пляшчинку. Перекинувшись, вона швидко покотилась до краю стільниці і впала на підлогу…

Могла б упасти, якби я не нагнувся та не схопив її на півдорозі. А тоді випростався і вперше за ці дні прямо поглянув у сіро-голубі очі лікаря. Бо критися вже не було сенсу. Бо вітер волі збив мого звіра з пантелику і він згадав про інстинкти, які так довго тлумив у собі.

Актор провалив гру. Бездарний актор. Ненависна гра.

Лікар мав акуратну борідку, акуратні вусики, акуратну фризуру[162] та акуратне пенсне. Усе, як і личить справжньому лікарю.

Ми були одного з ним зросту, тому ні опускати, ні задирати голову ні в кого не було потреби.

Він зняв пенсне, протер його хусточкою і знову начепив на носа. А в повітрі вже розтікалася відраза, наче нечистоти в Полтві…

— Отже, вони знову перемогли.

Осміхнувся. Зіжмакав хустинку, а тоді розправив й акуратно вклав до кишені. Костюм у сіру смужку з тонкої шерсті був пошитий ідеально. Його швець знав свою справу досконало.

— Мене знову підловили на підпільному лікуванні. Як майстерно. Я майже повірив… А вони попереджали. Ще раз, казали, ще раз… Ну що ж… — розвів руками… — Вік живи… Юзику!

Той, звісно, з’явився на порозі моментально.

— Відпровадь цього… пана до виходу. Мені треба побути самому. Поки за мною не прийшли.

Я прочистив горло.

— Хвилиночку…

— Геть! — зірвався він.

Тепер осміхнувся я. Як приємно було взяти реванш! Тільки-от що на це сказав би Янек?

Звір мій клацнув зубами. Справді, коли ми кого слухали?

— Я не мав вибору. Тобто мав: прийти, подзвонити в той дзвіночок, постояти під хвірткою, знову подзвонити. Ви ж би не відкрили? З вікна хіба б глянули — і все. Ваша зарозумілість вас погубить. Але я — то байка[163]! Чому ви їй відмовили? — я вказав за вікно. Він подивився туди, а тоді на мене. Сіро-голубі очі здивовано кліпнули. — Ви хочете дочекатися її похорону, щоб на могилі проклинати цю вашу колегію? Тоді вже точно нічого не можна буде змінити.

Тепер здивування повисло над його головою, наче німб.

— Не ховайтеся від них. Відкрийте двері свого дому, запросіть їх на бридж, пригостіть шампаном… Внесіть у їхні ряди збентеження, перетягніть на свій бік найбільш затятих противників, зіграйте з ними у свою гру. Гарантій нема. Але інакше ви не даєте собі жодного шансу.

І розвернувшись на підборах, я рушив до дверей. Юзик дивився на мене, роззявивши рота.

— Стій!

— У мене нема часу. Я і так тут надовго затримався.

— Стій, кому кажу! Юзику!

— Не смішіть, пане лікарю! Ваш Юзик здатен впоратися хіба з дитиною!

— На одну хвилину, трясця!..

Уже минувши охоронця, я зупинився. Лікар підійшов, прискіпливо зміряв мене з голови до ніг, не повірив, але спитав:

— То ти справді за ліками приходив? Для свого друга?

— Ні, — я мотнув головою. І додав на мові наших з ним предків-русинів: — Для свого ворога.

І залишив його потопати у здивуванні, мов віллу в зелені…

…Усю дорогу до Академічної я перебував у іншому часі, з іншими людьми, на іншій мапі Європи. Я пробував уявити, якими вони були, ті люди, час і мапа.

Запах свіжої випічки з крамниці над Полтвою, що тепер текла у велетенській підземній трубі під площею Академічною, повернув мене до справ насущних.

Фігура Яна Непомука, покровителя роздоріж та мандрівників, мабуть, чатувала тут саме на мене — мандрівника, який опинився на роздоріжжі і не знає, куди звернути, бо куди б не звернув, ніде не буде йому щастя…

Я кивнув Святому Яну як давньому знайомому, оминув палацик Фредрів в оточенні буйної зелені, короткою Кам’яною[164] вуличкою вийшов на Панську і… ледве встиг відскочити з-перед упряжки коней, що круто завертала до брами будинку під номером сім, везучи за собою коляску з двома пасажирками.