— Нікому.

— Точно?

— Точно.

— Тоді візьміть. — Вона простягла мені вервечку з простих скляних зерняток. — Скоро Задушки. Будемо молитися за померлих. Її подарував мені мій тато, навіть коли я тримаю її в руках, мені стає легше…

Жодне пасмо не вибилося з-під її головного убору. Жодний подарунок не був ціннішим за цей.

— Ваш тато не був би проти?

Вона похитала головою, а тоді зашепотіла дивні, незрозумілі мені слова, зашепотіла одними губами, до яких я ніколи не зможу доторкнутися:

— «Не беріть нічого в дорогу: ані палиці, ані торби, ні хліба, ні срібла, не майте по двоє убрань. І у який дім увійдете, зоставайтеся там, і звідти відходьте. А як хто вас не прийме, то, виходячи з міста того, обтрусіть від ніг ваших порох на свідчення супроти них…»[179]

Схиливши голову і опустивши долу очі, вона наче читала якусь невидиму мені книгу. А коли підвела очі — мене вже поруч не було. Постоявши біля брами, вона повернула назад у дім.

Я не згадаю тебе, дівчинко з незнайомими косами. Скільки жити буду — не згадаю. Хіба коли буду помирати…

На моє глибочезне переконання, до будь-якої тюрми слід заходити з променистою усмішкою на устах, яка буде наповнювати повітря довкола ароматами фіалки та амброзії. Це викликає в тамтешньої обслуги чудодійний стан отупіння і дозволяє вам замилювати їм очі великим-превеликим бруском мила фірми «я, троюрідний зять двоюрідної невістки моєї бабки по лінії швагра, прийшов спитати, а де ж мої кревні грошики за воза, якого я продав цьому андрусю[180], якого ви стережете…»

Поки я їхні очі цим милом замилював, Бригідка всіма своїми заґратованими вікнами дивилася на мене, як на слабкого розумом. Бо, на моє глибочезне переконання, людина при здоровому глузді і без примусу до цюпи не попреться…

Людиною при здоровому глузді я був учора. Сьогодні я був звіром, який узяв слід. І дійшов за ним до воріт пекла. І назад не повернув. Бо слід для дикого звіра, як свічка для нічного мотиля, — беззаперечний, чіткий і прадавній закон. Єдиний, якому мій звір підкорявся без примусу і без вагання.

Караульні переглянулися і передали мене з моєю променистою посмішкою коменданту — низенькому опецькуватому чоловічку не першої молодості.

Зазвичай із ним вів справи сам вуйко Фонсьо, а я тільки позирав довкола, чи немає де цікавих душеньок… Але блиск золотих для нього був доволі вагомим аргументом у бесіді, і яка кому різниця, від кого ті золоті. Не те щоб ми дуже втішилися одне одному, але псувати одне одному нерви не стали.

Він лише спитав, з ким із його арештантів я так гаряче прагну зустрічі.

Покажіть мені того ненормального, який бовкнув якось: усе, що робиться, — на краще. Я змушу його з’їсти це прислів’ячко без солі!

— Францішек Шварцер.

Комендант завмер.

Хвилину по тому я повторив своє прохання, кланяючись і ризикуючи при цьому роздерти власний писок від нестримного бажання показати одразу всі свої зуби. Щоб потім не говорили, що я не попереджав.

— Я такого не знаю… — повільно і хрипло відповів мені комендант, ураз сильно посмутнівши та скосивши очі до шухлядки, куди кинув був мої монетки. Те, що вони були добуті сьогодні мною з його стародавнього секретера, замкненого на ключ, захований у його дружини в кишені домашньої сукні, він навіть не здогадувався. Тому посмутнів усерйоз. — Тебе проведуть до виходу.

Першим і найважливішим правилом, яке вуйко Фонсьо вдовблював нам у довбешки, було: коли брешеш, то роби це так, щоб навіть твоя совість повірила. Тобто дивися щиро в очі і демонструй свою найпалкішу прихильність тому, кого збираєшся ошукати.

Комендант цієї науки явно не проходив.

— Я перепрошую, але мій швагер точно у вас, я знаю!

Мій писок уже зводила судома, але я ще сподівався залатвити справу по-доброму.

— Може, мені ліпше знати, розкудактався тут… — хрипло заперечив комендант, не бажаючи по-доброму. — Це… це поки що залишиться в мене, — і він засунув шухлядку в стіл до кінця. — Ми розберемося потім із твоїм… Фонсьом…

Овва. Пусти кабана під стіл — і він тобі всю закуску зжере…

— Пане коменданте… мені б тет-а-тет зі швагром… погомоніти б, га?..

Куркою ми зроду не бували, а в кабани… що ж, можемо записатися, якщо так просите… Моя німецька не була найкращою, але змін у моєму тоні він не міг не помітити. Змін не на краще.

— Ану вали звідси, паскудо, швидко! — рявкнув комендант, додавши доволі точну адреску, за якою мене, паскуду, чекають не дочекаються. Польською, до речі, мовою. Не дивно. У кожного державного чиновника вимагали знання польської. От він її і вивчив… на державному рівні.

Хрипота при цих словах промовисто захропіла в глибинах його дихавки. Наче її, дихавку, шматували зубами. Я уявив це і осміхнувся. Хрипіння припинилося.

Я акуратненько присів на стільчик, який був акуратненько прибитий до підлоги комендантського кабінету. Кабінет той знаходився в глибинах в’язниці, де закінчила своє життя незліченна кількість мешканців мого міста. До яких цьому чужинцю не було ніякого діла.

А так хотілося по-доброму…

Мідний дзвіночок відмовився дзвякати під вагою моєї лапи. Його лапа встигла здолати за цей час лише півшляху, хоча й зметнулася, як у вовка за здобиччю. Підстаркуватого важкого ожирілого вовка.

— Кароля Ганке знаєте?

Він завмер, не опускаючи руки.

— І він вас знає. Власник кам’яниці на вулиці Панській, сім. Здається, ви в нього помешкання винаймаєте, якщо не помиляюся…

Судячи з його обличчя, я не помилявся. От і добре.

— Сьогодні зранку до нього прибули гості з Відня, кредитори, з векселями… Угадайте, кого вони дуже щиро хотіли побачити?

— Я все заплатив, — люб’язно виправдовуючись переді мною, випалив комендант.

— Вірю. Але вони чомусь не вірять. Угадайте, хто ці векселі в них викупив?..

— У тебе грошей не вистачить, вилупку!

А казав, що все заплатив…

— Не я. Куди мені. Є люди значно впливовіші…

— Хто?! Президент?

— Послуга за послугу…

Комендант відкинувся на спинку стільця. Хвилю ми сиділи так один навпроти одного, і я розумів, що якби моє, з таким трудом здобуте благополуччя, хтось порушив, я б не вагався.

Але брехати треба вміти так, щоб самому повірити. Я добре цю науку вивчив.

Пан комендант був чужинцем і не знав, кому й чому можна тут вірити. Але врешті-решт звичайна жадібність перемогла.

Мені дали десять хвилин. Я кивнув. Вистачить.

Усмішка моя сонцесяйна осявала коридори темниці аж до самої камери. Навіть щури від цього сяйва поховалися, бо жоден не потрапив під ноги.

Двері зі скреготом відчинилися. Я увійшов. Слід виявився точним. Привів, куди треба. Мені давно сюди треба було. Мене давно тут чекали.

Францішека Шварцера посадять за бродяжництво й осквернення могил на Личаківському цвинтарі, де він ховався в одному з давніх склепів, наводячи страх на відвідувачів. А під час допитів несподівано виявиться, що він тісно пов’язаний із контрабандистами і фальшивомонетниками, і частину його друзів по ремеслу під час облав запроторять до поліційних постерунків.

Для Альфонсо Грубера почнуться важкі часи. Він попросить допомоги у відомого в місті адвоката, власника маєтку в Рудниках, але той відмовить.

Цю справу візьме під свій особистий контроль директор поліції, попередивши всі комісаріати, стражниці й експозитури поліції про посилення заходів безпеки в районах за Жовківською і Личаківською рогатками, а також у гмінах[181] Знесіння, Кривчиці і Лисиничі. Про все, що виходить за рамки звичних подій, про все підозріле в цих небезпечних районах, наводнених злочинцями, які, оперуючи в місті, криються там від ока поліції, було наказано повідомляти йому особисто.