Якось серед інших йому передадуть донесення, що за Личаківською рогаткою бачили одного з батярів Клепарова, що було подією неординарною, бо батярня різних дільниць не дуже шанувала одна одну, хоча в інші часи цю подію точно не віднесли б до числа таких, якими можна порушити спокій головного поліціянта міста.

Детальний опис цього батяра ляже на стіл Владислава Крачковського. Той прочитає, підійде до вікна і, спостерігаючи за вуличною метушнею великого міста, вкотре переконається, що нюх його не підвів. Він згадає невеличку Наквашу бозна-де під російським кордоном і те, що цей злочинець з побитою наче віспою половиною фізіономії був практично ще тоді в нього в руках. А він його упустив.

Відтак, полиставши досьє Францішека Шварцера, у миру Цвібака, він довідається, що той теж недавно ошивався на Личакові, — медом там намазано їм, чи що? — де і був заарештований, хоча досі орудував усе життя в Жовківському передмісті. Він накаже негайно доставити його до себе на сердечну розмову. І саме перед моїм приходом комендант Бригідки отримає цей наказ.

«Але двадцять золотих ринських теж на дорозі не валяються», — вирішить комендант, відтерміновуючи виконання наказу і передаючи мене конвоїру…

А ще трохи порозмишлявши, вийме з шухляди мішечок з грішми, зважить його в руці і дійде висновку, що раз у такого спритника, як я, є гроші, які легко можна віддати за десять хвилин розмови зі своїм кревним, то, можливо, він, тобто я, знайшов скарб, або грабанув когось, або знає місце, де тих грошей є трохи більше. А йому, директорові тюрми, трохи більше грошей не завадить, особливо перед зустріччю з давніми кредиторами… Особливо коли в тебе молода дружина.

Жадібність у душі австрійського чиновника вкотре переможе.

Але я цього не знатиму.

…Арештант з десятої камери виглядав як семінарист — худий, смутний і богоподібний.

— Кажи…

Цвібак глянув на мене своїми сумними очима. Відповідь на моє питання не квапилася злітати з його вуст.

В одиночній камері були нари, стіл, крісло і лампа. Тут було відносно чисто, сухо і світло. У таких камерах тримали політичних арештантів. Що він тут робить — я не міг второпати.

Звір мій дивився йому в очі холодно і мовчки. Бо все вже давно вирішив. Тільки я, людина, могла в таких випадках зволікати. Коли здобич — на відстані двох стрибків.

— Кажи. Чому ви не почекали на мене? Хто вирішив його прикінчити? Ми з вами про що домовлялися?

Цвібак спостерігав, як я намотую собі на кулак білизняну мотузку. Ту саму, яку ще покійний Карл використовував не за призначенням. Я проніс її сюди зашитою в поясі майже новеньких споднів із дому на вулиці Панській.

Мої питання мали для мене величезне значення, але від його відповідей практично ніщо вже не залежало.

— Ти ніц не зробиш мені. Ми в криміналі. Страгула[182] тебе зразу заквасить[183].

— Кажи. У нас мало часу.

Спокій, із яким я говорив, ставав дедалі більш зимовим, хоча по той бік ґрат іще була осінь.

Він здвигнув плечима. Але ледь помітно засовгався на нарах. Мій спокій почав добиратися до його мізків.

— Я покличу клавішника[184].

— Не встигнеш.

Він знову ледь помітно здригнувся. Для тих, хто не зрозумів: словами його налякати було неможливо. Його міг злякати тільки крижаний спокій у моєму голосі. І погляд звіра крізь мої зіниці…

Я зробив рух йому назустріч.

Він зірвався на ноги і відстрибнув до дальнього кута. Стояв там і важко дихав. Я залишався стояти де стояв. З мотузкою в руці.

— Кажи…

Він здався. Надто добре пам’ятав, що я зробив із його друзями. Надто сильно боявся за свою шкуру.

В одну мить до мене дійшло, чому йому виділили окрему камеру з королівськими вигодами. Він здавав наших. І облави — його рук справа.

Ніхто не любить зрадників. Навіть Христос. Хоча й прощає їх.

— А ти так нічого й не зрозумів, Племінничку?..

Коли стражник відчинить двері, я стоятиму на тому ж місці біля стіни з мотузкою в руках. Францішек Шварцер кричатиме, що його хотіли задушити.

Комендант Бригідок не здасть мене поліції, бо тоді інформація про зайві гроші дістанеться поліцаям, а не йому.

Цвібака відтранспортують до дирекції поліції, наказавши мовчати про інцидент в обмін на зайвий кусень м’яса в хлібній юшці і зайвий кусень мила.

Владислав Крачковський так і не дізнається, що ще раз втратив шанс мене схопити.

А один з моцних клавішників, поплювавши на руки, візьме молоток і почне ламати мені пальці. Один за одним. Бо я виявлюся впертим і не захочу сказати, де взяв двадцять золотих ринських і де захована решта мого скарбу.

Одна дівчинка, відкривши одну книжку, прочитає в ній: «Бо де серце ваше, там скарб ваш». А серце моє лежало біля її ніг. І зрадити його я ніяк не міг, навіть якби й хотів.

Бо зрадників ніхто не любить. Навіть Христос. Навіть коли прощає їх…

Пам’ятаю кацябу[185] без вікон, вологу і закіпчену. Пам’ятаю свій крик, що відбивався від кам’яних стін і глушив мене. Пам’ятаю біль, гострий і безмежний, як промінь сонця, що б’є в незахищені зіниці. Б’є раз за разом, без передиху.

Більше нічого не пам’ятаю.

Човен плив по річці. Гойдаючись на хвилях. Зачерпуючи воду лівим бортом. Звідкілясь я знав, що ця річка колись рвала береги і перевертала такі човни. Але це мене не хвилювало.

Найбільше мені хотілося додивитися свій сон. Мама в шурхотливій сукні заводить мене до цукерні. Тістечка, пляцки, чоколяда, морозиво, халва в маленьких коробочках, пірники на липовому меді… Я ніяк не міг вибрати, чого мені хочеться, бо мені хотілося всього. Мама сміялася — дзвінко і весело, велетень за мармуровою лядою простягав мені солодкі частунки, я розривався між ними, а коли вибрав нарешті золотистого півника на паличці і доторкнувся до нього… руку обпалило, наче з гарячої смоли був той півник, а не з паленого цукру…

Я розплющив очі. Небо наді мною сіріло. Холодно і мокро було довкола. Права рука — велика, набрякла, червоно-синя — горіла вогнем.

Я схопився за неї лівою рукою і, скоцюрбившись, притис коліна до грудей. Але моє обличчя одразу ж залило водою. Поперхнувшись, я підвів голову і побачив, що лежу наполовину у воді в руслі річки Полтви, біля правого її берега, і берег той ще зберігає сліди людського тіла, яке сунуло ним згори вниз. Мого тіла.

Я не міг зрозуміти, ранок це чи вечір, я не міг підвестися, ковзаючись і в’язнучи в мулі, я не міг позбутися нестерпного болю в пальцях, який навіть у холодній воді продовжував роздирати мій мозок на кавалки.

Я, може б, і здався. Обов’язково б здався. Але річка була мілка й брудна, і щоб утопитися у її водах, мені треба було б знову знепритомніти. А мій біль не давав такої можливості. Він пульсував і шарпав мої нерви й танцював вогненними колами в мене перед очима. І розмахував чорними полотнищами в мене над головою.

І не було сонця, щоб розмалювати ці полотнища золотом.

— Що це там стільки гайвороння, тату? — спитав невидимий мені голос на березі.

— Падло знайшли якесь… — відказав інший голос, віддаляючись.

Я спробував покликати на допомогу. Але горло моє стисла судома. Ніколи нікого не просив про допомогу. Не був цьому навчений.

Тому й помирав зараз, як падло, у стічній канаві свого міста…

Архангел Михаїл із Гетьманської встав на воді переді мною і склав руки на грудях.

«Хіба ти іншої смерті чекав? — спитав він мене, а позолочені крила його здригалися від вітру, наче крила простого гайвороння. — Мовчиш. Усі мовчать, коли нема чого сказати на свій захист. Усі мовчать, але хочуть помилування. Геть усі…»