Я приклав здорову руку до грудей, щоб утихомирити биття свого серця, і намацав під тканиною маленькі зернятка. Вервечка, яку мені подаровано давним-давно, в іншому житті, висіла в мене на шиї. Не злетіла, не загубилася, не потонула…

«А тобі по-справжньому щось дарували?..» — спитало минуле голосом Яна з Накваші.

Я усміхнувся. Тепер я міг би йому відповісти. Шкода, що запізно.

— Ну, я ж казав, тато, що там хтось є! — радісно прозвучало згори з берега.

— Ага, твоя правда, — менш радісно відповіли йому. — Ну, чого став, спускайся, якщо хочеш, щоб ми доїхали до базару вдосвіта!

Селяни з Гряди везли цього ранку до мого міста овес, пшеницю і ячмінь на торговицю збіжжя. Уклавши мене серед міхів, вони певний час вирішували, куди відвезти, спочатку навіть подумали в поліцію здати, щоб там розпитали, хто мене вкинув до Полтви. Але щось не дуже їм хотілося з поліцією розбиратися, тому врешті повернули назад від Полтв’яної[186] повз казарми Галицького піхотного полку Вільгельма Ернста до монастиря Святого Онуфрія, бо старший із них, Степан, мав там знайомого монаха.

— Колись у них був шпиталь, то хай заопікуються нещасним… — сказав він своє останнє слово, а син Павло, цьвохнувши батогом, спитав:

— Тебе як звуть?

Я сидів, підпертий мішком і накритий до шиї рядном, і заколисував біль у руці.

Тато осадив його:

— Не розуміє він тебе, облиш. Бачиш, сильно йому дісталося…

Дарма, що була неділя, Замарстинівською вулицею тяглося багато фір, йшло багато пішоходів, які несли клунки і молочні збанки, а ще більше жидів роїлося довкола тих возів і перехожих, питаючи, що є на продаж.

Ті, хто мене витягли з Полтви, бідкалися, що не залишили воза і коня в Леона, на заїзному подвір’ї перед рогаткою, і їм довелося платити «копитове»[187] за використання бруку. Але, з іншого боку, тягти оте все збіжжя на плечах — дурного робота. Та й цього бідаку на чому б вони зараз везли?

Були вбрані в добротний домотканий одяг, узуті в чоботи зі свинячої шкіри з високими халявами і не боялися, що я, незнайомий голодранець, можу їм заподіяти шкоду. Їм таке навіть на думку не спадало.

Ми, міські батяри, називали селян жлобами, обдурювали як могли на ярмарках, сміялися з їхніх пишнотілих жінок, не затиснутих у корсети, засмаглих і з мозолистими руками.

Не квапся сміятися. Почекай, хто буде сміятися останнім.

Від якогось часу я навчився цінити одяг, у якому не зимно, взуття, яке не розпадається після багатьох миль у дорозі, людей, які витягнуть тебе з халепи просто так, бо вони люди… Шкода, що запізно.

Кляштор Святого Онуфрія швидше виглядав укріпленою фортецею, аніж монастирем. Великий дерев’яний хрест без прикрас стояв на узбіччі перед подвійними мурованими сходами. Від самого вигляду цих сходів у мене закрутилася голова.

Мене поспіхом вигрузили з воза, бо вже сонце зійшло і треба було на торговицю їхати, і повели цими сходами нагору. Назустріч нам вийшов молодий монах, підозріло зиркаючи в мій бік. Селяни заходилися щось йому пояснювати.

Я стояв у проході під високою вежею і розумів, що довго так стояти не зможу. Але монахові не дуже сподобалися роз’яснення Степана і Павла. Мені теж такий, як я, не сподобався б.

Сонце справді зійшло, але холодно було так, наче я продовжував лежати на дні Полтви, покритий шаром студеної води. І вдруге — я звідкілясь це знав точно — мені не вдалося б подолати ці сходи нізащо.

— Скоро служба… Ні, отець ігумен зайнятий… Ні, турбувати не можна, скоро служба…

Я розвернувся і пішов. Зупинившись над першою найвищою сходинкою, я обережно прихилився плечем до муру. Тепліше не стало.

— Треба сісти, так подають більше…

Я повільно обернувся. Низенький чоловічок у рясі, з ріденькою борідкою й обідком з ріденького волосся по краю лисини, люб’язно взявся вчити мене жебрацтва. Пальці і манжети його були у воску. Мабуть, прислуговував отцям під час служби.

— Краще карболку[188]… — розліпив я пошерхлі губи, тремтячи всім тілом і розуміючи, що впасти просто тут йому до ніг буде не зовсім гречно. Голос свій я не впізнав. І звіра свого таким безпомічним я ще ніколи не бачив. — Маєте… карболку?

Він подумав, смішно витягнувши вперед нижню губу і кивнув.

— Десь має бути. А тобі навіщо, сину мій?

— Спрага мене мучить…

— Так ти прийшов за адресою.

— Ви тут роздаєте отруту?

— Ми тут від спраги лікуємо.

Я покрутив головою.

— Мені лікування не допоможе. Мені потрібне забуття…

Незвично було чути в місті русинську мову. Ще незвичніше було розмовляти нею.

Монах знову закопилив нижню губу. Так йому, напевно, легше думалося.

— Добре, дістанеш ти свою карболку. Але за однієї умови. Підеш сьогодні до ігумена на сповідь.

Я розсміявся. Точніше, спробував — і закашлявся. Від різких рухів усе тіло здригнулося і по пальцях наче знову пройшовся безжальний молоток. Стиснувши зап’ясток здоровою рукою, я повільно осів долу. На те місце, де зазвичай сидять жебраки. Вони вже сходилися до церкви перед недільною службою.

А ставати жебраком знову я не збирався. Карболка — куди кращий вихід.

— Ну, посуди сам, ти ж нічого не втрачаєш, — присів він біля мене, — а мені за порятунок твоєї душі буде там, — він вказав на склепіння арки, під якою ми прикидалися жебраками, — додаткова винагорода. Скажеш ігумену кілька слів, отримаєш розрішення і підеш пити свою карболку. Домовилися?

Мої селяни разом із серйозним молодим монахом і кількома старцями в лахміттях дивилися на нас, роззявивши роти.

— А вас за це не покарають?

— Ти ж нікому не скажеш, — голосно зашепотів мені у вухо бородатий монах з лисиною на маківці. — А з ним, — палець знову показував угору, — я домовлюся. Спокутую, якщо треба. Ще когось наверну на шлях істинний. Ти і так на вигляд уже не жилець, великого гріха не матиму…

Я пару разів кліпнув очима. Мій звір навіть голову відірвав від лап. Невже це так видно?..

— Домовилися? — простяг мені руку.

Я подумав і простягнув свою. Ліву. Правою навряд чи ще щось зможу робити…

— От і добре, — він панібратськи взяв мене за плечі, хутко допоміг підвестися і сказав молодому, — а йти до сповіді треба чистим. І в чистому.

Молодий монах отетеріло кивнув і забрався з наших очей. Селяни поклонилися і теж попрямували до воза, оглядаючись на нас і збуджено перешіптуючись.

Жебраки гуртом простягли до нас свої капелюхи.

В одній із келій у дерев’яну діжку налили нагріту воду і всипали трохи солі. До моїх поламаних пальців приклали знизу і зверху дощечки й перебинтували.

Тіло зігрілося, розімліло і зовсім трішки затерпло, нагадавши, що бувають миті в житті без болю. Душа, якщо вона є в таких, як я, вила вовком до невидимих у цей час зірок.

Невидима, розтрощена молотком правди душа самотнього батяра з Клепарова.

Убити молодого Губицького я вирішив іще тоді, у п’ятнадцять років. Оскільки його тато невдовзі помер без моєї участі, моя помста мусила на когось скеруватися. Я довго виношував свій план. Довго підшуковував виконавців. Довго вибирав момент, місце і спосіб страти.

Альфонсо не втручався. Допомагав інколи порадою, підказував, що і як буде краще зробити, але справа ця була виключно моєю справою. Справою честі.

Я частенько їздив у Броди і, використовуючи ім’я вуйка як пароль, вивідував у місцевих жителів те, що мене цікавило. Жиди цього вільного і багатого «другого Єрусалиму» мали свої очі і вуха по всьому повіту, вуйко мав непогані контакти з цими жидами, вони весь час між собою щось, найчастіше нелегальне, купували та продавали, а мене, яко посильного, окрім виторгу, цікавило також усе, що стосувалося Яна Губицького.