— Завжди можна це життя вкоротити іменем закону…

Директор поліції, знову весело і знову до Янека:

— Він завжди такий?

Ян кивнув, не підводячи голови. Утираючи рукавом сльози. Видно, згадка про той ліс теж далася йому нелегко.

— Можна і вкоротити, — погодився поліціянт.

Янек повернувся всім тілом до нього. Наче щось хотів сказати йому, але забув слова.

— Мар’яне, — озвався він нарешті до мене. — Зустрівшись із паном Крачковським, я першою своєю вимогою поставив відпустити тебе без будь-яких умов. Він мені це пообіцяв.

Вони перезирнулися. Домовилися, значить.

— Тому, Мар’яне, ти… — його голос надірвався, і потрібен був час, щоб він опанував себе, — тому ти можеш йти… Просто зараз.

Я невесело усміхнувся. Що ж ти пообіцяв йому взамін?

— Ми підемо звідси на пару з отим чудовим парубком, що стоїть у мене за спиною, а пану Крачковському можеш передати, що я скасовую вашу з ним угоду.

Директор поліції стрепенувся і стукнув палицею зі срібним набалдашником по підлозі.

— Тут я встановлюю правила! Попрошу сторожу почекати на мене знадвору.

І цивільно-поліційна сторожа миттєво ретирувалася. Ще б пак, не кожен день директор поліції береться за справу особисто! Краще йому очі не мозолити зайвий раз.

— І не треба мене перебивати! — Хоча ніхто й не збирався його перебивати. — Мені потрібні ваші свідчення щодо Альфонсо Грубера і його злочинної діяльності. Його зв’язки простяглися далеко поза місто, мені потрібно притиснути його до нігтя так, щоб він ніколи не оговтався, і ви мені в цьому допоможете! Але ми перенесемо протоколи та свідчення на завтра… Не дивіться так на мене, самі кажете, сьогодні неділя. Завтра зраненька ви прийдете до мого кабінету, де ми і завершимо нашу розмову. Ви ж нікуди не втечете, я правильно почув, чи не так?! — Він зробив паузу і продовжив, задоволений: — Усе всім зрозуміло?

— Ні, — сказав я.

— Так, — сказав Янек.

— Те, що незрозуміло вам, — він ткнув у мене палицею, — мене не хвилює. І постарайтеся, коли будете йти звідси, зробити це непомітно для стражників, оскільки цей заклад закритий до особливого розпорядження суду. Замо́к теж не має бути попсований, ясно? Гадаю, це для вас не буде надто складним завданням? А я, — він витягнув з кишені жилета годинника і відкрив його… — ого, мені вже час… Ви знаєте, де мене знайти!

І, зібравши в одну теку документи та змахнувши на прощання циліндром, він вийшов.

Директор поліції враз залишив тих, за ким так довго ганявся по імперії, самих, без нагляду. Наодинці.

Або це була якась хитра гра, або я зараз лежу на дні Полтви, а мій дух шукає спочинку, і ось так виглядатиме моє загробне життя зі смішними священиками і добрими поліціянтами…

Янек підійшов до вікна. Мовчки. Я не витримав цього мовчання першим.

— Що це зараз було?..

— Мар’яне! — він подивився на мене розширеними очима. — Ти не повіриш!

— У що я не повірю?

Він знову відвернувся до вікна.

— Навіть не знаю, як тобі це сказати?

— Що сказати?!

Прийшла, мабуть, моя черга цьому життю ставити питання.

— Пам’ятаєш, що говорив Альфонсо про твоїх батьків? — спробував Янек зайти з іншого боку.

— Ні, і не хочу пам’ятати!

Він знову замовк. Мав на це право. Дивно, що він взагалі погодився знаходитися разом зі мною на одній частині світу. Чи це все загробне життя таке… дивне?

Я благально мовив:

— Яне, що сталося? Що ти пообіцяв Крачковському, щоб він дав нам спокій? Просто скажи.

Він обернувся і торжественно склав руки на грудях:

— Просто не вийде.

— Ти закопав в Бродівському лісі скарб і погодився показати йому це місце на карті?

— Скарб? Я?! Ого, ну ти й вигадав! Хіба шкаралупа ота… ох не можу… від яєць, яку ми там зарили! Або… або лушпайки від цибулі!..

Він знову стирав сльози. Цього разу від сміху.

— Ні, Мар’яне. Я просто допоміг йому розкрити одну давню справу… Готовий слухати?

Я відкинувся на спинку фотеля. Сонце в цьому загробному світі було особливо щедре на тепло і світло, а може, просто дуже цікаве, тому що заповнило своїм промінням усю перевернуту догори дриґом кімнату на останньому поверсі. Щоб нічого не пропустити.

Янек пройшовся туди-сюди, весь осяяний золотом. Судячи з блиску його очей, історія обіцяла бути довгою і повчальною.

Я підставив би ще одну руку під молоток, лиш би цей день ніколи не закінчувався.

— Усе почалося тридцять із гаком років тому, коли вся Галичина палала в повстаннях. Щоби втихомирти хлопів, цісар видає декрет про скасування панщини. Земельні наділи могли перейти до рук селян за певну суму відкупного. Хлопи села Рудники Миколаївського повіту зібралися на площі біля церкви і всією громадою постановили послати за столичним адвокатом, який допоміг би їм скласти акт купівлі своїх наділів.

Власниця Рудників Елеонора Свіжавськи теж хотіла чимшвидше забратися з цього села, бо всі ці повстання її лякали, а тут іще покійний чоловік Адам почав з’являтися в снах… Її донька Ядвіга мала на той час тринадцять років і хотіла бавитися в садку, але всі в один голос запевняли, що зараз не час для розваг. От вона й сиділа біля віконечка і чекала, коли ж цей час настане.

Столичний адвокат, молодий, але перспективний, окинувши оцінюючим оком церкву, хлопів, хату поміщиці та юну вродливу дівчину край віконця, окрім прибутку, який ляже йому в кишеню від цієї оборудки, захотів чогось більшого. І швидко зметикував, як він цього більшого зможе досягти.

У результаті акту купівлі-продажу землі Елеонора Свіжавськи отримала свої гроші, адвокат отримав землю разом з хатою і садочком, а хлопи села Рудники лишилися ні з чим, позаяк були неписьменними й не змогли прочитати папери, які їм підсунув адвокат на підпис…

Не одного хлопа могла би врятувати освіта. Тому, мабуть, держави так рідко дають доступ простому люду до якісної освіти. Навіть у вас тут на два університети — чотири тюрми… Але я відволікаюся. Ти, коли я буду відволікатися, зупиняй мене, домовилися? Так на чому я зупинився?..

Ага, юна Ядвіга Свіжавськи сильно впала в око цьому молодому, але перспективному адвокату-поміщику, і він, цілуючи на прощання руку її матері, пообіцяв навідатися до них у Краків як тільки завершить переоформлення маєтку. Наївний, він сподівався породичатися з дворянами, бо саме імені йому бракувало до теперішнього положення. І юної дружини.

Але в Кракові на Ядвігу вже чекав наречений, юний Анджей Губицький, чий рід возноситься до п’ятнадцятого століття і чиї батьки вже дали згоду на це взаємовигідне одруження. Молодому адвокату відмовляють навіть у хвилинній зустрічі з Ядвігою.

До цього моменту все зрозуміло?

Я кивнув. Історію своїх батьків Януш міг розповідати безкінечно.

«Чому він досі зі мною розмовляє? — спитав я у притихлого звіра всередині себе. — Зі знайдою, чиї батьки були сміттям на вулицях цього міста…»

— Наш убитий горем адвокат тим часом поселяється у своїх Рудниках. Він злиться, напивається, дебоширить, знову напивається… Я так розумію, це все через нерозділене кохання…

А ти віриш, Мар’яне, що так буває? Щоб з першого погляду взяти і закохатися? — серйозно спитав у мене Ян, знову перервавши свою розповідь.

Я відповів якомога байдужіше:

— Ні, так не буває.

Ян підозріло прищурився і двигнув мене питаннячком за старим добрим звичаєм нашої компанії:

— І як її звати?

— Я… не знаю.

— Ага. Ну хоч колір волосся який? Блондинка, брюнетка…

— Я… не знаю…

— Дожилися. А хоч щось ти про неї знаєш?

Я зціпив зуби. А тоді зітхнув.

— Це не має ніякого значення…

Ян і собі зітхнув.

— Буває ж таке… Так-от, з того горя він одружується, народжує трьох синів, свою адвокатську практику закидує, лише завдяки великому знайомству і за грубі гроші може виступити вряди-годи в суді. Начебто порядним чоловіком робиться. Але чогось йому бракує в цьому житті. Якоїсь авантюри, гостроти… Тому коли йому надсилають листа пани Бохенські з Поникви Бродівського повіту з проханням-натяком допомогти придбати сусіднє помістя в Накваші, він із радістю погоджується.