— У Накваші?
— Ага. Після ув’язнення і наступної цісарської амністії Губицькі так ніколи і не повертаються до родового гніздечка. Там хазяйнують їхні управителі, маєток потроху занепадає, але не настільки, наскільки б хотілося покупцям. Адвокат-поміщик з Рудників і Бохенські з Поникви укладають угоду, за якою маєток Губицьких невдовзі має піти з молотка, доведений «умілим» управлінням до банкротства, за що адвокат отримає солідний куш. Залишилося переконати Губицьких, що потрібно терміново змінити управителя.
Адвокат з радістю мчить у Краків, де в домі Генріха Губицького зустрічає свою давню пасію Ядвігу Свіжавськи. Заміжжя пішло їй на користь, вона подорослішала, встигла втратити одну дитину під час пологів, над п’ятирічним сином Яном трясеться і не зводить з нього очей. Її чоловік, син Генріха Анджей Губицький, продовжив справу своїх предків і примкнув за цей час до повстанців у Росії. Уже три роки минуло відтоді, повстання розгромлене, а вони досі не мають від нього вісточки.
Адвокат переконує їх, що має знайомства по той бік кордону, і просто при них пише запит до царської влади щодо польського повстанця Анджея Губицького. А поки запит буде в дорозі, треба навести порядок у їхньому маєтку в Накваші. У нього є кандидат на роль управителя, якби вони погодилися, він особисто прослідкував би за цією справою.
Генріх сумнівається в доцільності такої заміни, але Ядвіга в захваті від серйозного і солідного адвоката, який набагато старший за її Анджея та набагато розумніший. Вона загоряється бажанням побачити родинний маєток свого чоловіка на власні очі і благає свекра відпустити її. Вона очікує, що подорож розвіє її тугу, та й сину буде цікаво змінити обстановку. А в супроводі адвоката їм нічого не може загрожувати. Свекор урешті-решт погоджується.
Адвокат на вершині блаженства. Нарешті він зможе залишитися з жінкою своєї мрії наодинці і розповісти їй про свої давні почуття. Вони вирушають у дорогу…
Ян знову підійшов до вікна. Не боявся відкритих просторів і небезпечних супротивників. Мало чого боявся в цьому житті.
Виріс і змужнів за цей час. Із ним тепер нестрашно було вийти на будь-яку війну. Я піймав себе на думці, що був би щасливий мати такого друга.
Шкода, що запізно…
— Знаєш, коли ми з тобою вирушили в дорогу, я не був певен, що ми доберемося до кінцевої станції. Я не був певен, що вона взагалі існує, ця кінцева станція. Усе так швидко відбувалося… У мене навіть часу подумати не було.
— Ми добралися…
Він кивнув:
— І я досі не можу в це повірити.
А я не міг повірити, що це наша остання з ним розмова. Мені не вистачатиме цих розмов. Як же мені їх не вистачатиме!
— Але я знову відволікаюсь… Поки Ядвіга Губицька і Казимир Полянський прямують до Накваші… Що таке?
— Казимир Полянський?
— А я хіба не казав? Стільки всього розказав, а головне забув… Нашого адвоката з Рудників звали Казимир Полянський… Бачу, ти його знаєш?
Я проковтнув шерхлу грудку в горлі.
— Казимир Полянський. Він… це він запропонував Бохенським за п’ятнадцять тисяч організувати… твоє вбивство. Він найняв Альфонсо, а той — мене…
Деякі слова холодні, як лід. А деякі — печуть вогнем.
— Уявляю, як вони всі здивувалися, коли побачили мене живим. І мій опікун, і твій Альфонсо. Усі плани їм перекреслили… Як тоді, у шістдесят шостому… Двадцять років пройшло, а крапки над «і» досі не розставлені… Ось, дивись…
Він розгорнув мапу Австро-Угорщини і провів пальцем із заходу на схід.
— Ядвіга з малолітнім Яном і Казимиром Полянським перетнули тоді практично всю Галичину. У шістдесят шостому році працювала тільки одна гілка залізниці — від Перемишля через Краків сюди. Другу гілку, до Чернівців, мали невдовзі відкрити. А третю, до Бродів, тільки добудовували. Адвокат винайняв тут на двірці екіпаж і протягом цієї довгої дороги зробив практично все, щоб остаточно зачарувати свою супутницю.
Коли вони добралися до Накваші, у його голові зародилася впевненість, що вона йому не відмовить. Але він зробив одну суттєву помилку: усю дорогу він не зважав на її сина — головного чоловіка у її житті. Він відмахувався від його запитань, злився, коли той перебивав їхню розмову, а в палаці, згораючи від нетерпіння залишитися сам на сам зі своєю коханою, не стримався, нагримав на нього і відправив спати.
Це була його помилка. У Ядвіги наче пелена впала з очей. А Казимир нічого не помітив. Ледве розпрягли коней і перенесли багаж, ледве вони залишилися наодинці, як він кинувся цілувати їй руки і клястися у вічному коханні. Але Ядвіга одразу й чітко присікла ці клятви. Вона крижаним тоном наказала йому забиратися геть. І більше ніколи перед нею не з’являтися. Він кидався їй у ноги, просив пощади, але вона була невмолима. «Я одружена, і мій чоловік живий, я це відчуваю. Я відмовляю вам також у вашому проханні замінити тутешнього управителя, про що негайно повідомлю свекра».
Прощаючись, Казимир сказав: «Це небезпечні землі. Без мене вам буде тут сутужно». «Впораюся», — відказала вона.
— Звідки ти все це знаєш?
— Зі щоденника мого батька! У твого Фонся поліція знайшла наш архів. Там все й описано…
— Щоденник… Михайло Добрянський теж вів щоденник…
— Який збіг! Якби я раніше його прочитав, до всіх цих подій…
— Якби ми могли наперед постелити собі соломку…
— Твоя правда… Наступної ночі з палацу в Накваші зник малолітній Ян Губицький. Казимир Полянський був не з тих, хто легко програє. Він ударив у найболючіше місце жінки, яка ним знехтувала. Та й на кону лежав солідний куш. Якщо не замінити управителя, уся угода з Бохенськими летить псу під хвіст…
— Поліцію викликали?
— Аякже, бродівський комісар наказав усе довкола прочесати, але безрезультатно. У палаці було мало людей, лише старий управитель, один сторож, який звик куняти ночами, покоївка та куховарка. Ніхто не був готовий до нежданих гостей.
— А Полянського допитали?
— Одразу ж, але він був усю ніч у себе в Рудниках. Комісару він порадив звернути пильну увагу на управителя і його оточення. Увагу звернули. Серед родичів управителя була троюрідна сестра, яка проживала в передмісті столиці Галичини, на Личакові. Звали її Софія Добрянська… Я знав, що в тебе буде таке обличчя!
У мене в серці наче хтось прокрутив ніж. Жінка, яку я вважав своєю матір’ю. Утрачена мрія байстрюка. Сонце, що осявало мій шлях з небес.
Заберіть у чоловіка матір, мрію і сонце — що в нього залишиться? Темрява…
«Невже навіть цього треба було мене позбавити? Невже кара мала бути аж такою жорстокою?»
Архангел Михаїл схрестив за спиною крила, осяяні золотом.
«А чого ти чекав?»
Я похилив голову. Я здався.
Янек щось продовжував говорити, але я більше не слухав.
Колись цей день таки завершиться. А в тюрмі всі дні схожі один на інший…
— Ти мене чуєш, Мар’яне? Чому ти не сказав мені, що Небродович — твоє несправжнє прізвище? Чому ти не сказав, що тебе зовуть Мар’ян Добрянський?!
— Тому що це неправда!
— Нехай, але ти зекономив би мені купу часу! Події розгорталися так стрімко, стільки всього відбувалося, що я ніяк не міг зосередитися і подумати! Тільки коли я із твоєї ласки опинився на цвинтарі… у переносному значенні… у мене з’явився час, якого мені так бракувало. Знаєш, у грабаря зайняті руки, але вільна голова, думай, що хочеш, а атмосфера цвинтаря, скажу тобі, неймовірно сприяє усіляким роздумам…
Він раптом зупинився навпроти мене і зачаровано похитав головою.
— Що це за ліки ти мені підсунув? У мене наче в очах розвиднілося…
— Та так, була можливість… задурно дістати…
— Задурно? Таке враження, що тут усі тобі все дають задурно!
— Ну, майже…
— Не признаєшся? Я так і знав. Але ми ще повернемося до цього питання!.. Так-от, на цвинтарі я згадав, як Агнешка Фарбі назвала тебе паном Добрянським! У мене волосся на голові заворушилося. Я подумав, а чи не маєш ти якогось стосунку до такого собі помічника друкаря Михайла Добрянського, якого двадцять років тому поліція вважала викрадачем мого старшого брата?