Я подивився на нього. Раніше я б інакше відреагував. Тепер Михайло Добрянський був мені байдужим. Я вже його втратив назавжди. Спитав, лиш би щось спитати:

— Його тоді так і не арештували?

Тільки рука знову розболілася, віддаючи просто в серце…

— Ні, Михайло Добрянський був тоді в Бродах у справах фірми Піллерів. Знаєш, що було далі?

— Що?

— Тобі не цікаво? Не дивно, бо ти все це знаєш. Ти знаєш, що поліція знайшла тоді в Михайла на возі одежу викраденої дитини. Що почалися допити та арешти. Що у всіх було алібі на цю ніч, у всіх, окрім Михайла. Що він втік, і на нього влаштували облаву… Ти все це знаєш. Чому ти нічого мені не сказав?! Що наші батьки були між собою пов’язані?

— Це щось змінило б?

— О, Господи! Це змінило б усе! Ти весь цей час ішов поруч і знав, що відбулося двадцять років тому, і ні слова мені не сказав! Якби ти все розповів, ми б знайшли розв’язок набагато швидше, ми змогли б…

Він глянув на мене й осікся. Цей день мусив колись закінчитися… Мусив.

— Ти вважав моїх батьків винними у смерті твоїх… Увесь цей час.

— Немає в мене батьків. І ніколи не було.

— У всіх були батьки, — не погодився Янек. Він часто зі мною не погоджувався.

— Ти знову відволікся, — нагадав я йому, намагаючись не думати про руку. І про чоловіка, якого довгий час уважав своїм батьком. Заради якого був готовий віддати своє життя. Як все-таки доля вміє жартувати! Вдаряє по пальцях, а потрапляє просто в серце…

— Я побував там, Мар’яне! На Круп’ярській, під номером два, біля колишньої садиби Добрянських! Я згадав, як ти мені показував це місце, де ви колись жили, і пішов туди. Спитай, для чого я туди пішов?!

— Для чого ти туди пішов?

Янек пройшовся туди-сюди по розгромленій, залитій світлом кімнаті. Важко дихав, важко думав над чимось…

— Я підійшов до огорожі цього закинутого дому, постояв, обійшов довкола… Я не знав, для чого я це роблю, чесно! Просто щось у мені кричало, що я мушу… а що мушу — я не знав!

Був схвильований, як ніколи. Я підвівся. Щось тут було не так!

— Яне, що там сталося?

Його очі горіли, як очі безумця!

— Я зустрів там одну беззубу стару, яка… яка… — його рука потяглася до шиї. — Як я налякався, Мар’яне…

Я схопив його за плече і струсонув.

— Яне, незалежно від того, що там сталося, ти завжди будеш найвідважнішою людиною з усіх, кого я знав! А я зустрічав багато людей різних станів, з різними титулами і без, повір мені! Ти чуєш мене, Яне?!

Він потер рукою шию і кашлянув. Тоді блідо усміхнувся. І поступово, потроху напруження почало покидати його…

— Я сам упустив у себе цей страх… страх знову опинитися у чужій волі, зв’язаним і безборонним. Кому, як не мені, його виганяти?

Я всадовив його у фотель і приніс склянку води. Незвично було послуговуватися тільки однією рукою. А я бачив калік без двох рук…

— Ти справді вважаєш, що людина залишається людиною незалежно від стану, походження і роду занять? — повернув він до мене голубувато-білі, як у всіх рудих, білки́.

«І що ти на це?»

— Окрім деяких екземплярів, яких людьми назвати тяжко…

— Ти маєш на увазі свого Фонся?

Він уже доволі рівно дихав, тому я мав змогу відійти до вікна.

Церква Святої Анни збирала парафіян до вечірньої. Невже цей день нарешті підходить до свого завершення?

— Я маю на увазі себе. Ти так і не дорозповів, яку справу допоміг вирішити нашому директорові поліції?

Це мало його відволікти.

— Це я так довго розказую… Отже, Михайло. Він вертався тоді додому з Бродів, і дорогою щось із ним трапилося. Він не розумів що, і…

— Йому підсипали снодійне в шинку при дорозі…

— Ясно. І підкинули одяг дитини. Вони добре підготувалися, але того, що сталося потім, не змогли передбачити… Очунявшись наступного дня в лісі, він рушив додому, і десь поблизу Буська підсадив до себе на воза попутника. Не хочеш спитати кого?

— Кого?

— Чоловіка, одягненого яко білоруський селянин, який кульгав після поранень у битві під Суражем, польського повстанця, про якого не було жодної звісточки аж три роки, славного шляхтича Анджея Губицького, який прямував тією дорогою пішки з російського полону. Мар’яне, ти мене слухаєш?

— Так. Я знаю, хто такий Анджей Губицький, можеш мені далі не розповідати…

— Ні, ти не знаєш, хто такий Анджей Губицький! У січні шістдесят третього він, картяр і ловелас, пристав до патріотів у Росії, щоб зі зброєю в руках захистити право поляків на незалежність! Чудова дружина і син, чого йому ще бракувало? А бракувало йому справедливості! Він був відважний і запальний, і шляхетності йому було не позичати, недаремно його батько й дід відсиділи стільки років за свою ідею! Ти мене чуєш, Мар’яне?

— Так, ти вже розповідав історію свого роду від… якого там?… тисяча чотириста сорок третього року, так? Коли чотири сини Станка Риботицького розділили маєтності батька, і Олександр отримав Губичі і… що ще? Грушів та Станилю? І від нього пішов рід Губицьких… Перемишлянський рід герба Сас…

— Пам’ятаєш, — розвеселився Янек. Відволікся, значить… — Так-от, дорогою вони розговорилися. Анджей розповідав про бої з царською армією, про тюрму і перехід австрійського кордону, самотою, через болота і ліси, про те, що він збирається нарешті повернутися до Кракова і ніколи більше звідти не виїжджати, Михайло — про роботу в друкарні Піллерів, про мрію відкрити свою книгарню і про те, що скоро в нього буде первісток…

В’їхавши до міста, Михайло запросив змореного важкою дорогою втікача до себе додому перепочити… До речі, зараз там усе заросло кропивою, хата завалилася, лише дровітня стоїть, наче нічого не сталося… Якихось двадцять років без людей — і все…

Він знову почав хвилюватися.

— Ти відволікаєшся.

— Так, я відволікаюсь… Софія була тільки рада прийняти гостя. Її врода і розум його зачарували. Заручений із Ядвігою змалку, Анджей сприймав її радше як сестру, аніж дружину. А ця жінка здалася йому королевою, і навіть очікування первістка її аніскільки не псувало. Тому він відмовився від запрошення залишитися на ніч і зібрався в дорогу. Боявся, що зранку не стане сил покинути цей дім…

Як воно буває: одні все життя мріють про своє втрачене кохання, інші — навіть мріяти собі не дозволяють…

У цей час подвір’я садиби Добрянських заполонили жандарми. Анджей вирішив, що австрійська поліція, незважаючи на амністію, виловлює перебіжчиків з того боку кордону, і що доніс на нього саме Михайло. Він витяг пістолет і, пригрозивши господарям, наказав Михайлові вивести його загуменками подалі звідси. Михайло знав передмістя, як свої п’ять пальців, він повів його до тих скель… як вони називаються?

— Чортові…

— Ага. Але дорогою він переконував Анджея, що ніхто на нього не доносив і що треба негайно вияснити, що ж трапилося. Вони дочекалися смеркання й пробралися назад обхідним шляхом. Михайло постукав до плебанії[193] вашого отця-пароха. Я так зрозумів, що з тієї церкви, яку ти мені показував…

— Петра і Павла…

— От-от! Переляканий парох повідомив йому, що йти додому не можна, що він у небезпеці, що в нього знайшли одяг викраденої з Накваші дитини і що його тесть увечері зліг від удару. Почувши про свій родинний маєток, Анджей попросив розповісти докладніше. Михайло представив його як свого товариша. І священик розповів усе, що знав. Так Анджей Губицький довідався, що його дружина із сином невідомо чого приїхали з Кракова до Накваші, а його син, якого він не бачив довгих три роки, зник напередодні уночі.

Уявляєш, вижити після поранення, вернутися з полону і дізнатися таку новину?

Я добре уявляв, як буває, коли все життя віриш, ніби в тебе були чудові батьки, а потім довідуєшся, що все було не так… Те ж саме з друзями. Як воно буває з дітьми — я не знав. І мабуть, уже не дізнаюся…