Янек раптом знайшов у собі сили в’їдливо поцікавитися в державних службовців:

— І ви робите такі висновки на основі якихось анонімних листів і конверта з нечітким штемпелем? Я впевнений, що це підробка!

Вони перезирнулися між собою. У мене засвербіло в носі, але я не наважився поворухнутися. Навіщо зайвий раз нагадувати великим світу цього про свою нікчемну присутність?

— Ну що ви! У нас є ще один документ, датований вереснем шістдесят шостого! — завзято вигукнув намісник. — Ми знайшли його в архіві дирекції поліції. Це клопотання дружини такого собі Михайла Добрянського, помічника друкаря з Личакова, якого підозрювали у викраденні вашого малолітнього брата. Вона просить розібратися в цій темній справі тодішнього начальника поліції пана Антонія Гаммера. Жінка описує, як її чоловік познайомився з начебто Анджеєм Губицьким за дивних обставин, коли той, брудний і зарослий, у селянському одязі, але зі зброєю, зупинив Михайла посеред дороги з Бродів і попросив його довезти возом до міста, а вже там напав на наряд поліції, який проводив обшук у домі Михайла Добрянського. Це сталося наступного ранку після викрадення вашого брата, коли перевіряли всіх можливо причетних до злочину. Що найдивніше: жінка пише, що чоловіки виглядали як давні товариші, хоча щойно познайомилися. Ви уявляєте: польський шляхтич затоваришував із сином якогось торговця гречкою з передмістя, мало того, з русином!? Уже одне це є підозрілим! А якщо вони були знайомі раніше? Якщо вони спільники, і наш злочинець найняв Михайла Добрянського, щоб той викрав дитину Губицьких, а дружині розповів байку про шляхтича, який начебто вернувся за три роки з російського полону? Про це ми теж не довідаємося, бо ані Михайла Добрянського, ані його дружини Софії знову ж таки немає в живих. І загинули вони за вкрай дивних обставин… Виглядає, ніби хтось замітав сліди, усуваючи свідків і можливих…

Головний столичний поліціянт перебив його:

— Викрадач дитини явно переслідував якусь мету. Яку — ми не знаємо. Навряд чи цією метою було збагачення від продажу дитини циганам. Тут щось інше. Чому бродівська поліція не змогла його тоді затримати, невідомо… — І знову погляд на бродівського комісара, від чого його пика ще більше почервоніла… — Але це свідчить, що ми маємо справу зі злочинцем непересічним, хитрим, освіченим і прозірливим.

Януш мовчки тримав у руках листки паперу, а сонце натужно рухалося над стогнучою землею. Малювало світлом візерунки на гладеньких кахлях підлоги. Випалювало їх на моєму серці…

— Ви не можете…

— Бути впевненим? Звісно…

— Більше того, — намісник ледве перехопив ініціативу, — ми не можемо висувати вам ніяких претензій: повторюю, ви тоді щойно народилися. Ви ж бачите, я прийшов сюди неофіційно, без жандармів, без зайвого галасу. Я тут як приватна особа. І я прагну, щоб ви переконали мене в помилковості моїх припущень. Бо, незважаючи на те, що вашої вини в цьому немає, якщо буде доведено, що ви не є спадкоємцем Анджея Губицького, що ваш батько — просто злочинець, то, самі розумієте, ваше перебування тут є незаконним… Дайте мені докази моєї неправоти…

Документи, скажімо…

— Щось, що б підтверджувало право вашого батька на цей маєток. Щось, що б неспростовно довело, що ваш батько і Анджей Губицький — одна і та ж особа. Можливо, є якісь папери…

— Папери? — Януш аж підскочив на тендітному диванчику з вигнутими ніжками. Я на такі боявся навіть сідати. — Вони були, але… У нас сталася пожежа…

— От-от, — закивав головою перевдягнутий директор поліції, і намісник знову з сумом поглянув на нього. — Коли наші колеги отримали повідомлення про цю пожежу… Бачите, підпал — це дуже вигідно. Мовляв, усе було, та загуло…

— Підпал?.. Хвилиночку!

Ну, нарешті, бо скоро в мене щелепи зведе від посмішки…

Януш знову підвівся, цього разу впевнено та гордовито, і, дивлячись згори вниз на гостей, гулко відкарбував:

— Ви забуваєтеся, панове! Нікому ще не вдалося заплямити чесного імені мого батька й моєї матері, і не вам це зробити…

Привиділось мені, чи направду поліціянт сяйнув йому у відповідь теплою задушевною усмішкою! Мені жоден із їхньої братії так не усміхався, тому я не квапився стирати з фізіономії розмазане там блаженство. І правильно робив.

— Я знаю, пане Губицький, що, без сумніву, маю справу з людиною шляхетною. Прошу вибачити нам нашу зухвалість, його світлість уже пояснив, що ми не маємо до вас особисто ніяких претензій. Але ви самі могли опинитися на гачку риболова…

Він повернувся до мене. І більше не усміхався. Приїхали.

— Я вас слухаю, пане… е-е…

Це я так до нього звернувся. Веселим, жвавим голосочком. Хоч пісню затягуй…

— Перепрошую, що забув…

— Вальтер. Альберт Вальтер. Якщо не помиляюся, пан комісар уже брав у вас свідчення про жахливі події в Бродівському лісі… три тижні тому. Вас знайшли на місці злочину біля двох трупів і напівживого пана Губицького. Нагадайте мені ваше ім’я.

— Мар’ян Небродович, — шанобливо вклонився я йому, щиро відплачуючи тією ж монетою. Ми обидва знали, що тільки бовдури в цьому світі звуться справжніми іменами, та ще й за це ім’я ладні горлянку перегризти. Нам обом було зовсім неважко зректися своїх імен заради важливіших справ.

— Де ви були в ніч, коли сталася пожежа?

Ні, пісеньками від нього не відмажешся.

— Пане Вальтер, Мар’ян першим помітив вогонь і першим кинувся гасити, — встромив свого носа в розмову двох гавруків[24] наївний Януш.

Ех, Янеку-Янеку, не знаєш ти життя!

— Серйозно? Першим? — слизькі чорні очі дивилися зовсім не насмішкувато і далебі не сердито. Вони просто дивилися на мене, і я вже бачив стовп кари й той цоколь, на який впаде моя голова під улюлюкання жителів мого міста… Хоча… Так, здається, карали тільки шляхтичів. Таких, як я, вішали… — Ваша кімната на другому поверсі в кінці галереї?

Усе рознюхав, падлюка, — лайнувся я про себе, хоча на мені далі виблискувало суцільне блаженство…

— Залежно, звідки дивитися. Якщо з кінця галереї…

— І о четвертій ранку ви раптом зриваєтеся і чомусь летите в бібліотеку… Вам почитати захотілось, пане м-м… Небродович?

Уявіть собі, пане Вальтер.

— По-вашому, я прокрався до бібліотеки, підпалив ці папери, почекав трішечки та одразу ж підняв шум і кинувся їх гасити? Чи не занадто закамарно для правди? — спитав я з бравурою в голосі.

— Не занадто, — відрізав він без найменшої бравури. — Вас тут цінують. Ви врятували пана цього маєтку від лютої смерті. Ніхто вас не запідозрить, а кілька дріб’язкових опіків дадуть вам статус героя.

— Ви втратили залишки глузду!

Знову Януш. Я б ніколи не посмів так звернутися до поліції.

— Спочатку ви звинувачуєте в шахрайстві й у вбивстві мого батька, у зраді — мою маму, а тепер ображаєте мого гостя, і все це в поки що моєму домі! Я не потерплю цього!

— Ми дуже перепрошуємо, пане Губицький, — виразно зиркаючи в бік свого нібито підопічного захвилювався намісник. — Ніхто тут не хоче вас ображати…

Головний столичний поліціянт підвівся і миролюбно промовив:

— Якби ви захищали достойних…

Усі підвелися слідом за ним.

— Я певен…

— Ви можете бути певним у чому завгодно, але знати точно вам не дано…

Отож-бо і воно.

— Ніхто не може знати про злочин більше, ніж злочинець.

Для тих, хто не зрозумів, — це він про мене.

— На вашому місці я б провів обшук у його кімнаті. Хоча, швидше за все, документи вже десь переховані. Ми прибудемо завтра. Його світлість мусить відреагувати належним чином на отриманий поліцією сигнал. Це може спричинити до негативних наслідків, і коли ми отримаємо підтвердження наших припущень, вас у судовому порядку можуть позбавити шляхетського стану і спадку. Мені буде шкода, якщо це станеться, повірте. Тому моя вам порада: подумайте до завтра, чи не краще дозволити компетентним органам робити висновки про чесність і порядність тих, хто довкола нас. На допитах вони всі, переважно, співають, як солов’ї…