Він коротко кивнув і майже забрався геть, але Януш підніс долоню до рота й заточився. Він силкувався вдихнути, але повітря не хотіло проникати у його легені. Смикнувши краватку, він став повільно осідати на підлогу. Я підхопив його попід пахви й опустив на диван. Він задихався.

— Заспокійливого, бігом! — загорлав я на того павука, що стояв при дверях.

Той крутнувся на місці… і промимрив:

— Але я не…

Я схопив дзвінок. Цей алярм, мабуть, підняв на ноги півбудинку.

— Яне, ти чуєш мене? Яне!

Він не чув. Пальцями він судомно зривав із шиї неіснуючий ремінь.

Коли тебе душать, найбільшою є проблема з руками: їх ніяк не можна змусити лежати спокійно.

— Яне, згадай Заліжці! — Я струсонув його тіло, яке стало схожим на мішок, набитий стружкою. — Ти виплив, ти впорався! Ти навіть не знаєш, на що ти здатен! Ти переміг тоді, переможеш і тепер!

Обличчя його почало синіти. Я почав молитися. За все своє життя я ніколи не молився. Ні, я знав обов’язкові молитви, — спробував би я їх не знати, з мене б весь дух виперли. Але я ніколи не бачив у них сенсу. Тепер я молився. Тільки не зараз. Тільки не тут. Тільки не так.

— Візьми себе в руки, Яне! Батько повинен знати, що в нього сильний син!

Навіть якщо батько його не гідний. Але цього я не сказав.

Прибігла Марічка, принесла нюхальні солі, злякалася і мало не випустила їх із рук. Прибігли ще дві служниці, я замовив чаю з липою і медом. Януш уже не хрипів. Він зморено склепив повіки і завалився на бік. Марічка заскімлила. Я дав їй ляпаса. Зовсім несильно.

— Йому вже краще.

Вона закивала. Повірила. А Януш Губицький дихав. Припіднявши йому голову, я змусив його проковтнути вистуджену в ложечці ароматну рідину. І тут над вухом зашипіло:

— Скажіть на милість, які ми тут усі віддані господарю… Ти мене до сліз довів, Небродович, віриш? Але я не стану плакати. Я стану копати. Під тебе. Довго і вперто. І хоч би як ти пнувся зі шкури, я відкопаю правду. Двічі ти попадався нам на очі в місцях, де відбувалися жахливі речі, а я не вірю в простий збіг. Я навіть у закон перестану вірити, якщо він не повісить тебе на шибениці на радість дітлахам. І моя тобі порада: випери свою овечу шкурку, надто сильно тхне від неї вовчим духом.

— Сьогодні ж, — запевнив я прямокутну спину директора столичної поліції і повернувся до Януша.

Той дивився з-під опущених повік. Що він чув? Що зрозумів?

Я хотів підвестися, але він взяв мене за руку і слабо стиснув.

— Мар’яне… — Мені довелося нахилитися ближче. — Ти мені зараз… найближча людина…

Я подивився на нього, уже сплячого, і перевів погляд на свої руки. Вони тремтіли.

Я зірвався на ноги і заховався в ніші вікна. Світлиця вже не здавалася мені розкішною. Довкола літав і падав, падав, засипаючи товстим шаром столики, килими, гардини, портьєри, карнизи, картини, статуї чорний попіл. Попіл згорілих сподівань. Але деяким сподіванням краще згоріти, ніж збутися. Чому ж тоді сонце скреготіло в небесах, ніби було не сонцем, а залізом, притиснутим до шкла?

Тому що я згадував свою першу зустріч із поліцією…

Було мені тоді років шість. Хтось доніс на вуйка Фонся, і в кнайпі того дня через незваних гостей не те що яблуку було ніде впасти — мухи не літали. Заклад прочісували уздовж, упоперек і по периметру, перевертали меблі, били посуд, виливали напої, висипали всі наші запаси.

Я врятував пригорщу сушених слив з-під чиїхось підборів і сховався під шинквасом. Сливи були забороненими смаколиками, як і будь-які інші смаколики, за які не було чим заплатити. Серед загального сум’яття й переполоху я віддирав м’якоть від кісточок, запихав і те, і друге до рота, отримуючи насолоду від самого процесу і сподіваючись, що вуйко Фонсьо мене не помітить. Аж тут над шинквасом загуло:

— Ця скотина ще сміє божитися, що вперше чує про Станіславову крамницю!

— Нічого, ми притиснемо його до нігтя. Він у нас буде димати[25], аж гай шумітиме!

— Правду кажеш. Альфонсо Грубер дістане зараз, як дід в торбу! Він чоботи в мене буде лизати…

Я виплюнув кісточку, вибрався з-під бар’єра і закричав зо всіх своїх шестирічних сил:

— Неправда! Мій вуйко всіх вас змусить лизати йому чоботи! І кнайпу примусить вилизувати, щоб блищала!

Старший із цих двох наказав мене схопити. Я виривався. Тоді він наказав наповнити водою одне з відер, куди ми зливали помиї, узяв мене за шкибарки і засунув головою у воду. Повітря я встиг набрати, але, як виявилося, мало. Я рвонувся, але тримали мене міцно. Під водою було тихо, шум доходив сюди, мов крізь вату, але я чув, як вони сміялися. І чув, як розганяється в шаленому танці кров. Я не витримав і вдихнув. Вода полилася в ніс, у горло, і оскільки я знав тільки один орган всередині людини — живіт, — то уявив, як вода наповнює його по вінця. Від цього зробилося ще страшніше.

А десь високо в небесах заскреготіло сонце. Уперше за всю мою біографію. І, звісно, не востаннє.

Коли мене витягли, я довго кашляв, валяючись біля їхніх ніг. І тоді над вухом зашипіло:

— Ану, бастарде, повторюй за мною: мій вуйко — бодяк[26] і хіхляч[27], мій вуйко — злодій і вбивця.

Я припіднявся на ліктях:

— Мій вуйко найкращий!

Пригадую, удруге мою голову тримали під водою набагато довше…

Поліціянти не знайдуть тоді в нашій кнайпі коштовностей із пограбованої ювелірної крамниці, бо їх встигнуть вчасно сплавити. У бочках із оселедцем…

Але я цього не знатиму.

Увечері ми сиділи на шкурі ведмедя перед розтопленим каміном і мовчали. Поруч сиділа тиша. Вона, темноока, знала, хто винен, але теж мовчала. Тому що називалася тишею. А я звався Мар’яном Добрянським, і розумів, що вона мене не видасть. Але це чомусь не тішило.

— Завтра… Уявляєш, завтра на мене одягнуть кайданки, виведуть звідси під конвоєм, і я більше ніколи сюди не повернуся. Уявляєш?

— Дурниці. Ніхто нікого в кайданках не поведе…

Хоча…

— Коли за мною погналися розбійники, мені було страшно, але ця всепоглинаюча позачасовість гірша, ніж страх… Таке відчуття, що ніколи не зійде сонце.

— У тебе залишилися якісь родичі? — спитав я, лиш би щось спитати.

— У Кракові. Моя бабця по маминій лінії, Елеонора Свіжавськи. Мама щось розповідала про неї, начебто вона колись мешкала в Миколаївському повіті, а потім під час революції сорок восьмого року, коли чоловік Адам помер, а тодішні селяни раз по раз повставали, вона продала свій маєток у Рудниках якомусь адвокатові і виїхала. Але мама з нею давно розсварилася, бабця навіть свій заповіт переписала на якийсь благодійний фонд… А мій дід зі сторони тата, Генріх Губицький, навідріз відмовлявся сюди приїжджати, бо… тобі справді цікаво?

Цікавістю мої почуття назвати було важко. Але хто тут говорить про мої почуття?

— Відмовлявся приїжджати, бо…

— …бо в тридцять дев’ятому році його самого, його батька і двох його сестер арештували. Тут, у Накваші. Вони були учасниками підпільного руху за об’єднання Польщі. У ті часи, після придушення Листопадового повстання в Росії, навіть думати про щось крамольне треба було обачно, витягуючи шию і пильно роздивляючись навкруги, чи ніхто часом не підслуховує твої думки. Поліція і жандармерія переслідувала всіх і кожного, конспіратори мало не щодня змінювали квартири та зовнішній вигляд, а ревізії й арешти стали справою звичною і буденною… Це мені в Парижі розповідав колишній учасник «Стоваришення»… Тоді в нас у цьому домі знайшли море забороненої літератури. І всіх, хто був, відправили до Шпільбергу. Лише моя бабця разом із сином Анджеєм у цей час гостювала в рідні в Кракові і, вчасно попереджена членами «Стоваришення», уникнула гіркої долі…