— Чого ви хочете?

— Я хочу знати, що ви мені не договорюєте. Що у вас є на Мольнеса, у чому він замішаний.

— Ви знаєте те, що вам слід знати, і не більше того. Невже це так важко зрозуміти? — Торхус майже стогнав. — Чого ви домагаєтеся, Холе? Я думав, ви, так само як і ми, зацікавлені швидше завершити цю справу.

— Я поліцейський, я роблю свою роботу, Торхус.

Торхус засміявся:

— Дуже зворушливо, Холе. Тільки не забувайте, що я знаю про вас дещо й не куплюся на це ваше «я-лише-чесний-коп».

Харрі закашляв у трубку, і луна повернулася до нього немов глухий постріл. Він щось промурмотів.

— Що?

— Я кажу, що зв’язок поганий. Подумайте все-таки, Торхус, і подзвоніть мені, коли буде що розповісти.

Раптово прокинувшись, Харрі викотився з постелі й ледь добіг до ванної, як його знудило. Він звалився на унітаз, і тут його пронесло. Хоча в кімнаті було прохолодно, його пройняв піт.

Минулого разу було гірше, подумав він. Тепер краще. Він сподівався, що буде набагато краще.

Перш ніж знову лягти, він всадив собі в сідницю шприц із вітаміном В₁₂; у місці уколу сильно щипало. Він терпіти не міг уколів, його відразу починало нудити. Згадалася Віра, повія з Осло, що сиділа на героїні п’ятнадцять років. Якось вона зізналася йому, що ледь не непритомніє, коли ширяється.

У сутінках він виявив, що на мийці хтось повзе, що там снують якісь вусики. Ага, тарган. Здоровенний, розміром із великий палець, із жовтогарячою смужкою на спинці. Таких Харрі в житті не бачив, але насправді нічого отут особливого не було: десь він читав, що у світі існує більше трьох тисяч видів тарганів. Він читав також, що вони ховаються, коли почувають вібрацію від кроків, що наближаються, і там, де ти бачиш одного таргана, ховається ще десять. Виходить, вони тут усюди. Скільки важить один тарган? Десять грамів? І якщо в щілинах і за стільницями поховалася добра сотня, то можна упевнено стверджувати, що у всій квартирі їх набереться більше кілограма. Він зіщулився. Те, що вони налякані ще сильніше, ніж він сам, — слабка розрада. До того ж він раптом відчув, що з алкоголю йому все-таки було більше користі, ніж шкоди. Він заплющив очі й спробував ні про що не думати.

Вони нарешті знайшли, де припаркуватися, і рушили вулицею в пошуках зазначеної адреси. Нхо спробував пояснити Харрі хитромудру систему адрес у Бангкоку: місто було розділене на головні вулиці й пронумеровані бічні — сой. Проблема полягала в тому, що номери будинків на одній і тій самій вулиці зовсім не обов’язково йшли один за одним: нові будинки одержували наступний вільний номер незалежно від того, де саме на цій вулиці вони перебували.

Вони пробиралися через вузькі провулки, тротуари яких слугували продовженням житла: там сиділи люди, читали газети, строчили на швейних машинках, готували їжу, дрімали після обіду. Дівчата в шкільній формі кричали їм услід і сміялися, а Нхо, показуючи на Харрі, щось відповідав їм. Вони у відповідь так і заливалися реготом, прикриваючи рот долонькою.

Нхо запитав у жінки, що сиділа за швейною машинкою, і та показала їм потрібні двері. Вони постукали, і за деякий час їм відкрив таєць у коротких штанах кольору хакі й розстебнутій сорочці. Харрі подумав, що йому, мабуть, років шістдесят: вік видавали лише очі та зморшки. У чорному волоссі, зачесаному назад, тільки-но почала пробиватися сивина, а сухорляве, жилаве тіло цілком могло належати тридцятирічному.

Нхо вимовив пару слів, і таєць кивнув, дивлячись на Харрі. Потім, вибачившись, знову зник. А коли за хвилину повернувся, то вже перевдягнувся в білу відпрасовану сорочку з короткими рукавами й довгі штани.

Із собою він виніс два стільці й поставив їх прямо на тротуар. Несподівано доброю англійською він запропонував Харрі сісти й сам сів на інший стілець. Нхо залишився стояти поруч і непомітно похитав головою, коли Харрі дав знати, що готовий сісти на сходах.

— Мене звуть Харрі Холе, я з норвезької поліції, пане Санпхет. Я хотів би поставити вам кілька питань, що стосуються Мольнеса.

— Ви маєте на увазі — посла Мольнеса.

Харрі скинув очі на старого. Той сидів, випрямившись на стільці, і його коричневі руки в ластовинні нерухомо лежали на колінах.

— Зрозуміло, посла Мольнеса. Ви ж служите водієм у норвезькому посольстві вже майже тридцять років, як я розумію?

Санпхет на знак згоди прикрив очі.

— І ви дуже цінували посла?

— Посол Мольнес був великою людиною. Великою людиною з великим серцем. І великим розумом. — Він постукав пальцем по чолу й застережно подивився на Харрі.

Харрі здригнувся, відчувши, як по спині струменіє піт, стікаючи за пояс штанів. Він оглянувся в пошуках тіні, але стільці було нікуди пересунути, сонце стояло високо в небі, а будинки на цій вулиці були низенькими.

— Ми прийшли до вас тому, що ви краще за всіх знали про звички посла, про те, де він бував і з ким розмовляв. І тому, що ви завжди ладили з ним просто по-людськи. Що відбувалося того дня, коли його вбили?

Санпхет, сидячи так само нерухомо, розповів, що посол виїхав на обід, не повідомивши, куди саме, і заявив, що сам поведе машину, хоча це було дуже дивно посеред робочого дня: для такого випадку все-таки є персональний водій. Сам він просидів у посольстві до п’ятої години, а потім відправився додому.

— Ви живете сам?

— Моя дружина загинула в автокатастрофі чотирнадцять років тому.

Щось підказувало Харрі, що водій може повідомити навіть точне число минулих відтоді місяців і днів. Дітей у них не було.

— Куди саме ви возили посла?

— В інші посольства. На зустрічі. У гості до норвежців.

— Яких норвежців?

— Різних. У «Статойл», «Гідро», «Йотун» й «Статскон-сульт». — Усі назви він вимовляв чистою норвезькою мовою.

— Вам знайомі ці імена? — Харрі простягнув йому список. — Це особи, з якими посол розмовляв по своєму мобільному телефону в день убивства. Ми одержали список від телефонної компанії.

Санпхет дістав окуляри й, тримаючи папірець на відстані витягнутої руки, зачитав уголос:

— «Одинадцята десять. Букмекерська контора Бангкока».

І глянув на них поверх окулярів.

— Посол любив іноді грати на перегонах, — сказав він і додав із посмішкою: — Бувало, що навіть вигравав.

Нхо переступив з ноги на ногу.

— «Одинадцята тридцять чотири. Доктор Сіґмунд Юхансен», — Санпхет повернувся до списку.

— Хто це?

— Заможний чоловік. Настільки заможний, що навіть купив собі титул лорда в Англії кілька років тому. Особистий друг королівської родини Таїланду. А що таке Ворачак-роуд?

— Вхідний дзвінок із телефонної будки. Будь ласка, далі.

— «Одинадцята п’ятдесят п'ять. Норвезьке посольство».

— Дивно, але ми дзвонили й розмовляли з посольством сьогодні вранці, і там ніхто не міг згадати, що розмовляв із послом у день убивства, навіть черговий на комутаторі.

Санпхет знизав плечима, і Харрі зробив йому знак продовжувати.

— «Дванадцята п’ятдесят. Уве Кліпра». Ну про нього ж ви чули?

— Мабуть.

— Він один із найбагатших людей Бангкока. Я читав у газетах, що він щойно продав гідроелектростанцію в Лаосі. Він живе в храмі. — Санпхет посміхнувся. — Вони й раніше були знайомі з послом, вони земляки. Ви чули про Олесунн? Посол запрошував… — Він розвів руками — що тепер про це казати? — і знову підняв список. — «Тринадцята п’ятнадцять. Єнс Брекке. Невідомий, сімнадцята п’ятдесят п’ять, Мангкон-роуд»?

— Знову дзвінок із телефонної будки.

Імен у списку більше не було. Харрі подумки вилаявся. Він сам не розумів, на що сподівався, але водій не сказав нічого такого, чого б він уже не знав після телефонної розмови з Тоньє Віг годиною раніше.

— У вас астма, пане Санпхет?

— Астма? Ні, чого б це?

— Ми знайшли в салоні машини майже порожню пластикову ампулу. І віддали в лабораторію перевірити на предмет наркотиків. Ні, не бійтеся, пане Санпхет, це звичайна перевірка, ми завжди так робимо. Виявилося, що в ампулі був протиастматичний препарат. Але ніхто в родині Мольнеса не страждає на це захворювання. Чи відомо вам, кому вона могла належати?