— Я даю вам ще один шанс, Торхус. І якщо ви ним не скористаєтеся, мені буде прикро усвідомлювати, що МЗС оголосить вашу посаду вакантною раніше, ніж ви встигнете зізнатися, що «норвезький поліцейський був навмисне введений в оману головою департаменту міністерства». Або що «посол Мольнес став жертвою убивці-гомофоба». Такі зізнання негайно стануть яскравими газетними заголовками, вам не здається?

Торхус опустився на стілець.

— Де ви, Холе? — запитав він, не знаючи, що ще сказати.

— У мене щойно була довга бесіда з Бярне Мьоллером. Я поставив йому п’ятнадцять найрізноманітніших запитань про те, що все-таки робив цей Атле Мольнес у Бангкоку. Усе, що мені дотепер удалося довідатися, свідчить, що це був один із найбільш неймовірних послів поряд із Райульфом Стеном. Мені не вдалося розкрити цей нарив, але у всякому разі підтвердилося, що нарив існує. Мьоллер, наскільки я розумію, дав підписку про нерозголошення, тому він адресував мене до вас. І я знову ставлю своє попереднє запитання. Чого саме я не знаю з того, що вам відомо? Я чекаю від вас відповіді, мій факс готовий, і поруч зі мною телефонні номери редакцій «Вердене Ганг», «Афтенпостен» і «Даґбладет».

Від голосу Торхуса в Бангкоку повіяло зимовою холоднечею:

— Газети не надрукують вигадок поліцейського-п’яниці, Холе.

— Навіть якщо цей поліцейський-п'яниця знаменитість?

Торхус не відповів.

— Я думаю, до речі, що газетярі із «Суннмьореспостен» теж займуться цією справою.

— Ви не маєте права розголошувати службову таємницю, — процідив Торхус. — Інакше на вас чекає покарання.

Холе розреготався:

— Не те, так друге! Знати, що я вже знаю, і нічого не почати — це службова недбалість. А вона, як вам відомо, теж карається. І щось мені підказує, що я втрачу менше за вас, якщо порушу цю саму таємницю.

— Які гарантії… — почав було Торхус, але зв’язок перервався. — Алло!

— Я тут.

— Які гарантії, що ви не прохопитеся, якщо я вам повідомлю деякі відомості?

— Ніяких. — І луна в трубці тричі повторила коротку відповідь.

Запала мовчанка.

— Покладіться на мене, — сказав нарешті Харрі.

— З якого дива? — пирхнув Торхус.

— Тому що у вас немає іншого вибору.

Голова департаменту глянув на годинник і зрозумів, що на обід уже спізнився. Бутерброди з ростбіфом у їдальні, звичайно ж, закінчилися, але його це не хвилювало: апетит все одно вже пропав.

— Це секретна інформація, — попередив він. — Я кажу серйозно.

— Зрозуміло, секретна.

— Гаразд, Холе. Що вам відомо про ск’андали, пов’язані з Християнською народною партією?

— Зовсім небагато.

— Саме так. Довгий час Християнська народна партія залишалася маленькою й приємною у всіх сенсах і не привертала до себе особливої уваги. І поки журналісти підкопувалися під владну верхівку з Робочої партії й цих диваків із Партії прогресу, депутати стортингу від Християнської народної партії жили собі спокійнісінько. Але прихід нового уряду все змінив. Коли нові члени кабінету стали розкладати свій пасьянс, то Атле Мольнес, незважаючи на незаперечний професіоналізм і депутатський стаж, виявився усуненим із числа кандидатів на міністерський пост. Копирсатися в його особистому житті ставало небезпечно, і Християнська партія зі своїми програмними моральними принципами не могла цього допустити. Не можна виступати проти пасторів-гомосексуалістів й одночасно терпіти у своїх рядах міністрів-гомосексуалістів. Думаю, що Мольнес і сам це розумів. Але, коли був обнародуваний поіменний список нового кабінету, журналісти стали ставити запитання. Чому в списку не було Атле Мольнеса? Адже у свій час він поступився прем’єр-міністрові постом лідера партії й згодом уважався кандидатом номер два або хоча б три чи чотири. Виникло чимало питань, знову поповзли чутки про гомосексуалізм, як того разу, коли розглядалося його висування на пост партійного лідера. Тепер-то ми знаємо, що гомиками було багато парламентаріїв, і навіщо, скажіть, здіймати шум.

Гаразд, але найцікавіше інше. Мало того, що цей чоловік є членом Християнської народної партії, він ще й близький друг прем’єр-міністра: вони вчилися разом і навіть знімали кімнату на двох у студентські роки. Так що рано чи пізно преса почала б докопуватися до правди. Мольнес не ввійшов в уряд, але все одно залишався проблемою для прем’єра. Усім було відомо, що голова уряду й Мольнес від самого початку були партійними соратниками, і хто б повірив прем’єру, якби він сказав, що всі ці роки нічого не знав про сексуальну орієнтацію Мольнеса? Що скажуть виборці, що голосували за прем’єра саме завдяки принциповій позиції його партії стосовно закону про одностатеві шлюби й інші мерзоти, коли він сам вигрів гадюку в пазусі, якщо згадати біблійний вираз? І що тоді взагалі казати про довіру? Тільки особиста популярність прем’єр-міністра дозволила цьому урядові меншостей утриматися при владі, а отже, скандал був їм потрібний найменше. Ясно, що подбало якнайшвидше видалити Мольнеса із країни. Найкращим рішенням був пост надзвичайного й повноважного посла де-небудь за рубежем. Після цього ніхто не зможе обвинуватити прем’єра, що той несправедливо вчинив із відданим йому ветераном партії. Саме тоді вони й вийшли на мене. Ми зробили все оперативно. Мольнеса призначили послом у Бангкок, а преса, зрозуміло, дала йому спокій.

Торхус замовк.

— Святий Боже, — вимовив Харрі.

— Саме так, — відповів Торхус.

— Ви знали, що в його дружини є коханець?

Торхус засміявся.

— Ні. Але закладаюся, що вона просто не могла не мати коханця.

— Чому ж?

— По-перше, тому, що чоловік-гомик напевно дивився на подібні речі крізь пальці. По-друге, сам стиль життя в Міністерстві закордонних справ заохочує позашлюбні зв’язки. Ну, зрозуміло, укладаються й повторні шлюби. Тут, у МЗС, співробітники раз у раз натрапляють у коридорах на свого колишнього чоловіка, коханця або нинішніх сексуальних партнерів. Дипломати сумно відомі своїми шлюбами між близькими родичами, ми, хай йому грець, ще гірші, ніж HPK[23]. — І Торхус знову засміявся.

— Її коханець не з МЗС, — відповів Харрі. — Він норвежець, і тут, у Бангкоку, його вважають місцевим Гекко[24], таким собі неперевершеним брокером. Його звати Єнс Брекке. Спершу я подумав, що в нього зв’язок із дочкою посла, але потім виявилося, що все-таки з Хільде Мольнес. Вони зійшлися відразу після того, як посол із родиною прибув сюди, і, за словами дочки, зустрічі ці відбувалися неодноразово. Там усе дуже серйозно, дочка навіть вважає, що мати рано чи пізно вийде заміж за свого коханця.

— Це новина для мене.

— У всякому разі, у дружини був мотив для вбивства. І в коханця теж.

— Тобто Мольнес заважав їм обом?

— Ні, саме навпаки. За словами дочки, саме Хільде Мольнес усі ці роки не бажала відпускати свого чоловіка. Як тільки він відмовився від своїх політичних амбіцій, я виходжу з того, що самому йому цей шлюб-ширма став не потрібний. А дружина напевно використала дочку як засіб тиску на нього, адже таке часто буває? Ні, гадаю, що мотив насправді набагато корисливіший. Адже сімейство Мольнесів володіє доброю половиною Ерсти.

— Це правда.

— Я попросив Мьоллера перевірити, чи існує заповіт і що саме із сімейних акцій та інших цінних паперів належить Атле Мольнесу.

— Гаразд, це не в моїй компетенції, Холе. Але чи не здається вам, що ви ускладнюєте справу? Може, посла просто заколов якийсь псих?

— Може, і так. Ви нічого не маєте проти, Торхус, якщо цей псих виявиться норвежцем?

— Що ви хочете цим сказати?

— Типові убивці-маніяки не будуть устромляти своїй жертві ніж у спину й потім замітати всі сліди. Їм цього замало. Справжній маніяк обов’язково залишить щось, із чим можна буде потім пограти. У нашому ж випадку немає геть нічого — nada[25]. Повірте, це ретельно сплановане вбивство, вчинене людиною, яка зовсім не збирається грати з поліцією і яка просто хоче, щоб справа була закрита за відсутністю доказів. Але хто знає — може, потрібно бути психом і для того, щоб скоїти таке вбивство, як це. І ці психи, яких я зустрів у Бангкоку, говорять норвезькою.