Харрі нарешті знайшов вхід між двома стрип-барами на Першій Сой у Патпонгу. Він піднявся сходами і ввійшов у напівтемну кімнату, де на стелі повільно крутився величезний вентилятор. Його лопаті оберталися так низько, що Харрі мимоволі пригнувся; він уже встиг помітити, що дверні прорізи й висота стель у місцевих будинках явно не розраховані на його метр дев’яносто.

Хільде Мольнес сиділа за столиком у глибині ресторану. На ній красувалися сонцезахисні окуляри з метою збереження анонімності, але саме тому всі навколо видивлялися саме на неї.

— Терпіти не можу рисову горілку, — сказала вона, спустошивши чарку. — За винятком «Меконгу». Дозвольте пригостити вас, інспекторе?

Харрі похитав головою. Вона клацнула пальцями, підкликаючи офіціанта, і той налив їй ще чарку.

— Ви мене знаєте, — продовжувала вона. — І ви мене зупините, коли побачите, що мені вже досить. Коли мені досить, ви самі побачите.

І вона хрипко розсміялася.

— Сподіваюся, ви раді, що ми зустрілися саме тут, інспекторе? Удома зараз… трохи сумно. То нащо вам знадобилася моя консультація? — Вона старанно вимовляла слова, як роблять алкоголіки, щоб приховати, що п’яні.

— У готелі «Марадіз» нам щойно підтвердили, що ви і Єнс Брекке регулярно бували там.

— Та невже! — вигукнула Хільде Мольнес. — Нарешті ми зустріли когось, хто вміє працювати. А якщо ви поговорите з тутешнім офіціантом, то він вам теж підтвердить, що ми з паном Брекке зустрічаємося тут регулярно. — Вона немов випльовувала репліки. — Тут затишок, повна анонімність, ніяких норвежців, а крім того, тут готують краще в місті плаа лот. Ви любите страви з вугра, Холе? Морського вугра?

Харрі згадав про людину, яку вони витягли на берег під Дребаком. Труп пролежав у воді кілька днів, і на білому безкровному обличчі застиг вираз дитячого подиву. Хтось об’їв його повіки. Але їхню увагу привернув вугор. Риб’ячий хвіст стирчав із рота потопельника, немов сріблястий хлист. Харрі знову відчув солонуватий смак повітря. Це точно був морський вугор.

— Мій дідусь дуже любив вугрів і харчувався майже тільки ними, — продовжувала вона. — 3 довоєнних часів і до самої смерті. Все ніяк не міг ними наїстися.

— Я одержав відомості щодо заповіту.

— А ви знаєте, чому він так любив вугрів? Ну звичайно ж, ви цього знати не можете. Він був рибалкою, але до війни в Ерсті вугрів звичайно не їли. А знаєте чому?

Він побачив, як на її обличчя набігла тінь страждання, помічена ним ще в саду, при першій зустрічі.

— Фру Мольнес…

— Я запитую, знаєте чи ні?

Харрі похитав головою.

Хільде Мольнес знизила голос, пристукуючи по столу своїм довгим червоним нігтем у такт словам:

— Тієї зими зазнала катастрофи рибальська шхуна: це сталося при повному штилі й усього за декілька сот метрів від берега. Але було так холодно, що жоден із дев’яти рибалок на борту не зміг урятуватися. Нікого з них так і не знайшли. А потім люди почали говорити про те, що у фіорді з’явилася безліч вугрів. Стверджували, що вугор харчується потопельниками, уявляєте? Багато загиблих мали родичів серед жителів Ерсти, і тому торгівля вугром практично припинилася. Люди просто боялися приносити вугрів додому. Так що мій дід вирішив, що буде набагато вигідніше продавати всяку іншу рибу, а самому харчуватися вугром. Він же із Суннмьоре, ви розумієте… — Взявши чарку з таці, вона поставила її перед собою на стіл. Темна кругла пляма розпливлася на скатертині. — А потім йому сподобалося харчуватися вуграми. «Усього лише дев’ять потопельників, — казав він. — А вугрів набагато більше. Може, я й з’їв парочку з тих, що годувалися небіжчиками, так що ж з того? У всякому разі, на смак ніякої різниці». Ніякої різниці! Здорово, правда? — У її голосі зазвучали дивні нотки. — Що ви думаєте про це, Холе? Ви теж вважаєте, що вугор харчується потопельниками?

Харрі почухав за вухом.

— Можливо. Кажуть, що макрель теж поїдає людське м’ясо. Не знаю. Напевно, всі вони люблять відтяти від людини шматочок. Я маю на увазі риб.

Хільде Мольнес тріумфально підняла чарку:

— А знаєте, я з вами повністю згодна! Всі вони прагнуть відтяти шматочок.

Харрі почекав, поки вона вип’є.

— Мій колега з Осло щойно розмовляв із адвокатом вашого чоловіка, Бйорном Хардейдом із Олесунна. Вам, мабуть, відомо, що адвокати мають право порушити вимоги конфіденційності, якщо їхній клієнт мертвий і якщо інформація про заповіт не шкодить пам’яті померлого?

— Ні.

— Гаразд. Бйорн Хардейд не побажав нічого повідомити. Тоді мій колега подзвонив братові Атле Мольнеса, але й той виявився неговірким. Особливо він уперся, коли мій колега виклав йому версію про те, що Атле Мольнес насправді мав не настільки велику частку сімейної власності, як багато хто вважав.

— Чому ви так вирішили?

— Чоловік, що не в змозі заплатити борг у сімсот п’ятдесят тисяч крон, звичайно, не обов’язково бідний, але він, у всякому разі, не володіє братньою часткою сімейного майна майже у двісті мільйонів крон.

— Де…

— Мій колега отримав відомості про баланс акціонерного товариства «Мольнес Мьоблер» у державному агентстві «Брьонньойсунн-реєстр». Зареєстрований власний капітал, зрозуміло, набагато менший, але колега виявив, що це акціонерне товариство є на біржі в списку БМВ[26], а потім просто подзвонив брокерові, який і підрахував для нього біржову вартість. Сімейне товариство «Мольнес Холдинг» складається із чотирьох акціонерів — трьох братів і сестри. Всі вони входять до правління «Мольнес Мьоблер», і в біржових новинах відсутня інформація про будь-які продажі акцій, відтоді як вони від Мольнеса-старшого перейшли в холдинг. Тому якщо ваш чоловік не продав свої акції кому-небудь із родичів, то він мав володіти… — Харрі заглянув у свій блокнот, куди записав усе, що йому продиктували по телефону, — …п’ятдесятьма мільйонами крон.

— Я дивлюся, ви уважно в усьому розібралися.

— Але мені незрозуміла добра половина з того, що я вам зараз розповів. Усе це означає, наскільки я розумію, що хтось притримує гроші вашого чоловіка, і хотілося б зрозуміти чому.

Хільде Мольнес кинула на нього погляд через чарку.

— Ви цього дійсно хочете?

— А чому б і ні?

— Я не впевнена, що ті, хто вас сюди послав, хотіли, щоб ви втручалися в… приватне життя посла.

— У такому випадку я вже занадто багато знаю, фру Мольнес.

— Знаєте?

— Так.

— Саме це…

Вона замовкла, спустошивши чарку «Меконгу». Офіціант зібрався було налити ще, але вона жестом дала зрозуміти, що досить.

— Якщо інспектор ще й знає, що члени сімейства Мольнес за давньою традицією є парафіянами молільного дому Внутрішньої церкви, а також членами Християнської народної партії, то, виходить, йому відомо й усе інше.

— Можливо, але я був би дуже радий, якби ви розповіли мені про це.

Вона скривилася, ніби тільки тепер розсмакувала гіркоту рисової горілки.

— Так вирішив батько Атле. Коли у зв’язку з виборами лідера партії поповзли різні чутки, Атле сам усе виклав батькові. За тиждень батько переписав свій заповіт. У ньому вказувалося, що на Атле записана частина сімейної спадщини, але право розпоряджатися грішми переходило до Руни, яка тоді щойно народилася. Вона вступає в це право у двадцять три роки.

— А хто ж розпоряджається часткою спадщини до цього моменту?

— Ніхто. Вона просто залишається в родині.

— А тепер, коли ваш чоловік помер?

— Тепер, — вимовила Хільде Мольнес і провела пальцем по вінцю чарки, — тепер усі гроші успадковує Руна. А право розпоряджатися грішми до моменту, коли вона досягне цього віку, переходить до того, хто має батьківські права.

— Якщо я правильно вас зрозумів, гроші зараз нічиї, але розпоряджаєтеся ними ви.

— Це так. Поки Руні не виповниться двадцять три роки.

— А що саме означає подібне право?

Хільде Мольнес знизала плечима: