— Я ніколи не замислювалася над цим. Та й сама я довідалася про цю новину кілька днів тому. Від адвоката Хардейда.

— Виходить, це застереження в заповіті про те, що ви вступаєте в право розпоряджатися спадщиною, раніше не було вам відоме?

— Може, мені про нього й говорили колись. Адже я підписувала якісь папери, але все це жахливо складно, хіба ні? Тоді я не надала цьому особливого значення.

— Он як? — підхопив Харрі. — А мені здалося, ви щось казали про тих, хто родом із Суннмьоре…

Вона слабко усміхнулася:

— Я завжди була нетиповою уродженкою Суннмьоре…

Харрі глянув на неї. Чи не прикидається вона п’яною більше, ніж є насправді? Він почухав потилицю.

— Як давно ви знайомі з Єнсом Брекке?

— Як давно ми з ним спимо, ви хочете сказати?

— Ну що ж. І це теж.

— Тоді все по порядку. Дайте пригадати…

Хільде Мольнес насупилася й підняла очі до стелі. Вона спробувала підперти голову рукою, але лікоть її зісковзнув зі стола, і Харрі зрозумів, що помилився. Вона була п’яна як чіп.

— Ми зустрілися на святковому прийомі на честь Атле, за два дні після нашого прибуття в Бангкок. Прийом почався о восьмій вечора, запросили всю норвезьку колонію, гості були в саду, перед будинком резиденції посла. Він відпорав мене в гаражі, двома-трьома годинами пізніше, наскільки я пам’ятаю. Повторюю, саме він зробив це, тому що я була п’яна й не могла чинити ніякого опору. Або відповісти згодою. Але наступного разу я була згодна. Чи лише втретє, уже не пам’ятаю. У всякому разі, після декількох разів ми нарешті познайомилися, адже ви про це запитували? Ну от, і відтоді ми підтримуємо наше знайомство. Тепер ми добрі знайомі. Досить, інспекторе?

Харрі відчув, як починає скипати. Може, через її манеру виставляти напоказ байдужність і презирство до самої себе. Отже, не варто з нею церемонитися.

— Ви розповіли, що були вдома в день убивства. Де саме ви були починаючи з п’ятої години вечора, коли прийшла звістка про те, що ваш чоловік мертвий?

— Я не пам’ятаю!

Вона розсміялася різким сміхом, наче ворон крукнув посеред тихого ранкового лісу. Харрі помітив, що на них дивляться. У якийсь момент Хільде Мольнес ледь не звалилася зі стільця.

— Не лякайтеся, інспекторе. У мене є алібі, адже це так називається? Таке пречудове алібі, скажу я вам. Моя дочка охоче підтвердить, що в той вечір я просто на ногах не трималася. Пам’ятаю тільки, що після обіду я відкрила пляшку джину, потім заснула, потім прокинулася, знову випила, знову заснула, знову прокинулася й так далі. Ви мене розумієте.

Харрі розумів.

— Що вас іще хвилює, інспекторе Холе?

Вона вимовила його прізвище співучо, зовсім трохи, але йому вистачило, щоб зірватися.

— Тільки те, що ви вбили вашого чоловіка, фру Мольнес.

Вона з дивною швидкістю й спритністю схопила чарку й, перш ніж Харрі встиг зупинити її, жбурнула прямо йому в обличчя. Чарка на льоту зачепила вухо Харрі й розбилася об стіну. Хільде Мольнес скривилася.

— Напевно, ви не повірите, але я забивала голи краще за всіх дівчат Ерсти в групі від чотирнадцяти до шістнадцяти років.

Голос її звучав зовсім спокійно, немов вона вже забула про те, що зробила хвилину тому. Харрі побачив перелякані обличчя відвідувачів, звернені в їхній бік.

— Так, шістнадцять років, як давно це було! Мене вважали найкрасивішою дівчиною в… втім, я вже розповідала вам про це. А яка фігурка, не те що зараз. Ми з подружкою любили заходити до роздягальні для суддів, прикрившись крихітними рушниками, а потім вибачатися, що, мовляв, помилилися дверима по дорозі з душової. Усе заради команди, розумієте? Хоча не думаю, що це могло вплинути на результат гри. А судді напевно дивувалися, що це там роблять дівчата в душовій до матчу.

Раптово вона підвелася зі стільця й закричала:

— Ерстинець, давай, давай, ерстинець, давай, давай!

І плюхнулася назад. У приміщенні запанувала тиша.

— Наша кричалка. «Ерстинка» гірше звучить. А може, хто знає, нам просто хотілося випендритися.

Харрі взяв її під руку й допоміг спуститися сходами. Він простягнув таксистові адресу й купюру в п’ять доларів, попросивши простежити, щоб пані дісталася оселі. Таксист мало що вловив зі слів Харрі, але дав зрозуміти, що все буде в порядку.

Провівши фру Мольнес, Харрі ввійшов у бар на Другій Сой, десь унизу Сілом-роуд. Біля стійки не було майже нікого, а на сцені стирчали дві стриптизерки, яких дотепер не зняли на цей вечір, і надії їхні танули на очах. Вони рухалися так, ніби мили посуд, переступаючи з ноги на ногу й трясучи грудьми в такт «When Susannah Cries»[27]. Харрі не міг зрозуміти, що нудніше — пісня чи танець.

Хтось поставив перед ним пиво, якого він не замовляв. Він навіть не доторкнувся до нього, заплатив і пішов дзвонити в Управління з телефону-автомата поруч із чоловічим туалетом. Жіночого він ніде не помітив.

Легкий бриз куйовдив чуб. Харрі стояв на виступі, біля краю даху, і дивився на місто. Примруживши очі, він бачив перед собою суцільне миготіння й блиск.

— Відійди від краю, — пролунав голос за ним. — Ти змушуєш мене нервувати.

Ліз сиділа в шезлонгу, тримаючи в руці банку пива. Харрі приїхав до Управління, де вона забарикадувалася штабелями звітів, які треба було прочитати. Наближалася північ, і вона погодилася, що пора вже закінчувати. Замкнула кабінет, і вони разом піднялися на ліфті на дванадцятий поверх. Виявивши, що двері на дах зачинені, вони вилізли назовні через вікно й піднялися пожежними сходами.

Раптово в рівномірний гуркіт вуличного транспорту вторглося виття корабельної сирени.

— Ти чув? — запитала Ліз. — Коли я була маленька, батько повторював мені, що в Бангкоку можна почути, як сурмлять слони, коли їх перевозять на річкових баржах. Вони пливли з Малайзії, тому що ліси на Борнео повирубували, і тварини стояли прив’язані на палубі, їх перевозили в ліси Північного Таїланду. Коли я приїхала сюди, я довго ще думала, що це слони сурмлять у свої хоботи.

Звуки сирени стихали.

— У пані Мольнес є мотив, але наскільки він переконливий? — запитав Харрі, відійшовши від краю даху. — Ти змогла 6 убити когось, щоб потім протягом шести років мати формальне право розпоряджатися п’ятдесятьма мільйонами крон?

— Зважаючи кого, — відповіла Ліз. — Є парочка таких, котрих я прикінчила б і за меншу суму.

— Я маю на увазі от що: п’ятдесят мільйонів протягом шести років — те ж саме, що п’ять мільйонів протягом шістдесяти років?

— Звичайно, ні.

— Саме так, хай йому грець!

— Тобі хочеться думати, що це вона? Пані Мольнес?

— Як я можу цього хотіти? Я хочу одного — щоб ми знайшли вбивцю, і тоді я повернувся б нарешті додому.

Ліз смачно гикнула, схвально кивнувши самій собі, і відсунула пиво вбік:

— Бідолашна дочка. Її звуть Руна? Подумати лишень, матір притягнуть за те, що вбила батька через гроші.

— Знаю. Але вона, на щастя, хоробра дівчинка.

— Ти в цьому впевнений?

Він знизав плечима й підняв руку до неба.

— Що ти робиш? — запитала вона.

— Думаю.

— А навіщо витягнув руку?

— Заради енергії. Я акумулюю енергію всіх тих, хто зараз унизу. Вона забезпечить мені вічне життя. Ти в це віриш?

— Я перестала вірити у вічне життя, коли мені виповнилося шістнадцять, Харрі.

Харрі повернувся до неї, але в темряві не зміг розгледіти вираз її обличчя.

— Твій батько? — запитав він.

— Так. Він тримав світ на своїх плечах, мій батько. Шкода тільки, що тягар виявився завеликим.

— Але як… — Він запнувся.

— Це сумна історія про ветерана в’єтнамської війни, Харрі. Ми знайшли його в гаражі, при повному параді, гвинтівка лежала поруч. Він залишив довгий лист, адресований не тільки нам, але й усій американській армії. Там було написано, що він не може більше тікати від відповідальності. Що він зрозумів це, коли виявився біля відкритих дверей у вертольоті, що злетів з даху американського посольства в Сайгоні в 1973 році, і дивився вниз, на зневірених південних в’єтнамців, які штурмували будинок посольства в пошуках захисту від військових, що вступали в місто. Батько писав у листі, що відчуває відповідальність за все це нарівні з військовою поліцією, що стримувала юрбу прикладами гвинтівок, — била тих самих людей, яким вони обіцяли виграти війну, обіцяли демократію. Як офіцер, він відчував свою провину й за те, що американці евакуювали в першу чергу власних військових, забувши про в’єтнамців, які боролися пліч-о-пліч із ними. Батько віддавав їм належне й шкодував, що не розумів власної відповідальності за них. Наприкінці листа він передавав привіт матері й мені і радив нам забути його якомога швидше.