Джим торохтів без упину, і Харрі нарешті змушений був перервати його.

— От дідько, а я сподівався, що твій тайський дружок не говорить англійською мовою, — кинув Джим і нервово поглянув на Нхо. — Ті хлопці, яким ми заплатили на півночі…

— Розслабся, Джиммі. Ми прийшли запитати тебе зовсім про інше. Про синій «мерседес» із дипломатичними номерами, що був тут припаркований третього січня приблизно о четвертій годині дня. Не пригадуєш?

Джим заусміхався.

— Якби мене запитали, яку саме мелодію Джимі Хендрікса я зараз слухав, то я, може, і відповів би. Але машини — вони то в’їжджають, то виїжджають… — Він сплеснув руками.

— Коли ми були тут, нам видали талон. Ти не перевіриш, що залишилося: реєстраційний номер чи щось подібне?

Джим похитав головою.

— Ми не ведемо обліку. На паркінгу всюди відеокамери, і коли щось відбувається, ми потім можемо це виявити.

— Потім? Ти маєш на увазі, що все записується на відео?

— Типу того.

— Але я не помітив моніторів.

— А їх і немає. Тут місця для паркування на шести поверхах, у нас просто немає можливості сидіти і все це відслідковувати. До того ж більшість злодіїв, побачивши камери, думають, що за ними спостерігають, і швидко тікають. Хіба не так? Виходить, половину справи вже зроблено. Ну а якщо який-небудь осел усе-таки полізе в чужу машину, ми відразу побачимо це на плівці.

— Скільки ви зберігаєте відеозаписи?

— Десять днів. За такий строк власники машин встигнуть помітити, якщо чогось не вистачає. А потім ми знову пишемо на ті ж плівки.

— Ти хочеш сказати, що є запис від третього січня, від четвертої до п’ятої години дня?

Джим подивився на настінний календар.

— Є.

Вони спустилися сходами у задушливий сирий підвал, де Джим увімкнув єдину лампочку й відкрив один із залізних сейфів, що стояли уздовж стіни. На полицях були відеокасети.

— Доведеться переглянути купу цих штучок, якщо ви хочете перевірити весь паркінг.

— Нас цікавлять гостьові паркувальні місця, — сказав Харрі.

Джим пошукав на полицях. Записи з кожної камери спостереження зберігалися окремо, на корінцях касет олівцем були написані дати. Нарешті Джим витяг одну з касет.

— Час шоу.

Він відкрив інший сейф, де був захований відеопрогравач із монітором, і поставив касету; за кілька секунд з’явилася чорно-біла картинка. Харрі відразу ж упізнав гостьовий паркінг: очевидно, запис було зроблено тією ж камерою, яку вони помітили, коли були тут минулого разу. У нижньому куті був код — місяць, день і час. Вони прокрутили плівку вперед, зупинившись на 15.50. Ніякої посольської машини. Вони почекали ще. Картинка не мінялася.

— Поставимо плівку на швидке перемотування, — запропонував Джиммі.

Час у кутку пішов швидше, але все інше залишалося незмінним. От уже 17.15. Кілька машин проїхало повз, залишивши мокрі сліди на бетонній підлозі. Час 17.40, сліди повільно висихають, зникають, і ніяких ознак появи посольського «мерседеса». Нарешті Харрі попросив вимкнути запис.

— Адже автомобіль посла мав стати на гостьове місце! — вигукнув він.

— Шкода, — відповів Джим. — Схоже, у вас невірна інформація.

— Міг він стояти де-небудь в іншому місці?

— Авжеж. Але ті, у кого немає постійного місця, обов’язково проїхали б повз цю камеру, і в такому випадку ми побачили б машину.

— Ми хочемо подивитися іншу відеоплівку, — сказав Харрі.

— Будь ласка. Яку саме?

Нхо порився в кишені.

— Ти знаєш, де паркується машина із цими номерами? — запитав він, простягнувши знайдений у кишені папірець.

Джим недовірливо вп’явся в нього очима.

— Чорт забирай, так ти теж говориш англійською мовою.

— Це червоний «порше», — сказав Нхо.

Джим повернув йому папірець.

— І перевіряти нема чого. Із постійних тут у нас ніхто не їздить на червоних «порше».

— Чорт! — вирвалося раптом у Харрі норвезькою.

— Що це значить? — посміхнувся Джим.

— Та так, один норвезький термін, тобі однаково не зрозуміти.

Вони знову вийшли на сонячне світло.

— Можу влаштувати тобі кращі, причому дешево, — запропонував Джим, показуючи на темні окуляри Харрі.

— Не треба, дякую.

— Тоді можу поспостерігати, якщо треба, — розреготався Джим. Він уже заклацав пальцями, смакуючи, як знову ввімкне свій плеєр. — Салют, інспекторе! — крикнув він їм навздогін.

— Харрі обернувся.

— Тшо-орт!

Ідучи до машини, вони чули за спиною регіт охоронця.

— Отже, що нам відомо? — запитала Ліз, поклавши ноги на письмовий стіл.

— Ми знаємо, що Брекке бреше, — вимовив Харрі. — Він сказав нам, що після зустрічі провів посла на паркінг до його машини.

— Навіщо йому брехати про це?

— Посол говорить по телефону тільки те, що хоче підтвердити час зустрічі — четверта година дня. Поза всяким сумнівом, посол приїжджав в офіс Брекке. Ми розмовляли із секретаркою в приймальні, вона це підтвердила. Вона може також підтвердити, що посол виїхав звідти разом із Брекке — той потім ще заскочив на хвилинку, щоб залишити повідомлення. Вона пам’ятає про це, тому що було близько п’ятої години і саме в цей час вона сама стала збиратися додому.

— Добре, що хоч хтось щось пам’ятає.

— Але ми не знаємо, що робили посол і Брекке потім.

— Де була його машина? Неймовірно, щоб він ризикнув залишити її просто на вулиці, ще й у цьому районі Бангкока, — сказала Ліз.

— А може, вони домовилися відправитися в інше місце, і посол доручив комусь доглянути за машиною, поки він підніметься нагору за Брекке, — припустив Нхо.

Рангсан стиха кахикнув і перегорнув аркуш газети.

— Доручив? У такому місці, де аж кишить злодіями, які тільки й чекають подібного випадку?

— Згодна, — вимовила Ліз. — Це дуже дивно, що він не заїхав на паркінг: адже так було б простіше й надійніше. Він міг би припаркуватися прямо біля ліфта.

Вона повозила мізинцем у юшці, і на її обличчі з’явився блаженний вираз.

— Питання в тому, що нам з усім цим робити, — сказала вона.

Харрі в розпачі сплеснув руками:

— Я сподівався, ми зможемо довести, що Брекке покинув офіс удень і вони разом із послом відправилися кудись о п’ятій годині, причому їхали обоє в машині посла. Що відеозапис підтвердить той факт, що його власний «порше» стояв усю ніч на паркінгу. Але я не подумав, що Брекке не їздить на роботу на своїй машині.

— Давайте на деякий час забудемо про машини, — сказала Ліз. — Ми точно знаємо, що Брекке бреше. Що ж нам робити?

І вона клацнула по газеті, за якою ховався Рангсан.

— Перевірити алібі, — пролунав голос із-за газети.

Реакція людей на арешт так само різна, як і непередбачувана.

Харрі думав, що бачив уже досить варіантів, і тому не особливо здивувався, коли засмагле обличчя Єнса Брекке набуло сіруватого відтінку, а очі забігали, як у зацькованого звіра. У тіла є власна мова, і в таких випадках навіть зшитий на замовлення костюм від Армані сидить якось мішкувато. Брекке як і раніше тримав голову високо, але сам якось зіщулився, ніби став менший.

Брекке не заарештували, тільки затримали для допиту, але для того, хто ніколи не мав справи з двома озброєними констеблями, які ведуть тебе, не питаючи, між двома цими поняттями немає особливої різниці. Коли Харрі побачив Брекке в кімнаті для допитів, у нього майнула думка, що неможливо уявити, щоб ця людина вчинила люте вбивство. Однак Харрі бувало думав так і раніше й при цьому помилявся.

— Ми змушені вести допит англійською, — сказав Харрі й сів прямо перед Брекке. — І записувати на плівку.

Він указав на мікрофон.

— Гаразд, — спробував усміхнутися Брекке. Вийшло так, немов хтось розтягнув йому куточки губ залізними гачками.

— Я випросив дозвіл вести цей допит, — продовжував Харрі. — Вас затримала таїландська поліція, і вона повинна вас допитувати, але оскільки ви норвезький громадянин, то голова поліції дозволив це зробити мені.