— Джима Лава немає в нашій картотеці, — сказав він. — Але Майсан, агент із нарковідділу, впізнав його за описом. І якщо це той самий тип, то його багато разів бачили в «Міс ДаЄнс».

— Що це значить? — запитав Харрі.

— А це значить, що в тій справі з опіумом у нього справді рильце в пушку, — пояснив Нхо.

— «Міс ДаЄнс» — опіумне кубло в Чайнатауні, — вставила Ліз.

— Опіумне кубло? А хіба це… не заборонено?

— А то як же!

— Вибач за безглузде питання, — сказав Харрі. — Я взагалі думав, що поліція бореться з подібними речами.

— Не знаю, як там заведено в тебе в країні, Харрі, але тут ми намагаємося дивитися на речі більш прагматично. Звичайно, ми можемо закрити цей самий «Міс ДаЄнс», але наступного ж тижня опіумна курильня з’явиться в іншому місці. Або бідолахи підуть на вулицю. Краще вже «Міс ДаЄнс», адже ми контролюємо ситуацію, там працюють наші агенти, а ті, хто вирішив морити себе опіумом, можуть робити це в більш-менш пристойних умовах.

Хтось кашлянув.

— Плюс іще «Міс ДаЄнс» непогано розплачується, — буркнули із-за газети «Бангкок пост».

Ліз зробила вигляд, що нічого не чує.

— Коли вже цей хлопець не з’явився сьогодні на роботу і вдома його теж немає, я думаю, що він саме лежить на бамбуковій циновці в «Міс ДаЄнс». Я пропоную, Нхо, щоб ви з Харрі прогулялися туди. Поговори з Майсаном, він зможе вам допомогти. Тобі, Харрі, як туристові буде цікаво.

Майсан і Харрі зайшли у вузьку вуличку, де розпечений вітер гнав сміття уздовж старих будинків. Нхо залишився в машині, бо, як сказав Майсан, від нього за кілометр тхнуло поліцією. Крім того, може здатися підозрілим, якщо вони заявляться в «Міс ДаЄнс» усі втрьох.

— Паління опіуму — це справа дуже особиста, — пояснив Майсан із виразним американським акцентом. Харрі подумав, чи не перебір це для співробітника нарковідділу — ще й акцент на додачу до футболки «Doors». Майсан зупинився біля відкритих металевих воріт, що слугували за вхід, загасив недопалок, ум'явши його в асфальт правим підбором, і рушив усередину.

Увійшовши зі спеки в темне приміщення, Харрі спершу нічого не побачив, однак відразу розчув тихе бурмотання й пішов за двома спинами, які зникли в якійсь кімнаті.

— Чорт! — Харрі зачепився за двері й, почувши знайомий сміх, обернувся. У темряві біля стіни він начебто помітив величезну тушу, але вирішив, що помилився. І поспішив уперед, за двома темними спинами, щоб не відстати. Ті двоє вже спустилися вниз сходами, і Харрі рвонув слідом за ними. З рук у руки перекочувало кілька грошових купюр, і двері прочинили, рівно настільки, щоб вони могли протиснутися всередину.

У приміщенні пахло землею, сечею, димом і солодкуватим опіумом.

Харрі уявляв собі опіумну курильню за фільмом Серджо Леоні, де Роберта Де Ніро зустрічають жінки в шовкових саронгах і де він лежить на м’яких перинах із величезними подушками, а приглушене золотаве світло надає всьому майже сакрального відтінку. Саме таким він і запам’ятав це кубельце.

Тут же, за винятком приглушеного світла, мало що нагадувало про Голлівуд. Від пилу, що висів у повітрі, було важко дихати, уздовж стін стояло кілька двоярусних ліжок, але в основному люди лежали на килимках і бамбукових циновках, прямо на втоптаній земляній підлозі.

Навкруги панувала темрява, чулося тільки неголосне кахикання й харчання, і Харрі спершу навіть подумав, що тут уміститься хіба що жменька клієнтів, але незабаром очі звикли до сутінку, і він нарешті роздивився велике приміщення, де були сотні людей, майже всі — чоловіки. Якщо не брати до уваги кашлю, тут стояла дивна тиша. Більшість, здавалося, спали, дехто часом ворушився. Харрі помітив старого, котрий тримався за мундштук обома руками, так жадібно всмоктуючи в себе дим, що зморшкувата шкіра раз у раз натягувалася в нього на вилицях.

Це божевілля було добре організоване, люди лежали рядами, щоб залишалося місце для проходу між ними, майже як на цвинтарі. Харрі просувався за Майсаном уздовж цих рядів, розглядаючи обличчя й намагаючись дихати якомога менше.

— Не знайшов свого? — прошепотів йому агент.

Харрі похитав головою:

— Ні, тут занадто темно.

Майсан посміхнувся:

— Тут пробували повісити кілька люмінесцентних ламп, щоб упоратися зі злодійством. Але багато хто тут і самі злодюги.

Майсан зник у глибині приміщення. Через якийсь час він знову виринув із сутінку й указав рукою на вихід.

— Я довідався, що твій негр ходить ще й в «Юпа-хаус», трохи далі по цій же вулиці. Звичайно туди беруть свій власний опіум для паління. Власник закладу їх не чіпає.

Саме в той момент, коли очі Харрі нарешті звикли до темряви, їх засліпила величезна зуболікарська лампа, що звисала ніби з неба. Він швидко надягнув сонцезахисні окуляри.

— Знаєш, є одне місце, де можна купити дешеві…

— Ні, спасибі, мені подобаються ці.

Вони пішли за Нхо. В «Юпа-хаус» у них обов’язково запитають поліцейські посвідчення й тільки після цього покажуть книгу записів відвідувачів, а Майсану не хотілося засвітитися.

— Спасибі тобі, — сказав Харрі.

— Будьте обережні, — відповів на це Майсан і зник у темряві.

Адміністратор «Юпа-хаус» був схожий на відображення в кривому дзеркалі, що робить людей тоншими. На вузьких плечах сиділа витягнута голова, шия була немов у хижого птаха. Тоненькі пасма волосся звисали вниз, очі косили, картину довершували рідкі вуса. Він був одягнений у чорний костюм і щосили намагався здаватися ласкавим, чим навіть нагадав Харрі похоронного агента.

Він запевнив Харрі й Нхо, що ніякий Лав тут не зупинявся. Вислухавши опис його зовнішності, він заусміхався ще ширше й похитав головою. Над стійкою адміністратора висіла табличка з невигадливими правилами готелю: ніякої зброї, ніяких смердючих речовин, ніякого паління в ліжку.

— Заждіть, — сказав Харрі й одвів Нхо до виходу. — Ну як?

— Складно буде, — відповів Нхо. — Він в’єтнамець.

— Ну то й що?

— Хіба ти не чув, що говорив Нгуєн Као Кі про своїх співвітчизників під час війни у В’єтнамі? А говорив він от що: всі в’єтнамці брешуть від народження, у них це просто в генах закладено, і вони з покоління в покоління стверджують, що правда не приносить нічого, крім нещасть.

— Ти вважаєш, він бреше?

— Не знаю. Він прикидається.

Харрі повернувся до стійки й попросив універсальний ключ. Адміністратор непевно усміхнувся.

Харрі трохи підвищив голос, чітко вимовляючи «master кеу», й усміхнувся одними губами.

— Ми хочемо перевірити готель, номер за номером. Розумієте? Якщо ми знайдемо щось проти встановлених правил, нам доведеться закрити ваш заклад для подальшого розслідування, але такі проблеми навряд чи виникнуть.

Адміністратор знову похитав головою й раптово перестав розуміти англійську мову.

— Я говорю, що навряд чи у вас виникнуть проблеми, адже тут над стійкою висять правила поведінки в готелі, де забороняється курити в ліжку.

На цих словах Харрі зірвав табличку й кинув її на стійку.

В’єтнамець довго розглядав правила. На пташиній шиї слабко перекочувався кадик.

— У триста четвертому номері живе якийсь Джонс, — вимовив нарешті він. — Може, це той, кого ви шукаєте?

Харрі з переможною усмішкою повернувся до Нхо, але той тільки знизав плечима.

— Пан Джонс зараз у себе?

— Він не виходив з номера з того моменту, як оселився в нашому готелі.

Адміністратор пішов з ними. Вони постукали, але ніхто не відповів. Нхо зробив адміністраторові знак, щоб той відкрив двері, а сам витяг з кобури на стегні чорну 35-міліметрову «беретту» і зняв її із запобіжника. Голова адміністратора стала посмикуватися, немов у курки. Він повернув ключ у замку й обережно відступив на два кроки назад. Харрі тихенько відчинив двері. Штори на вікнах були запнуті, усередині панувала темрява. Він простягнув руку й увімкнув світло. На ліжку лежав Джим Лав, нерухомий, із закритими очима, у навушниках. На стелі дзижчав вентилятор, змушуючи штори злегка колихатися. На низенькому столику біля ліжка стояв кальян.