Харрі ніколи не міг зрозуміти, що робить людей балакучішими, тільки-но повертаєшся до них спиною.

— Я слухаю.

— Чому ти вирішив, що я невинний, коли всі інші вважають навпаки?

Харрі відповів, не повертаючись:

— Насамперед тому, що в нас немає доказів провини, усього лише хитке алібі й слабкий мотив.

— А ще?

Харрі посміхнувся й повернув до нього голову:

— Тому що я відразу зрозумів, що ти шматок лайна, тільки-но тебе побачив.

— Що?

— Я дуже погано розбираюся в людях. На все добре.

Б’ярне Мьоллер відкрив одне око й подивився на будильник, що стояв на нічному столику, болісно думаючи, хто ж це дзвонить людям о шостій годині ранку.

— Знаю-знаю, котра година, — вимовив у слухавці голос Харрі, перш ніж Мьоллер встиг щось сказати. — Слухай, перевір мені одного хлопця. Так, нічого конкретного, просто відчуваю.

— Просто відчуваєш? — Голос Мьоллера нагадував звук, видаваний шматком картону, що потрапив у спиці велосипедного колеса.

— Еге, є таке діло. Гадаю, ми вийшли на норвежця, тому коло пошуків звужується.

Мьоллер відкашлявся, прочищаючи горло.

— Чому саме норвежець?

— Зараз поясню. На піджаку Мольнеса були виявлені сліди оленячого жиру, імовірно з ножа. Удар був нанесений під таким кутом, що стає ясно: убивця досить високий на зріст. А тобі відомо, що тайці переважно люди низенькі.

— Добре, але невже ти не міг почекати кілька годин, Холе?

— Звичайно, міг, — відповів Харрі.

Виникла пауза.

— Так чому ж ти дзвониш так рано?

— Тому що п’ять слідчих й один начальник поліції сидять тут і чекають, коли ти нарешті прочухаєшся, шефе.

Мьоллер передзвонив за дві години.

— З якої причини ти вирішив, що ми маємо перевірити саме цього хлопця, Холе?

— Я подумав, що людина, котра змастила ніж оленячим жиром, напевно бувала у Північній Норвегії. Потім я згадав деяких своїх приятелів, які проходили військову службу у Фінмарку й привезли собі відтіля саамські ножі. Івар Льокен довго був військовим і служив у Вардьо. До того ж я думаю, що він добре знає, що робити з таким ножем.

— Може, і твоя правда, — вимовив у відповідь Мьоллер. — Що тобі ще відомо про нього?

— Зовсім небагато. Тоньє Віг уважає, що він просто досиджує тут до пенсії.

— У базі даних на нього нічого немає, — сказав Мьоллер і раптом замовк.

— Що?

— І все-таки одна зачіпка є.

— Яка саме?

— У розвідувачі спливло його ім’я, але файл я відкрити не зміг. А годиною пізніше мені подзвонили з Генштабу в Хюсе6ю й поцікавилися, з якою метою я намагаюся відкрити цей файл.

— Ого!

— Мені наказали надати письмовий запит, якщо я хочу одержати відомості про Івара Льокена.

— Забудь про це.

— Уже забув, Харрі. Хай там як, ми цього робити не будемо.

— Ти розмовляв із Хаммерволлом із відділу статевих злочинів?

— Так.

— Що він сказав?

— Що ніякої бази з норвежців-педофілів у Таїланді, зрозуміло, немає.

— Так я й думав. Чортова Інформаційна інспекція!

— Вона тут ні до чого.

— Та невже?

— Кілька років тому ми підготували огляд стану справ, але єдине, що ми можемо, — це стежити за ситуацією. Тому що таких норвежців забагато.

Коли Харрі подзвонив Тоньє Віг і попросив про термінову зустріч, вона наполягла на тому, щоб вони зустрілися за чаєм у Письменницькій вітальні, що в готелі «Орієнтал».

— Усі туди ходять, — сказала вона.

Харрі зрозумів, що під «усіма» вона має на увазі білих людей, заможних і гарно вдягнених.

— Ласкаво просимо до кращого готелю світу, Харрі, — проспівала Тоньє, сидячи в кріслі у вестибюлі.

На ній була синя бавовняна сукня, у руках вона тримала солом’яний капелюшок, і весь її вигляд, так само як і вигляд інших людей у вестибюлі готелю, нагадував про старі добрі колоніальні часи.

Харрі й Тоньє Віг увійшли до Письменницької вітальні, замовили чай і церемонно навзаєм уклонилися іншим білим, які, схоже, вважали, що колір шкіри — це нагода привітатися. Харрі нервово побрязкував порцеляновою чашкою у блюдці.

— Тут не дуже затишно, Харрі? — Тоньє маленькими ковточками пила чай, лукаво поглядаючи на інспектора.

— Намагаюся зрозуміти, навіщо я всміхаюся американцям в одязі для гольфа.

Вона співочо розсміялася:

— Трохи цивілізації не завадить.

— Коли це картаті штанці стали цивілізованим убранням?

— Коли їх надягли цивілізовані люди.

Харрі відзначив про себе, що місто Фредрікстад мало вплинуло на цю юну даму. І згадав Санпхета, старого тайця, котрий переодягнувся у випрасувану сорочку й штани, коли до нього завітали гості, й залишився сидіти на сонці, щоб не бентежити відвідувачів виглядом свого вбогого житла. Це набагато цивілізованіше, ніж те, як поводяться іноземці в Бангкоку.

Харрі запитав, що відомо Тоньє про педофілів.

— Нічого особливого, крім того, що вони юрбою сунуть до Таїланду. Як ти вже знаєш, торік у Паттайї одного норвежця заскочили просто на місці злочину, зі спущеними штанами. А норвезькі газети надрукували чарівне групове фото трьох хлопчиків, які повідомили про нього поліцію. Обличчя педофіла на знімку було затерте, але не обличчя хлопчиків. В англомовному виданні «Паттайя Мейл» зробили навпаки. Крім того, на початку статті згадали його повне ім’я, а потім називали його просто «норвежець». — Тоньє похитала головою.

— Місцеві жителі, які раніше і не чули про Норвегію, раптом довідалися, що столиця цієї країни — Осло, тому що норвезька влада зажадала відправити педофіла в Осло на літаку. Усі тут морочили собі голову, чого це ми так хочемо повернути його додому. У Таїланді його в кожному разі сховали б за ґрати.

— Але якщо тут педофілів чекає суворе покарання, чому ж їх так багато в цій країні?

— Влада дійсно прагне до того, щоб Таїланд покінчив із репутацією ельдорадо для педофілів, адже вона відлякує інших туристів, що приїжджають не за послугами. Але в самій поліції цим розслідуванням великого значення не надають, тому що виникає купа проблем із арештом іноземців. Педофіли приїжджають здебільшого з багатих країн Європи, з Японії й США, і коли раптом щось трапляється, то відразу запускається вся машина: починаються вимоги про видачу, персонал відповідного посольства, залучений до процесу, звинувачують у корупції тощо.

— Виходить, за твоїми словами, що влада працює неузгоджено?

Тоньє раптом просяяла усмішкою, котра, як зрозумів Харрі, призначалася зовсім не для нього, а одному з «усіх», хто пройшов у нього за спиною.

— І так, і ні, — відповіла нарешті вона. — Хтось, навпаки, співпрацює. Наприклад, влада Швеції й Данії домовилася з Таїландом про те, що поліцейські цих країн будуть працювати в Бангкоку й займатися розслідуванням справ, якщо в них замішані шведські або данські педофіли. Крім того, були внесені зміни до законодавства, які дозволяють тепер притягати до відповідальності данських і шведських громадян на батьківщині, якщо вони займалися педофілією у Таїланді.

— А що ж Норвегія?

Тоньє лише знизала плечима:

— У нас немає договору з Таїландом. Я знаю, норвезька поліція виступає за підписання такого документа, але думаю, що норвезька влада просто не уявляє собі масштабів того, що діється в Паттайї й Бангкоку. Ти бачив дітей, які продають жуйку?

Харрі кивнув. Цих дітлахів чимало поблизу стрип-барів у Патпонгу.

— Це так званий таємний знак. Жувальна гумка означає пропозицію секс-послуги.

Харрі з жахом пригадав, як купив блок жуйки «Рігліз» в одного босоногого чорноокого хлопчика і яким той виглядав переляканим, але Харрі вирішив тоді, що це тому, що навколо людський натовп і гомін.

— Чи не могла б ти розповісти мені про Івара Льокена і його захоплення фотографією? Ти бачила його знімки?

— Ні, але я бачила його апарат, виглядає досить переконливо.

Щоки її спалахнули, коли вона зрозуміла, чому Харрі стримав усмішку.

— А що з його поїздками по Індокитаю? Ти впевнена, що він був саме там?