Із розетки вирвалося блакитне полум’я, супроводжуване глухим звуком. І все огорнула пітьма.

Удар струму паралізував його руку, запахло горілим пластиком і металом, і він, застогнавши, сповз по стіні на підлогу.

Прислухавшись, він зрозумів, що розрізняє тільки два звуки: гул транспорту за вікном і биття власного серця, що бухало так, наче він сидів на скаженому коні, який нісся кудись. Потім він почув, як у вітальні хтось обережно сів на підлогу й зняв черевики. Ножиці він досі міцно тримав у руці. Чи не заворушилася тінь? Зрозуміти неможливо, квартира поринула в темряву, не видно навіть білих стін. Скрипнули двері в спальню. Харрі почув, як невідомий намагається запалити в кімнаті світло, але замикання вимкнуло електрику в усій квартирі. Отже, незнайомець добре тут орієнтується. Однак Сунтгорн неодмінно подзвонив би, якби це був Льокен. А що, коли… І в Харрі подумки промайнуло: Сунтгорн сидить у машині, нахиливши голову до вікна, і прямо за вухом у нього малюсінька дірочка.

Харрі подумував, чи не рвонути йому до вхідних дверей, але щось підказувало, що невідомий тільки того й чекає. Коли він відкриє двері, його силует стане гарною мішенню, просто як у тирі в Осло, у районі Екерн. Дідько! Цей чоловік напевно сидить зараз на підлозі й не зводить очей із дверей.

Якби тільки він міг дати сигнал Сунтгорну! І Харрі раптом згадав, що в нього на шиї бовтається нічний бінокль. Він підніс його до очей, але не побачив нічого, крім зеленої каші, ніби бінокль вимазали в зелені шмарклі. Він покрутив прилад дальності. Усе як і раніше виглядало розпливчасто, однак він зміг розрізнити контури людини, що стояла біля стіни по той бік стола. Рука його була піднята вгору, пістолет спрямований у стелю. Край стола відділяли від стіни лише два метри.

Харрі рвонувся вперед, схопив стільницю обома руками й обрушив її перед собою як таран. Він почув стогін, потім на підлогу зі стукотом упав пістолет. Тоді Харрі перескочив через стіл, намацав щось схоже на голову й затис ліктем шию.

— Поліція! — крикнув він, і чоловік завмер на місці, коли Харрі приставив холодну сталь ножиць до його обличчя. Якийсь час вони так і сиділи, вчепившись один в одного, — двоє незнайомих чоловіків у темній квартирі, важко дихаючи, як після марафону.

— Холе, це ви? — простогнав нарешті другий.

Тут до Харрі дійшло, що він швидко белькоче норвезькою.

— Було б краще, якби ви відпустили мене. Я Івар Льокен і нічого такого робити не збираюся.

Льокен запалив стеаринові свічі, а Харрі тим часом розглядав його зброю, «Глок-31». Він витяг магазин і засунув його в кишеню. Ніколи раніше він не тримав у руках такого важенного пістолета.

— Він у мене із часів служби в Кореї, — сказав Льокен.

— Он як, Корея. А що ви там робили?

Льокен прибрав сірники в шухляду і сів за стіл навпроти Харрі.

— Норвегія розгорнула там польовий госпіталь під егідою ООН, а я тоді був зовсім молодим молодшим лейтенантом і любив ризик. Після встановлення миру в 1953 році я залишився на службі в ООН, у щойно створеному комісаріаті зі справ біженців. Вони лавами сунули через кордон із Північної Кореї, ситуація була критична. Мені доводилося спати із цією штуковиною під подушкою. — І він указав на пістолет.

— Добре. А чим ви займалися потім?

— Був у Бангладеш і В’єтнамі. Голод, війна, біженці. Після всього побаченого життя в Норвегії кожному здасться нестерпно банальним. Я витримав удома не більше двох років і знову захотів виїхати. Самі знаєте.

Але Харрі не знав. І не знав, як йому ставитися до цього сухорлявого чоловіка, що сидів перед ним. Той був схожий на старого хевдінга, ватажка вікінгів, — з орлиним носом, глибоко посадженими виразними очима. Сиве волосся, засмагле, зморшкувате обличчя. Викапаний тобі Ерік Бю[31], подумав Харрі. До того ж тримався він у цій ситуації зовсім спокійно, що дивувало Харрі ще більше.

— Чому ви повернулися? І як вам удалося пройти непоміченим повз мого колегу?

Сивий норвежець хижо посміхнувся, і в нерівному світлі свічки блиснув золотий зуб.

— Машина, на якій ви приїхали, різко виділяється на тлі інших, більш звичних у цьому районі: адже тут трапляються лише туктуки, таксі та старі бляшанки. Я розглядів у машині двох чоловіків, впала в око їхня постава. Тоді я зайшов за ріг і сів у кав’ярні, звідки мені було видно вас обох. Потім у салоні увімкнулося світло, і ви обоє вийшли. Я подумав, що один з вас точно залишиться вартувати в машині, поки інший не повернеться. Тоді я вийшов з кав’ярні, взяв таксі й в’їхав прямо в гараж, а відтіля піднявся ліфтом у свою квартиру. Спритно вам удався фокус із коротким замиканням…

— Тільки от звичайні люди не звертають уваги на припарковані на вулиці машини. Якщо, звісно, вони цього не навчені або не чекають засідки.

— Гаразд. Тоньє Віг навряд чи вдасться одержати «Оскар».

— Так чим же ви тут насправді займаєтеся?

Льокен показав на фотографії й фотоапаратуру, розкидану по підлозі.

— Ви заробляєте собі на життя… от цим? — запитав Харрі.

— Саме цим.

Харрі відчув, як пульс у нього прискорився.

— А вам відомо, скільки років вам доведеться відсидіти в цій країні за подібні речі? Думаю, я зможу влаштувати вам в’язницю років на десять.

Льокен у відповідь коротко, сухо засміявся.

— Ви що, тримаєте мене за дурня, інспекторе? У вас не було б потреби вдиратися в мій будинок, якби у вас на руках був ордер на обшук. А якби мене можна було заарештувати за те, що знайдено в мене у квартирі, то ви з вашим колегою однаково не зуміли б цього зробити. Жоден суддя не визнав би доказів, отриманих таким способом: це не просто не за правилами, це справжнє беззаконня. І, можливо, вам самому доведеться тут затриматися, Холе.

Харрі саданув його пістолетом. Ніби кран відкрився: з носа Льокена заюшила кров.

Але Льокен не поворухнувся, тільки дивився, як кров тече на кольорову сорочку й білі штани.

— Натуральний тайський шовк, — вимовив нарешті він. — І коштує недешево.

Від удару він трохи охолонув, зате Харрі відчував, як у душі закипає злість.

— Нічого, знайдеш гроші, проклятий педераст. Адже тобі добре платять за це лайно. — І Харрі піддав ногою фотографії, що валялися на підлозі.

— Не знаю, — відповів Льокен, притуливши білу хустку до розбитого носа. — Я отримую від норвезької держави зарплату відповідно до тарифної сітки. Плюс дещо за роботу за кордоном.

— Про що це ти?

У відповідь знову блиснув золотий зуб. Харрі раптом помітив, що стискає пістолет з такою силою, що ломить руку. Добре, що він вийняв з нього магазин.

— Ви не знаєте деяких речей, Холе. Напевно, вам варто було б довідатися про них раніше, але ваш начальник вирішив, що це не обов’язково, якщо тільки вони не мають відношення до розслідування вбивства. Але коли вже мене викрито, то вас можна проінформувати й про інше. Голова поліції й Даґфінн Торхус повідомили мені про фотографії, знайдені вами в кейсі Мольнеса, і ви, звичайно, уже зрозуміли, що це були мої знімки. Те, що ви бачите в моїй квартирі, — це ланка розслідування справи про педофілію, що з багатьох причин поки засекречена. Я півроку стежив за цим чоловіком. Фотографії є доказом його злочину.

Харрі й без роздумів було ясно: Льокен говорить правду. Усе встало на свої місця, немов у глибині душі він знав про це із самого початку. Ореол таємничості навколо роботи Льокена, фотоапаратури, нічний бінокль, дивні поїздки у В’єтнам і Лаос — усе саме так і є. А закривавлена людина напроти нього більше вже не здавалася ворогом, це був колега, союзник, якому він ледве не зламав ніс.

Харрі повільно нахилився й поклав пістолет на стіл.

— Гаразд, я вірю вам. Але навіщо така таємність?

— Вам відомо про договори Швеції й Данії з Таїландом, за якими порушуються справи проти педофілів?

Харрі кивнув.

— Гаразд. Норвегія веде переговори з таїландською владою, але договір поки ще не укладений. Тому я працюю тут неофіційно. Ми можемо затримати цього педофіла вже зараз, але доводиться чекати. Якщо ми заарештуємо його негайно, буде ясно, що ми проводили незаконне розслідування на таїландській території, а це політично неприйнятно.