— На кого ж ви працюєте?

— На посольство. — І Льокен розвів руками.

— Знаю, але від кого ви отримуєте накази? Хто стоїть за всім цим? І чи інформують про це стортинг?

— Ви впевнені, що хочете все це знати, Холе? — Він зустрівся поглядом з Харрі.

Той зібрався було щось сказати у відповідь, але передумав і лише похитав головою.

— Розкажіть мені краще, хто цей чоловік на знімках.

— Не можу. Вибачте, Холе.

— Це Атле Мольнес?

Льокен глянув на стіл і усміхнувся.

— Ні, це не посол. Мольнес якраз був ініціатором розслідування…

— Виходить, це…

— Повторюю, я не можу розповісти вам про все зараз. Якщо виявиться, що наші справи пов’язані одна з одною, тоді інша річ, але все одно вирішуватимуть наші начальники.

І він підвівся зі стільця.

— Я втомився.

— Ну як? — запитав Сунгторн, коли Харрі сів у машину.

Харрі попросив у нього сигарету, запалив її й жадібно затягнувся.

— Нічого не знайшов. Лише згаяв час. Чоловік чистий.

Харрі сидів у себе у квартирі. Він майже півгодини проговорив по телефону із Сестреням. Точніше, це вона говорила з ним. Неймовірно, скільки ж усього може статися в житті людини за якийсь тиждень. Вона розповіла, що дзвонила татові й що в неділю вони разом пообідають. Будуть їсти котлети. Сестреня все приготує, вона сподівається, що татко хоч трохи розговориться. Харрі теж на це сподівався.

Потім він погортав свій блокнот і набрав інший номер.

— Алло, — відповіли і а іншому кінці дроту.

Він затамував подих.

Алло, — повторив голос.

Харрі поклав трубку. Голос Руни майже благав. Він і сам не знав, навіщо подзвонив їй. За кілька секунд пролунав телефонний дзвінок. Піднявши слухавку, він сподівався почути її голос. Але це був Єнс Брекке.

— Я згадав, — заявив він. Голос його звучав збуджено. — Коли я піднімався з паркінгу назад в офіс, на першому поверсі в ліфт увійшла дівчина: вона їхала разом зі мною, а потім вийшла на п’ятому поверсі. Думаю, вона мене запам’ятала.

— Чому?

У відповідь пролунав нервовий сміх.

— Тому що я її запросив.

— Запросив?

— Так. Ця дівиця працює в «Мак-Еллісі», я зустрічав її раніше. У ліфті були тільки ми з нею, і вона так мило усміхалася, що в мене просто вирвалися ці слова.

Виникла пауза.

— Ти згадав про це тільки зараз?

— Ні, просто зараз я згадав, коли саме це було: після того, як я провів посла до машини. Мені здавалося, це відбулося на день раніше. Але потім я зрозумів, що помилявся: адже вона тоді ввійшла в ліфт на першому поверсі, а це значить, що я піднімався з паркінгу. Відтоді я там не був.

— Так що ж вона відповіла?

— Вона погодилася, а я відразу пошкодував про свої слова. Звичайний флірт, нічого більше. Потім я попросив у неї візитівку й сказав, що подзвоню їй, щоб ми обрали час. Зрозуміло, продовження не було, але думаю, вона мене згадає.

— У тебе є її візитна картка? — розчаровано простягнув Харрі.

— Так, хіба це не здорово?

Харрі трохи подумав.

— Послухай, Єнсе, це прекрасно, але все не так просто. Алібі в тебе як і раніше немає. Теоретично ти міг після цієї зустрічі знову спуститися на ліфті вниз. Скажімо, забути щось в офісі, повернутися, забрати і знову спуститися, чи не так?

— О! — Голос його зазвучав розгублено. — Але…

Єнс замовк, і Харрі почув його подих.

— От диявол. Ти правий, Харрі.

Харрі раптово прокинувся. У монотонний гул, що доносився від моста Таксін-бридж, впліталося ревіння річкової баржі із Чао-Прайя. Пролунала сирена, світло з вулиці засліпило його. Він сів на ліжку, підпер голову руками й став чекати, коли ж замовкне сирена, як раптом до нього дійшло, що це дзвонить телефон. Він неохоче зняв слухавку.

— Я тебе розбудив? — Це знову був Єнс.

— Пусте, — сказав Харрі.

— Я ідіот. Навіть не знаю, розповідати тобі чи ні.

— Ну й помирай ідіотом.

Виникла пауза, тільки почувся дзенькіт монетки, опущеної в телефон-автомат.

— Я жартую. Давай розповідай.

— Добре, Харрі. Я не спав і все думав, намагаючись згадати, що й коли я робив того вечора. Уяви, я можу точно до дрібниць описати валютні операції, якими займався кілька місяців тому, але не в змозі пригадати прості факти, сидячи у в’язниці за підозрою в убивстві. Ти мене розумієш?

— Навряд чи це через арешт. Хіба ми вже не обговорювали це?

— Добре, от що трапилося. Ти пам’ятаєш, як я сказав, що вимкнув телефон у той вечір, залишившись в офісі попрацювати, правильно? Я лежав зараз і думав, що хтось таки мені дзвонив, і цей дзвінок записаний на магнітофон. Перекодувати час там не можна, на відміну від того відеозапису на паркінгу.

— І що це доводить?

— Те, що я сам був у той момент в офісі й міг дзвонити звідти, хоча вхідні дзвінки й були вимкнені. Я подзвонив секретарці й наказав їй перевірити магнітофон. Вона знайшла запис, і тут я згадав усе. О восьмій годині я сам дзвонив сестрі в Осло. Можеш перевірити.

Але Харрі й не думав робити цього.

— Твоя сестра може забезпечити тобі алібі, а ти про неї навіть не згадав?

— Так. А знаєш чому? Тому що її не було вдома. Я просто залишив на її автовідповідачі повідомлення, що дзвонив їй.

— І ти цього не згадав? — знову повторив Харрі.

— Дідько, Харрі, подібні речі забуваєш ще до того, як кладеш слухавку, хіба ні? Хіба ти сам пам’ятаєш усі свої телефонні дзвінки, на які не отримав відповіді?

Харрі був змушений визнати, що Єнс має рацію.

— Ти вже говорив зі своїм адвокатом?

— Ще ні. Я хотів спершу розповісти це тобі.

— Добре, Єнсе. Подзвони зараз адвокатові, а я пошлю кого-небудь до тебе в офіс, щоб перевірити твої слова.

— Подібний запис на плівці є доказом у суді, як тобі відомо. — Голос Єнса зазвучав напружено.

— Припини, не хвилюйся. Тепер вони тебе відпустять.

Брекке гучно зітхнув у слухавку:

— Будь ласка, повтори це ще раз, Харрі.

— Тепер тебе відпустять.

Єнс дивно засміявся.

— У такому випадку я пригощаю, інспекторе.

— Не треба.

— Чому ж?

— Я поліцейський.

— А я на допиті.

— Не треба, Єнсе.

— Як хочеш.

З вулиці почувся шум: може, вибухнула хлопавка або лопнула шина.

— Я подумаю.

Харрі поклав слухавку, увійшов у ванну й подивився на себе в дзеркало. Скільки ж можна бути в тропіках і залишатися таким блідим? Він ніколи особливо не полюбляв засмагати, але раніше засмага приставала до нього ніби швидше. А може, його спосіб життя останній рік вплинув на пігментацію шкіри? Він хлюпнув собі в обличчя холодною водою, згадав про засмаглих п’яниць зі «Шрьодера» і знову втупив погляд на своє відбиття в дзеркалі. Що ж, сонце, принаймні, подарувало його носу багряний алкоголічний колір.

— Знову відбій, — оголосила Ліз. — У Брекке є алібі, а цього Льокена ми вже не враховуємо.

Вона відкинулася на стільці й поглянула на стелю.

— Які будуть пропозиції? Якщо вам нічого повідомити мені на цій ранковій нараді, то можете займатися чим завгодно, але завтра вранці я чекаю від вас результатів.

Усі вийшли, тільки Харрі залишився сидіти.

— Що в тебе? — запитала його Ліз.

— Нічого, — відповів він, затиснувши в куточку рота незапалену сигарету. Начальниця нарешті дозволила палити у своєму кабінеті.

— Я знаю, щось є.

Харрі усміхнувся:

— Я просто хотів переконатися: ти знаєш, що щось є.

Між брів Ліз пролягла сувора зморщечка.

— Розповіси, коли буде що сказати.

Харрі вийняв сигарету з рота й засунув її назад у пачку.

— Звичайно, — сказав він, встаючи, — я так і зроблю.

Єнс сидів, відкинувшись на спинку стільця, й усміхався; рум’янець грав на його щоках, шию прикрашав метелик. Він нагадував Харрі підлітка на власному дні народження.

— Я навіть радий, що посидів якийсь час за ґратами. Після цього починаєш більше цінувати найпростіші речі. Як, наприклад, пляшку «Дом Периньйон» урожаю 1985 року.