— Із цього виходить добрий банк.

— Виходить? Ти маєш на увазі, що гравці рано чи пізно мусять ризикнути всім, що мають?

— Щось подібне до цього.

— Що за радість грати, якщо заздалегідь знаєш результат?

— Радість? — І Єнс потрусив гроші в руках. — От що дає радість. Принаймні мені. Я людина проста, — провадив він, розглядаючи свою сигару. — Будемо відверті. Я грубуватий.

І він раптово вибухнув сміхом. Харрі вимушено усміхнувся.

Єнс подивився на годинник й підхопився:

— У США вже відкриваються біржі. Бісова робота. Побачимося. Подумай щодо того, що я розповів тобі про мою сестру.

Він зник за дверима, а Харрі все сидів, курив сигарету й думав про його сестру. Потім він взяв таксі в Патпонг. Він сам не знав, що шукає, але ввійшов у стрип-бар, замовив пива й відразу пішов відтіля. Поїв жаб’ячих лапок у «Ле Бушероні», до нього підійшов хазяїн закладу й почав скаржитися поганою англійською, як він нудьгує за Нормандією. Харрі розповів йому, що його дідусь був у Нормандії в день «Д». Це була неправда, але француз від його слів просто засяяв.

Заплативши, Харрі вирушив до іншого бару. Дівчина на високих підборах підсіла до його столика, підвівши виразні карі очі, запитала, чи не бажає він зайнятися оральним сексом. Звісно, бажаю, подумав він про себе, але заперечно похитав головою. Він помітив, що на телеекрані, що висів над дзеркальною стійкою бару, показують гру «Манчестер Юнайтед». У дзеркалах відбивалися дівчата, що танцювали прямо за його спиною на крихітній сцені. Їхні соски були заклеєні золотими паперовими зірками, рівно настільки, щоб показати, що в барі дотримуються заборони на оголене тіло. До трусиків був почеплений папірець із номером: поліція не запитувала, для чого це, але всім було відомо, що номер потрібний, щоб уникнути непорозумінь, коли клієнт замовляє дівчат у барі. Харрі вже помітив її. Номер 20. Дім стояла крайньою з чотирьох танцівниць, і її втомлений погляд радаром ковзав по чоловіках, що зібралися тут. Часом на її обличчі з’являлася усмішка, але очі при цьому виглядали порожніми. Схоже, їй удалося встановити контакт із кістлявим чоловіком у тропічній уніформі. Німець, припустив Харрі, сам не знаючи чому. І подивився на її стегна, що погойдувалися з боку в бік, на її чорне блискуче волосся, що підстрибувало на спині, коли вона поверталася, на гладеньку, мерехтливу шкіру, що немов світилася зсередини. Якби не вираз обличчя, її можна було б назвати красунею, подумав Харрі.

У якийсь момент їхні погляди зустрілися в дзеркалі, і Харрі відчув занепокоєння. Та, схоже, вона його не впізнала, і він перевів погляд на телеекран, де красувалася спина гравця, якого мали замінити. Той самий номер. На футболці було написано: «Сульшер». Харрі немов отямився.

— От дідько! — вилаявся він, перекинувши склянку так, що кола вилилася на одну з куртизанок. Харрі рвонув до виходу, чуючи за спиною її обурені крики: «You not my friend!»[32].

He заставши вдома Івара Льокена, він подзвонив Тоньє Віг.

— Харрі, я саме намагалася зв’язатися з тобою! — швидко почала вона. — Учора Льокена не було на роботі, а сьогодні він сказав, що переплутав ресторан і чекав мене зовсім в іншому місці. Що відбувається?

— Іншим разом, — перервав її Харрі. — Ти не знаєш, де зараз Льокен?

— Ні. Зачекай, сьогодні ж середа. Він і ще двоє чоловіків із посольства мали бути на тематичному вечорі в «FCCT». Це такий клуб для іноземних кореспондентів у Бангкоку, але його членами є також багато експатів.

— Експатів?

— Вибач, Харрі. Ex-patriots. Іноземці, які живуть і працюють у Бангкоку.

— Тобто іммігранти?

Вона відповіла коротким смішком:

— Ми так себе не називаємо.

— Коли почався вечір? — запитав Харрі.

— Дев’ять хвилин на сьому.

— Дев’ять?

— Це така буддистська прикмета. Дев’ять — щасливе число.

— О Боже!

— Це ще нічого, знав би ти, як тут вирішуються важливі питання. Перш ніж із Гонконга сюди приїхала делегація для підписання контракту BERTS на будівництво естакад, чотири спікери витратили два тижні на те, щоб визначити найбільш сприятливий день і годину для цієї події. Не хочу говорити нічого поганого про азіатів, вони дуже роботящі й милі, але в окремих питаннях вони ніби вчора злізли з дерева.

— Цікаво, але я…

— Мені треба бігти, Харрі, договоримо пізніше.

Поклавши слухавку, Харрі подумав, що ідіотизму на світі все-таки вистачає. Так що вибір щасливого числа не такий уже й абсурд.

Він подзвонив в Управління поліції й взяв у Рангсана домашній телефон професора з музею Бенчамабопхіт.

Двоє чоловіків у хакі продиралися крізь зарості; один із них, зігнувшись, ніс на спині пораненого товариша. Його поклали в укриття, за впалим деревом, а самі скинули гвинтівки й відкрили вогонь, цілячись у саму хащу лісу. Байдужий голос повідомив, що Східний Тімор веде запеклу боротьбу з президентом Сухарто та його терористичним режимом.

Чоловік на трибуні нервово шелестів папірцями. Він об’їздив багато місць із доповідями про свою країну, і сьогоднішній вечір був особливим. У залі клубу іноземних кореспондентів у Таїланді зібралося не так багато народу, чоловік сорок-п'ятдесят, але всі вони були поважними особами й могли донести його слова до мільйонів своїх читачів. Він показував їм фільм, який сам бачив уже сотню разів і знав по хвилинах.

Івар Льокен мимоволі здригнувся, відчувши на своєму плечі чиюсь руку й почувши шепіт: «Нам треба поговорити. Негайно».

У темряві він упізнав обличчя Холе. Він вийшов слідом за ним із зали, коли на екрані бойовик із наполовину обпаленим обличчям, що перетворилося на застиглу маску, пояснював, чому він провів останні вісім років свого життя в індонезійських джунглях.

— Як ви мене знайшли? — запитав він, коли вони покинули клуб.

— Я розмовляв із Тоньє Віг. Вам подобається бувати в цьому клубі?

— Подобається, не подобається… Мені подобається бути в курсі. Крім того, я зустрічаюся тут із корисними людьми.

— Схожими на тих, зі шведського й данського посольства?

Він усміхнувся, блиснувши золотим зубом:

— Я вже сказав, що хочу бути в курсі. Що у вас?

— Це все.

— Невже?

— Я знаю, на кого ви полюєте. І я знаю також, що наші розслідування пов’язані одне з одним.

Усмішка зникла з обличчя Льокена.

— І найдивніше те, що я, тільки приїхавши сюди, перебував буквально за два кроки від нього, коли ви за ним стежили.

— Та що ви! — Важко було зрозуміти, іронізує Льокен чи ні.

— Інспектор Крамлі вирішила взяти мене на екскурсію по ріці. Вона показала мені житло норвежця, що перевіз цілий храм із Бірми в Бангкок. Адже ви знаєте, хто такий Уве Кліпра?

Льокен нічого не відповів.

— Добре. Мені й у голову не прийшло б їх пов’язати, поки я не подивився вчора ввечері футбольний матч.

— Футбольний матч?

— Найвідоміший у світі норвежець грає в улюбленому клубі Кліпри.

— Як це?

— Знаєш, під яким номером грає Уле Гуннар Сульшер?

— Ні, навіщо мені це?

— Фанати в цілому світі знають про це, і ти теж міг купити його футболку в будь-якому магазині спорттоварів від Кейптауна до Ванкувера. Іноді й дорослі купують собі футболки.

Льокен кивнув, не зводячи погляду з Харрі.

— Номер двадцять, — вимовив він.

— У точності як на знімку. Потім я зрозумів ще дещо. Ручка ножа, який застромили в спину Мольнесу, прикрашена складною скляною мозаїкою, і професор-мистецтвознавець розповів нам, що це дуже старовинний ніж із Північного Таїланду, можливо, народу шан. Сьогодні ввечері я знову переговорив із ним.

І він розповів, що цей народ володів великими територіями, у тому числі й частиною Бірми, де він будував храми. Особливість цих храмів полягає в тому, що їхні вікна й двері прикрашала така ж мозаїка, що й ніж. По дорозі сюди я зустрівся із професором і показав йому один із ваших знімків. Льокен! Він не сумнівається, що на ньому зображене вікно шанського храму.