Він покликав офіціанта, який поквапився підійти до їхнього столика, дістав пляшку шампанського із цебра й розлив у келихи.

— Люблю такі речі. Почуваю себе майже надлюдиною. Що скажеш, Харрі?

Харрі доторкнувся до келиха:

— Чудово. Але все-таки це не моє.

— Ми різні люди, Харрі.

І Єнс усміхнувся. Він знову надяг свій костюм. Або схожий, Харрі не міг визначити точно.

— Деяким людям розкіш необхідна, як повітря, — продовжував Єнс. — Дорогий автомобіль, шикарний одяг і прислуга просто потрібні мені для того, щоб я нормально себе почував, щоб я знав, що справді існую. Розумієш?

Харрі похитав головою.

— Ну та годі, — сказав Єнс і підняв келих за ніжку. — Із нас двох я декадент. Довіряй своєму першому враженню, Харрі: я звичайнісінький шмат лайна. І поки для нас, вилупків, є місце в цьому світі, я таким і залишуся. Твоє здоров’я!

Він, смакуючи, потримав шампанське в роті, перш ніж ковтнути. А потім усміхнувся й застогнав від задоволення. Харрі теж усміхнувся й підняв свій келих, але Єнс осудливо подивився на нього.

— Ну як? Почав насолоджуватися життям, Харрі? Тоді не вийде бути суворим до самого себе.

— Іноді виходить.

— Облиш! Усі люди — гедоністи, тільки деякі розуміють це пізніше від інших. У тебе є жінка?

— Немає.

— А чи не час завести когось?

— Може, час. Але не бачу, яке це має відношення до насолоди життям.

— Твоя правда. — І Єнс заглянув у келих. — Я розповідав тобі про свою сестру?

— Про ту, котрій ти дзвонив?

— Так. Вона, до речі, вільна.

Харрі розсміявся:

— Не варто дякувати, Єнсе. Я нічого особливого для тебе не зробив, тільки заарештував.

— Я не жартую. Вона просто гігант. Працює редактором у видавництві, але я вважаю, що робота тільки заважає їй улаштувати своє особисте життя. Крім того, вона відлякує чоловіків: занадто вже сувора, схожа на тебе, справжній кремінь.

Ти й сам, напевно, помітив, що всі норвезькі жінки, обрані «Міс якоюсь там», повторюють в інтерв’ю журналістам, що вони дуже цілеспрямовані? Забагато розвелося цих панянок із характером!

І Єнс замислився.

— Сестриця взяла собі мамине дівоче прізвище, щойно стала повнолітньою.

— Не впевнений, що ми підійдемо одне одному через характер.

— Чого це?

— Просто я боягуз. Тому я шукаю собі скромну, самовіддану жінку, бажано соціального працівника, таку гарну, що ніхто ще не насмілився сказати їй про це.

Єнс зареготав:

— Тоді ти точно можеш одружуватися із моєю сестрою. Байдуже, що вона тобі не подобається: вона так багато працює, що ти майже не будеш бачити її вдома.

— Тоді чому ти подзвонив їй додому, а не на роботу? Адже в цей час у Норвегії була друга година дня.

Єнс похитав головою.

— Нікому не говори про це, але я зовсім не сприймаю цих часових поясів. Не розумію, коли додавати, а коли віднімати години. Це жахливо, батько називає мене маразматиком і вважає, що це в мене від матері.

І відразу поспішив запевнити Харрі, що його сестра не страждає подібними речами, скоріше навіть навпаки.

— Годі тобі, Єнсе, краще розкажи, коли ти сам збираєшся одружитися.

— Фу, не вимовляй цього слова вголос, сама думка про це викликає в мене прискорене серцебиття. Шлюб… — пересмикнув плечима Єнс. — Проблема в тому, що я, з одного боку, не схильний до моногамії, а з іншого боку — романтик. Якби я був одружений, я не зміг би зраджувати, розумієш? А думка про те, що ти більше ніколи в житті не будеш мати сексу з іншою жінкою, занадто важка, хіба не так?

Харрі спробував перейнятися його словами.

— Наприклад, я запросив на побачення ту дівчину в ліфті: заради чого? Імовірно, зі страху. Я просто хотів довести собі, що ще можу задивлятися на інших жінок. І нічого, власне кажучи, не довів. Адже Хільде… — Єнс замовк, добираючи слова. — У ній є те, чого я не знаходив в інших жінках. А я шукав, повір мені. Не знаю, чи зумію я пояснити, але в кожному разі я не міг відмовитися від неї, оскільки розумів, що знайти таку жінку непросто.

Харрі сидів і думав, що це, мабуть, непогане пояснення — не гірше від тих, що він чув раніше. Єнс, усміхаючись, грав келихом.

— На мене дійсно вплинуло перебування за ґратами, адже звичайно я не говорю про такі речі. Обіцяй, що нічого не розповіси моїм приятелям.

Тут до столика підійшов офіціант і подав їм знак.

— Ідемо, уже почалося, — сказав Єнс.

— Що почалося?

Офіціант повів їх у глиб ресторану, через кухню, нагору вузькими сходами. Прохід був весь заставлений тазами, на стільці сиділа баба, оголивши чорні зуби.

— Це від бетелю, — пояснив Єнс. — Мерзенна звичка. Вони все жують і жують його, поки не згниє мозок і не випадуть зуби.

Харрі почув голосні звуки за дверима. Офіціант прочинив двері, і вони опинилися на просторому горищі без вікон. Десятків два-три чоловіків збилися в тісне коло посередині. Вони люто жестикулювали і в руках простягали м’яті купюри. Більшість із них були білими, дехто у світлих бавовняних костюмах. Харрі здалося, що він упізнав одного з них: його обличчя він бачив у Письменницькій вітальні готелю «Орієнтал».

— Півнячі бої, — пояснив Єнс. — Приватний захід.

— Як же так?! — прокричав Харрі, бо стояв жахливий шум. — А я читав, що півнячі бої заборонені в Таїланді.

— Не зовсім. Влада дозволила їх у пом’якшеній формі, коли шпори на лапах обмотують, щоб птахи не знищили один одного. Ще зробили обмеження в часі, щоб не доводити до вбивства. Але тут усе відбувається за старими правилами. Без обмежень. Підійдемо ближче?

Харрі підвівся навшпиньки й, перегнувшись через людей, що стояли перед ним, подивився вниз на ринг. Два півні, рудий і жовтогарячий, із поважним виглядом ходили по колу, трясучи головами й не виявляючи один до одного жодного інтересу.

— Як же їх змусять битися? — запитав Харрі.

— Не турбуйся. Ці півні ненавидять один одного набагато сильніше, ніж ти думаєш.

— Чому?

Єнс глянув на нього.

— Вони опинилися на одному ринзі. І вони півні.

І ось, немов за сигналом, вони налетіли один на одного. Харрі бачив тільки крила, що хльоскали, і солому, що летіла вгору. Навколо ревіли від захвату, хтось навіть підстрибував на місці. На горищі плив дивний, солодкувато-гіркий запах поту й адреналіну.

— Бачиш того, з роздвоєним гребінцем? — запитав Єнс.

Харрі нічого не бачив.

— Це переможець.

— Як ти це бачиш?

— Я не бачу, я просто знаю. Знав це заздалегідь.

— Але як…

— Навіть не питай, — усміхнувся Єнс.

Крики припинилися. Один півень на ринзі впав. Хтось застогнав, чоловік у сірому лляному костюмі сердито зсунув капелюх на потилицю. Харрі дивився на вмираючого півня. Було видно, як під пір’ям трохи посмикуються м’язи, потім усе скінчилося, і півень лежав зовсім нерухомо. Виглядало все це безглуздо й здавалося якоюсь абсурдною грою — суцільні крила, лапи й крик.

Мимо Харрі пролетіло закривавлене перо. Таєць у широких штанах прибрав із рингу мертвого птаха. Здавалося, він от-от розплачеться. Другий півень продовжував пихато ходити взад-уперед. Тепер Харрі помітив його роздвоєний гребінець.

Офіціант підійшов до Єнса з купкою грошей. Інші дивилися на нього, хтось кивав головою, але всі мовчали.

— Ти коли-небудь програєш? — запитав Харрі, коли вони знову повернулися за свій столик у ресторані.

Єнс взяв сигару й замовив коньяк, старий сорокоградусний «Річард Хеннессі», причому офіціант двічі перепитав назву. Важко було уявити собі, що цей Єнс був тією самою людиною, яку Харрі ще вчора утішав по телефону.

— Знаєш, чому азартні ігри — це хвороба, а не професія, Харрі? Тому що гравець любить ризик. Він живе й дихає цим тремом невідомості.

Він випустив дим колечками.

— Але зі мною все навпаки. Я готовий удатися до будь-яких крайнощів, щоб звести ризик до нуля. І сьогодні я виграв завдяки своїм витратам і власній праці, а це чимало, повір мені.

— Ти ніколи не програєш?