— І ви зіставили мозаїку на ножі з мозаїкою в будинку Кліпри?

— Я спілкувався з одним із тих, хто продавав Кліпрі храм, понгіу із центра Махаси в Рангуні. Ніж додавався до храму разом із іншим начинням, що теж одержав Кліпра. За словами ченця, таких ножів було два. Має бути другий ніж, повністю ідентичний першому.

— Чекайте, — сказав Харрі, — так після розмови з тим ченцем ви вже знали, що цей ніж має відношення до бірманського храму?

Льокен лише знизав плечима.

— Хочу уточнити ще раз, — повторив Харрі. — Ви не мистецтвознавець. Нам довелося звернутися до професора, щоб визначити, що ніж належить народу шан чи як там його. Але ви підозрювали Кліпру ще до того, як довідалися про ніж?

Льокен обпалив пальці й роздратовано відкинув убік обгорілий сірник.

— У мене були підстави думати, що Кліпра може бути пов’язаний із цим убивством. Я сидів у квартирі прямо навпроти житла Кліпри в той день, коли був убитий посол.

— І що ж?

— Атле Мольнес приїхав туди приблизно о сьомій годині. Десь о восьмій вони разом із Кліпрою виїхали звідти в машині посла.

— Ви точно впевнені, що це були вони? Я бачив цю машину, і в ній, як і в більшості посольських машин, тоноване скло.

— Я спостерігав за Кліпрою у фотооб’єктив, коли приїхала машина. Вона припаркувалась у гаражі, що відділений від будинку одними-єдиними дверима. Я побачив, як Кліпра встав і пішов до цих дверей. За деякий час я побачив і другого: це був посол. Потім машина виїхала, і Кліпри в будинку вже не було.

— Ви не могли знати, що це був посол, — заперечив Харрі.

— Чому ж?

— Тому що з того місця, звідки ви спостерігали за будинком, могло бути видно тільки спину посла, а інше приховувала мозаїка.

Льокен засміявся.

— Цього більше ніж досить, — сказав він, нарешті розкуривши свою трубку Й узявся із задоволенням смоктати її. — Тому що у всьому Таїланді тільки одна людина носить такий костюм.

За інших обставин Харрі, можливо, і посміявся б разом із Льокеном, але тепер у його голові було безліч питань.

— Тоді чому Торхус і голова поліції в Осло не були поінформовані про це?

— А хто сказав, що їх не поінформували?

Харрі відчув, як у нього паморочиться в голові. Він роззирнувся навколо, шукаючи, чим би запустити в Льокена.

Б’ярне Мьоллер стояв і дивився у вікно. Схоже, мороз не збирається відступати. Діти вважали, що це класно, і з’явилися до вечері рум’яні, із крижаними руками, сперечаючись, хто з них стрибнув далі.

Як швидко плине час! Йому здавалося, ще зовсім недавно він разом із ними спускався в плузі з гори Грефсенколлен, тримаючи їх між своїми лижами. А коли вчора він зайшов до них у кімнату й запропонував почитати їм книжку, вони очі на нього повитріщали.

Тріне сказала, що в нього втомлений вигляд. Хіба? Хоча цілком можливо. Занадто багато про що доводиться думати, проблем набагато більше, ніж він собі уявляв, погодившись обійняти посаду голови відділу поліції. Постійні звіти, зустрічі, бюджетні питання… Раз у раз до нього зверталися підлеглі зі своїми питаннями: то дружина зібралася подавати на розлучення, то квартплата виросла непомірно, то нерви розгулялися.

Власне поліцейська, слідча робота, якою він займався до цього призначення, стала тепер чимсь другорядним. А він як і раніше нудьгував за секретними нарадами, запитами, апаратними іграми. Іноді подумував про те, чи не повернутися йому до всього цього, але він знав, що Тріне дуже цінує його нинішню зарплату. Та й сини просять купити їм стрибкові лижі. Отримали вони й довгоочікуваний комп’ютер. За вікном кружляли сніжинки. Але ж він, чорт забирай, був чудовим поліцейським.

Задзвонив телефон.

— Мьоллер.

— Це Холе. Так ти все знав?

— Алло! Це ти, Харрі?

— Ти знав, що мене вибрали спеціально, щоб вони не сумнівалися — це розслідування ні до чого не приведе?

Мьоллер понизив голос. Він відразу забув і про лижі, і про комп’ютер.

— Не розумію, про що ти…

— Я хочу почути від тебе самого, що ти не знав про те, що в Осло від самого початку підозрювали, хто саме вбивця.

— Гаразд, Харрі, я не знав… Я маю на увазі, я не знаю, про що ти говориш!

— Голова поліції й Даґфінн Торхус відразу після вбивства знали, що норвежець на ім’я Уве Кліпра й посол виїхали з будинку Кліпри в одній машині, за півгодини до того, як посольська машина опинилася біля мотелю. Вони також знають, що в Кліпри скажено вагомий мотив для вбивства посла.

Мьоллер важко опустився на стілець.

— І що це за мотив?

— Кліпра — один із найбагатших людей у Бангкоку, а посол зазнавав грошових труднощів, от він і вирішив стати ініціатором неофіційного розслідування про сексуальне використання Кліпрою дітей; тож коли посла знайшли вже мертвим, у його кейсі виявилися знімки Кліпри із хлопчиком. Неважко уявити собі, навіщо посол мав до нього візит. Мольнес, мабуть, переконав Кліпру в тому, що лише він один знає про це і що він власноруч зробив ці знімки. Потім він, імовірно, призначив ціну за фотографії, тобто за «всі віддруки» — ніби так це звичайно називається? Зрозуміло, неможливо визначити, скільки знімків надрукував Мольнес, але ясно, що Кліпра зробив висновок: такий шантажист, як цей невиліковний гравець-посол, прийде до нього ще не раз. І тоді Кліпра, швидше за все, запропонував проїхатися куди-небудь на машині; сам вийшов біля банку, а Мольнеса попросив почекати в мотелі, поки він повернеться туди з грішми. Приїхавши в мотель, Кліпра відразу зрозумів, у якому номері зупинився посол, адже побачив його машину, припарковану у внутрішньому дворі, правильно? А цей хрін навіть простежив, що ніж веде до Кліпри.

— Який хрін?

— Льокен. Івар Льокен. Старий хрін із розвідки, що багато років пропрацював у регіоні. Каже, що займався біженцями по лінії ООН, але, може, і бреше, біс його знає. Думаю, платню він отримує в НАТО або в подібній організації. Він кілька місяців шпигує за Кліпрою.

— А посол про це що, не знав? Мені здалося, ти сказав, ніби саме він був ініціатором розслідування.

— Що ти маєш на увазі?

— Ти стверджуєш, що посол поїхав до Кліпри, щоб шляхом шантажу отримати від нього гроші, хоча й знав, що цей хрін із розвідки стежить за будинком.

— Ну звичайно, знав: адже він отримав два віддруки фотографій, зроблених Льокеном. Що ж іще? Немає нічого підозрілого в тому, що норвезький посол робить візит увічливості найбагатшому норвежцю Бангкока, хіба ні?

— Можливо. Про що ще розповів цей Льокен?

— Він розповів мені про справжню причину мого відрядження в Бангкок.

— І що ж це за причина?

— Зажди трохи.

Мьоллер почув, як його співрозмовник прикрив рукою трубку, потім пролунали різкі вигуки норвезькою й англійською. Слідом за цим Харрі знову з’явився на лінії.

— Вибач, Мьоллер, ми тут сидимо одне в одного на голові. Мій сусід посунув свій стілець прямо на телефонний дріт. Так на чому ми зупинилися?

— На причині твого відрядження.

— Авжеж. Ті, хто замішаний у стеженні за Кліпрою, дуже ризикують. Їм може загрожувати викриття, і тоді не уникнути політичного скандалу, і тут уже голови полетять, вірно? Коли посла знайшли вбитим, усі розуміли, хто це зробив, але треба було все влаштувати так, щоб розслідування не призвело до розкриття всієї конструкції. Потрібна була золота середина — дещо почати, але так, щоб не здіймати зайвого пилу. А коли надіслали норвезького поліцейського, це мало означати, що заходів ужито. А слідчу групу, як я чув, направити відмовилися, злякалися, мовляв, негативної реакції тайців.

До сміху Харрі долучалася якась інша розмова, що відбувалася десь між земною кулею й супутником на орбіті.

— Замість цього надсилають сюди того, хто, на їхню думку, найменше здатний що-небудь розкопати. Даґфінн Торхус пошукав і знайшов потрібного кандидата, який уже точно не завдасть їм клопоту. Оскільки напевно буде проводити вечори за кухлем пива, а вдень дріматиме з похмілля. Харрі Холе — чудовий кандидат, оскільки він працює, але ж у такому особливому режимі. А якщо виникнуть питання, вони завжди зуміють обґрунтувати свій вибір: адже він чудово зарекомендував себе в Австралії! Та й Мьоллер, голова відділу, до цього Холе добре ставиться, а Мьоллеру ми все скажемо, — хіба не так?