Мьоллеру дуже не подобалися слова Харрі. Зокрема й тому, що тепер стало зрозуміло, що означав застережливий погляд начальниці у відповідь на поставлене питання, її ледве підняті брови. Це був наказ.

— Але чому ж Торхус і голова поліції ризикують залишитися без роботи, якщо піймають якогось жалюгідного педераста?

— Гарне питання.

Вони замовкли. Ніхто з них не смів вимовити вголос те, про що вони обидва думали.

— Що там зараз відбувається, Харрі?

— Операція «save ass»[33].

— Що це значить?

— Це значить, що ніхто не хоче знову пошитися в дурні. Ні Льокен, ні я. Ми домовилися про те, що будемо поки тримати язик за зубами й разом постараємося заарканити Кліпру. Я розраховую, що ти захочеш взяти цю справу в свої руки. Доповісти прямо в стортинг, наприклад. Адже тобі, сам розумієш, теж доведеться свій зад рятувати.

Мьоллер задумався. Він не був упевнений, що йому так уже хочеться рятуватися. Найгірше, що може трапитися, так це те, що він знову стане простим поліцейським.

— Справа серйозна, Харрі. Я маю подумати, а потім подзвоню тобі, гаразд?

— Гаразд.

І одночасно вони почули слабкі сигнали в космічному просторі після іншої розмови, що скінчилася. Обидва затрималися, прислухаючись до звуків у слухавці.

— Харрі!

— Так?

— Думати мені нічого, плював я на все. Я з тобою.

— Я розраховував на це, шефе.

— Подзвони мені, коли ви його заарештуєте.

— О, зовсім забув сказати… Ніхто не бачив Кліпру відтоді, як був убитий посол.

І от настав той день, коли Харрі нічого не робив.

Сидів і малював кола, намагаючись зрозуміти, на що вони схожі.

Подзвонив Єнс, запитав, як просувається розслідування. Харрі відповів йому, що це державна таємниця, і Єнс усе зрозумів, але сказав, що буде краще спати, якщо знатиме, що з’явився інший головний підозрюваний. Потім Єнс розповів анекдот, почутий по телефону: гінеколог говорить своєму колезі, що в однієї його пацієнтки клітор схожий на свинячу ніжку. «Такий великий?» — запитує колега. «Та ні, такий солоний».

І Єнс поскаржився на те, що у фінансових колах циркулюють самі лише солоні анекдоти.

Потім Харрі спробував переказати цей анекдот Нхо, але чи то йому самому англійської не вистачило, чи то Нхо, але вийшло ніяково.

Після цього він пішов до Ліз і запитав, чи можна посидіти в неї трохи. За годину їй набридла його мовчазна присутність, і вона попросила його вийти.

Він знову повечеряв у «Ле Бушероні». Француз, власник ресторану, говорив із ним французькою, а Харрі, усміхаючись, відповідав йому норвезькою.

Була вже майже одинадцята година вечора, коли він повернувся додому.

— У вас гості, — сказав йому консьєрж.

Харрі піднявся ліфтом і ліг на краю басейну, прислухаючись до легких, ритмічних сплесків — там плавала Руна.

— Тобі час додому, — сказав він трохи згодом.

Вона нічого не відповіла, а він підвівся й пішов сходами до себе у квартиру.

Льокен простягнув Харрі нічний бінокль.

— Справа ясна, — вимовив він. — Я знаю їхній розпорядок. Тепер охоронець піде й сяде у своїй будці, унизу біля самого входу. Черговий обхід він буде робити не раніше ніж за двадцять хвилин.

Вони засіли на горищі будинку, за сотню метрів від володінь Кліпри. Вікно було забите, але між двома дошками якраз знайшлося місце для бінокля. А також для фотоапарата. Між горищем і будинком Кліпри з тикового дерева, прикрашеним драконовими головами, тягся ряд низеньких сараїв, пролягала дорога й стояла висока біла стіна з колючим дротом.

— Жодних проблем, — заявив Льокен. — Єдина складність у цьому місті в тому, що всюди товчуться люди. Цілодобово. Виходить, нам треба обійти стіну й перелізти через неї десь там, за тим сараєм.

Він указав рукою, і Харрі негайно навів туди бінокль.

Льокен попросив його вдягнути темний облягаючий одяг, що не впадає в око. Так що на Харрі були чорні джинси й старенька, теж чорна, футболка «Joy Division». Надягаючи цю футболку, він згадав про Крістін: єдине, що йому вдалося змусити її полюбити, так це панк-групу «Joy Division». І він подумав, що це, можливо, стало для неї заміною «Кемел», коли вже вона кинула їх палити.

— Починаємо, — скомандував Льокен.

Повітря було нерухоме, над гравійною дорогою висіла курява. Зграйка підлітків захоплено грала в такрау: вони ставали в коло й перекидалися маленьким гумовим м’ячем, не звертаючи жодної уваги на двох фарангів, одягнених в усе чорне. А ті перетнули вулицю, прослизнули між сараями й непомітно дісталися стіни. Імлисте вечірнє небо світилося бруднувато-жовтим світлом мільйонів великих і малих ліхтарів — Бангкок увечері ніколи не виглядав темним. Льокен перекинув через стіну свій компактний рюкзак і накрив колючий дріт тонким вузьким гумовим килимком.

— Спершу ви, — сказав він і склав руки стременем, допомагаючи Харрі залізти наверх.

— А як же ви?

— Про мене не думайте. Залазьте.

Харрі виструнчився й схопився за верхівку стовпа. Він перекинув одну ногу через килимок, потім другу й відчув, як колючі шипи дряпнули по гумі під його вагою. Йому не хотілося згадувати історію про хлопчика, що зісковзнув униз по флагштоку на ярмарку в Румсдалі, забувши про гак, де кріпилася мотузка. За словами діда, хлопець репетував так, що чутно було на іншому боці фіорду.

Льокен опинився поруч із ним.

— Слава Богу, ми швидко це зробили, — шепнув Харрі.

— Таки пенсіонер на щось іще здатний, еге ж?

Пригнувшись, вони перебігли через газон, тримаючись ближче до стіни будинку, і завмерли на розі. Льокен дістав нічний бінокль, виждавши, коли охоронець відвернеться в інший бік.

— Біжімо!

Харрі рвонув уперед, намагаючись уявити себе невидимкою. До гаража було рукою подати, але той був добре освітлений, і до того ж його було прекрасно видно з будки. Льокен не відставав.

Харрі вважав, що існує не так уже й багато способів вторгнення в чужий будинок, однак Льокен наполіг на тому, щоб вони продумали все до дрібних деталей. Він особливо підкреслював, що останні критичні метри до будинку вони повинні пробігти разом, тоді як Харрі здавалося, що краще б вони бігли по черзі: один біжить, інший вартує.

— Нащо вартувати? — роздратовано запитав його Льокен. — Ми в кожному разі помітимо, що нас виявили. І якщо побіжимо по черзі, то ризик викриття зросте рівно вдвічі. Ви мені скажіть, невже вас у поліції нічого не вчать?

І Харрі більше не заперечував із приводу інших позицій їхнього плану.

У гаражі красувався білий «лінкольн-континенталь», а бічні двері вели звідси прямо в будинок. Льокен припустив, що замок тут простіший, ніж у парадних дверях, а крім того, їх не помітять із будки біля воріт.

Він дістав відмичку й узявся за роботу.

— Ви стежите за часом? — шепнув він Харрі, і той кивнув на знак згоди. Відповідно до графіка, до наступного обходу охоронця залишалося шістнадцять хвилин.

Через дванадцять хвилин Харрі відчув, як у нього засвербіло все тіло.

Через тринадцять йому жагуче захотілося, щоб повз них випадково пройшов Сунтгорн.

Через чотирнадцять хвилин він зрозумів, що настав час перервати операцію.

— Треба уносити ноги, — прошепотів він.

— Ще трохи, — відповів Льокен, зігнувшись над замком.

— У нас більше немає часу.

— Ще кілька секунд.

— Тікаймо! — прошипів Харрі крізь зуби.

Льокен нічого не відповів. Харрі глибоко вдихнув і торкнув його за плече. Льокен повернувся, їхні погляди зустрілися. Блиснув золотий зуб.

— Відкрито! — шепнув Льокен.

Двері беззвучно відчинилися. Сковзнувши всередину, вони тихо закрили її за собою. І в ту ж мить почули кроки в гаражі, побачили світло від ліхтаря через віконце. Хтось різко смикнув за ручку дверей. Вони завмерли, притиснувшись спиною до стіни. Харрі затамував подих, відчуваючи, як скажено калатає серце. Потім кроки затихли далеко від них.