— Я сподіваюся і розраховую побачити тебе знову, Хелено. — Він узяв її за руку. — Передавай матусі сердечний привіт від фрау Брокхард. Здається, вчора вона сказала, що хотіла б запросити вас на обід наступними вихідними. Не пам’ятаю, коли точно, та вона вам зателефонує.

Хелена почекала, поки шофер відчинить їй дверцята, і, вже сідаючи в авто, сказала:

— Гер Брокхард, а ви знаєте, чому кобилиця трохи не звалила вас?

Вона поглянула на нього — в його очах знову спалахнув вогонь.

— Бо ви подивилися їй прямо у вічі, гер Брокхард. Коні сприймають це як виклик, як неповагу до них і їхнього рангу в табуні. Якщо їм не вдається уникнути прямого погляду, коні поводяться вже зовсім інакше, вони можуть збунтуватися. Без належної пошани до тварини ви навряд чи досягнете справжніх висот у дресируванні, попри вашу безсумнівну приналежність до вищого виду — це вам скаже будь-який приборкувач. Деякі види вимагають пошани до себе. Далеко звідси, в Аргентинських горах, водиться дикий кінь. Коли він відчуває, що людина хоче приборкати його, він може стрибнути сторчголов у найближчу прірву. Прощавайте, гер Брокхард.

Вона сіла на заднє сидіння «Мерседесу», дверцята м’яко зачинилися, і Хелена, відчуваючи, як уся тремтить, перевела дух. Коли вони з’їжджали вниз по алеї Лайнцер-Тірґартена, вона заплющила очі й побачила перед собою закляклу постать Андре Брокхарда, що зникала у хмарі куряви позаду авто.

— Доброго вечора, meine Herrschaften.[38]

Маленький миршавий адміністратор низько вклонився, Хелена вщипнула Урію за руку — той не зміг стримати сміх. Вони сміялися всю дорогу, згадуючи, якого галасу наробили. Коли з’ясувалося, що водій з Урії нікудишній, Хелена змусила його зупинятися щоразу, коли на вузькій дорозі до Гаупт-штрасе з’являвся зустрічний автомобіль. Але замість цього Урія почав несамовито сигналити, так що водії зустрічних машин змушені були притискатися до узбіччя або зовсім зупинятися. На щастя, у Відні тепер залишилося не так багато машин, тому, цілі й неушкоджені, вже о пів на восьму вони дісталися від Вейбурґґассе до центру міста.

Адміністратор побіжно глянув на військову форму Урії і, з прикрістю наморщивши лоба, подивився у книгу замовлень. Із золотого склепінчастого залу з білими коринфськими колонами й кришталевими люстрами долинав сміх і гамір розмов упереміж зі звуками оркестру.

«У „Трьох гусарах“ все як завжди», — з радістю подумала вона. Їй здалося, що цими трьома східцями можна піднятися в цілковито інший, чарівний світ, де бомбардуванням та жодним неприємним речам уже немає місця. Частими гостями тут були Ріхард Штраус і Арнольд Шьонберґ, тут збиралися багаті, освічені й прогресивні люди Відня. Такі прогресивні, що їй ніколи навіть на думку не спадало прийти сюди зі своєю родиною.

Адміністратор відкашлявся. Хелена зрозуміла, що йому не подобається єфрейторська форма Урії і, мабуть, непокоїть іноземне ім’я в книзі.

— Ваш столик вільний, будь ласка, ходіть за мною. — Він узяв два меню, усміхнувся їм завченою усмішкою і, ступаючи видрібцем, повів їх досередини. Ресторан був повний ущент.

— Будьте ласкаві.

Урія сумно осміхнувся Хелені. Їм дістався стіл поряд з кухонними дверима, до того ж без скатерки.

— Кельнер підійде до вас за хвилину. — По цих словах адміністратор зник.

Хелена роззирнулася навсібіч і засміялася.

— Дивись, — сказала вона. — Ось де насправді нам слід було сісти.

Урія обернувся. Так, просто перед сценою кельнер уже збирався прибрати посуд зі столика на двох, що звільнився.

— Вибач, — сказав він. — Мабуть, коли я телефонував сюди, слід було сказати, що я майор. Та я понадіявся, що в блиску твоєї краси непомітним буде моє низьке звання.

Вона взяла його руку, і тієї ж миті оркестр заграв веселий чардаш.

— Вони грають просто для нас, — сказав він.

— Напевно. — Вона опустила очі. — Але якщо й ні, це нічого не змінює. До речі, це циганська музика. Гарно, коли її грають цигани. Ти бачиш тут циганів?

Він похитав головою, не відриваючи погляду від її обличчя, ніби хотів роздивитися кожну рисочку, зморшку, волосинку.

— Вони всі кудись поділися, — сказала вона. — І євреї теж. Ти віриш у те, що кажуть?

— А що кажуть?

— Про концентраційні табори.

Він знизав плечима.

— Про це завжди кажуть, коли йде війна. Як на мене, я б почувався безпечно у в’язниці в Гітлера.

Музиканти заспівали на три голоси пісню якоюсь дивною мовою, хтось із слухачів підспівував.

— Що це? — запитав Урія.

— «Вербункош», — відповіла Хелена. — Це вояцька пісня, схожа на ту, норвезьку, що ти співав мені в потязі. Пісня закликає молодих угорських чоловіків воювати за Ракоці[39]. Чому ти смієшся?

— Тому, що ти все це знаєш. Може, ти ще й розумієш, про що вони співають?

— Трохи. Покинь сміятися. — Вона пирхнула. — Беатріса — угорка, вона інколи співала мені цю пісню, тому я дещо пам’ятаю. У ній ідеться про забутих героїв, ідеали і все таке інше.

— Забутих. — Він стискав її руку. — І цю війну коли-небудь так само забудуть.

Кельнер, що непомітно з’явився коло столика, делікатно відкашлявся, натякаючи на свою присутність.

— Meine Herrschaften щось замовлятимуть?

— Гадаю, що так, — відповів Урія. — Що ви нам сьогодні порадите?

— Курча.

— Курча? Звучить чудово. Може, ви принесете нам якогось доброго вина? Хелено?

Хелена пробігала очима меню.

— А чому тут не зазначено ціни? — спитала вона.

— Війна, фройляйн. Ціни щодень інші.

— І скільки коштує курча?

— П’ятдесят шилінгів.

Впівока Хелена помітила, як зблід Урія.

— Гуляш, — сказала вона. — Ми щойно пообідали, до того ж я чула, що тут чудово готують угорські страви. Уріє, не хочеш теж спробувати? Два обіди за один день було б надто важко.

— Я… — почав Урія.

— І легкого вина, — сказала Хелена.

— Два гуляші й легке вино, — підвів брови офіціант.

— Саме так. — Вона повернула йому меню і чарівно посміхнулася. — Кельнере!

Вона глянула на Урію. Коли офіціант зник у коридорі, вони вибухнули сміхом.

— Ти з глузду з’їхала, — сміявся Урія.

— Я? Хіба я запрошувала на обід до «Трьох гусарів», не маючи в кишені й п’ятдесяти шилінгів!

Він дістав хустку й нахилився до неї.

— Знаєте що, фройляйн Ланґ? — Він обережно витер сльози, що виступили від сміху, на її очах. — Я вас кохаю. Авжеж, кохаю.

У цю мить почулася сирена повітряної тривоги.

Коли пізніше Хелена згадувала той вечір, вона постійно ставила собі питання, чи й справді бомби падали того разу частіше ніж звичайно і чи справді, якби вони не пішли тоді до собору Святого Стефана, все могло б бути інакше. І хоча остання ніч, яку вони разом провели у Відні, була неймовірно оповита флером, це не заіважало їй холодними днями зігрівати своє серце спогадами. І вона могла щоразу згадувати одну й ту саму крихітну мить тієї літньої ночі. Часом це викликало в неї сміх, часом — сльози, і вона ніколи не розуміла чому.

Коли заревіла сирена повітряної тривоги, останні звуки завмерли. На секунду весь ресторан завмер у мовчанні, потім під позолоченим склепінням почулася лайка.

— Сволота!

— Прокляття! Ще тільки восьма година.

Урія похитав головою.

— Англійці що, подуріли? — сказав він. — Ще навіть не стемніло.

Коло столиків миттю з’явилися офіціанти, і адміністратор, ходячи від одного до іншого, викрикував розпорядження.

— Це ж треба! — вигукнула Хелена. — Можливо, скоро від цього ресторану залишаться самі руїни, а вони заклопотані тільки тим, щоб відвідувачі не втекли, не заплативши по рахунках.

На сцену, де музиканти вовтузилися зі своїми інструментами, вибіг чоловік у чорному костюмі.

— Увага! — гукнув він. — Усіх, хто розрахувався, просимо пройти до найближчого бомбосховища, яке розташоване під будинком двадцять на Вейбурґґассе. Хвилинку тиші й уваги! Вам слід вийти і звернути праворуч, а потім пройти двісті метрів униз вулицею. Дивіться на людей з червоними пов’язками — вони покажуть вам, куди йти. Не треба панікувати, у вас ще є час до початку бомбардування.