У цю секунду почувся гуркіт першої падаючої бомби. Чоловік на сцені силкувався сказати ще щось, але голоси і крики в ресторані заглушили його, і він, зрозумівши, що його спроби марні, перехрестився, зістрибнув униз і зник.

Відвідувачі ринулися до виходу, який що мить то щільніше забивався волаючим натовпом людей. Зчинилася паніка. У гардеробній стояла жінка, вигукуючи: «Моя парасолька! Де моя парасолька?» — але гардеробник давно вже втік. Знову гуркіт, цього разу ближче. Хелена глянула на покинутий сусідній столик, де два недопиті келихи з вином дзенькнули один об одного, коли кімната вкотре здригнулася чергового разу. Ніби пісенька на два голоси. Дві молоді жінки тягнули до виходу підпилого чоловіка з вусами, як у моржа. Його сорочка висмикнулася з штанів, обличчя сяяло блаженною усмішкою.

За дві хвилини в ресторані нікого не залишилося, запанувала незвичайна тиша. Чути було тільки схлипування з гардеробної, де жінка вже не вимагала свою парасольку і вперлася лобом у стойку. На столиках стояли недоїдені страви й відкорковані пляшки. Урія все ще тримав Хелену за руку. Від нового удару кришталеві люстри під стелею задзеленчали, жінка в гардеробній стрепенулася і з криком вибігла на вулицю.

— Нарешті ми самі, — сказав Урія.

Земля під ними здригалася, згори обсипався блискучим дощем позолочений тиньк. Урія підвівся і подав Хелені руку.

— Наш кращий столик щойно звільнився, фройляйн. Якщо бажаєте…

Вона взяла його за руку, і разом вони рушили до сцени. Вона майже не чула гучного свисту. Від вибуху, який за ним стався, заклало вуха, тиньк зметнувся вгору піщаною бурею, великі вікна, що виходили на Вейбурґґасе, розлетілися вщент. Світло згасло.

Урія запалив канделябр на столі, посунув їй стілець і, злегка піднявши двома пальцями серветку, підкинув її вгору, і вона повільно приземлилася в руки Хелени.

— Курча і пляшку найкращого вина? — запитав він, обережно струшуючи бите скло зі столу, з тарілок та її волосся.

Можливо, в повітрі блищав золотий пил, що віддзеркалював вогні темної вулиці. Можливо, легше стало через те, що через розбиті вікна приміщення наповнила нічна прохолода. А може, все це було в її серці — її кров, яка і через роки по тому починала шумувати в жилах, коли вона знову й знову згадувала цю мить. Тому що вона пам’ятала: грала музика, але ж це було неможливо — музиканти втекли разом з інструментами. Може, їй просто здавалося, що грає музика? Вперше вона подумала про це вже через багато років, коли у неї от-от мала народитися донька. Над нещодавно купленою колискою батько її донечки підвісив маятник з кольоровими кульками, і коли він якось увечері провів по них рукою, вона відразу впізнала ту музику. Вона зрозуміла, що це було. Тоді, в «Трьох гусарах», для них грали кришталеві люстри. Ніби легкі дзвіночки, вони дзвеніли, коли дрижала земля. Урія, карбуючи крок, пішов у кухню і повернувся із зальцбурзькими тістечками й трьома пляшками молодого «хойрігера». У винному льоху він побачив одного з кухарів, який сидів у куточку, обнявши сулію. Кухар аніскілечки не перешкоджав Урії, коли той поліз по вино. А коли він показав йому взяту пляшку, навпаки, схвально кивнув.

Потім Урія поклав усі свої сорок шилінгів під канделябр, і вони вийшли в тишу м’якого червневого вечора. На Вейбурґґассе панувала мертва тиша, але повітря було важке, просочене димом і пилом.

— Ходімо гуляти, — запропонував Урія.

Ні він, ні вона не знали, куди йдуть. Вони звернули праворуч — на Кернтнерштрасе — і раптом завмерли на темній, безлюдній площі Штефансплац.

— Боже, — захоплено сказав Урія. Величний собор перед ними заповнював собою юну ніч. — Це собор Святого Стефана?

— Так. — Хелена закинула голову, намагаючись побачити шпиль Південної башти — величезної чорно-зеленої дзвіниці, що, здавалося, встромлювалася у саме небо, на якому вже з’явилися перші зорі.

А ще Хелена запам’ятала, як вони стояли в соборі: білі обличчя людей, які намагалися в ньому сховатися, плач дітей і звуки органа. Руч-об-руч вони пішли до вівтаря — чи, може, це тільки снилося їй? Але хіба він тоді не притиснув її до себе і не сказав, що вона повинна бути з ним? А вона тоді відповіла йому: «Так, так, так» — пошепки, — а потім ці слова злетіли вгору, під саму баню, і луна, підсилюючи, повторювала їх знову й знову, відбиваючись від голуба під склепінням і від розп’яття, щоб вони збулися. Не важливо, наяву це було чи ні, але ці слова були значно щиріші за ті, що вона сказала після розмови з Андре Брокхардом: «Ми не можемо бути разом».

їх вона теж говорила, але де й коли?

Вона розповіла про все матері — того ж дня, після полудня. Сказала, що нікуди не їхатиме, але не сказала чому. Мати хотіла була її втішити, але Хелена не могла зносити її верескливого голосу, її виправдань і зачинилася у себе в спальні. І тут у двері постукав Урія, і вона вирішила забути про страх і більше ні про що таке не думати. Може, він зрозумів це, як щойно відчинив двері. Може, переступаючи поріг, вони уклали безслівну домовленість прожити все життя за ці кілька годин до відправлення потяга.

— Ми не можемо бути разом.

Ім’я Андре Брокхарда було отрутою у неї на язиці, і вона виплюнула його. Разом з усім іншим: сказала йому про ту довіреність, про те, що матір можуть викинути на вулицю і що батько інакше не зможе повернутися до нормального життя, і про Беатрісу, якій більше нікуди буде подітися. Так, в якусь мить вона все це сказала, але коли? У соборі? Чи пізніше, коли вони бігли до Філарморнікерштрасе, де тротуари були вкриті уламками цегли і битого скла, а язики полум’я з вікон старої кондитерської освітлювали їм дорогу до величезного, але зараз безлюдного готелю. Опинившись усередині, вони запалили сірник, узяли перший, що трапився їм до рук, ключ зі стіни і побігли вгору сходами, вкритими такими товстими килимами, що тупотіння їхніх ніг зовсім не було чути. Здавалося, привиди причаїлися в коридорі біля 342-го номера. Але ось вони вже тримають одне одного в обіймах, зривають одне з одного одяг, ніби й він теж зайнявся, і коли вона відчула його дихання на своїй шкірі, вона подряпала його до крові, а потім поцілувала ранки. І постійно повторювала, так що це вже звучало як заклинання: «Ми не можемо бути разом».

Коли сирена замовкла, і стало зрозуміло, що цим разом бомбардування закінчене, вони лежали, міцно обнявшись, на скривавлених простирадлах і вона плакала.

І все злилося в цьому сплетінні тіл, а потім вони заснули і бачили сни. Що сталося насправді, а що було тільки її сновидінням, вона не знала. Її розбудив серед ночі шум дощу і раптове відчуття, що його немає поруч. Вона підійшла до вікна і глянула вниз, де дощ змивав з вулиць попіл і бруд. Дивилася, як вода переливається через край тротуару, як чиясь розкрита парасолька пливе вулицею у напрямку Дунаю.

Відтак підійшла до ліжка й знову лягла спати. Коли вона прокинулася наступного разу, за вікном був день, вулиці висохли, а він лежав поруч, затамувавши подих. Вона поглянула на годинник на нічному столику. До відправлення потяга залишалося дві години. Вона провела рукою по його чолу.

— Чому ти не дихаєш? — прошепотіла вона.

— Я щойно прокинувся. А ти теж не дихаєш.

Вона пригорнулася до нього. Він був голий, теплий і спітнілий.

— То ми померли?

— Так, — коротко відповів він.

— Ти виходив.

— Так.

Вона відчула, як він тремтить.

— Але тепер ти повернувся, — сказала вона.

Харрі зупинив машину коло одного з бараків, у єдиному вибалку, який насилу знайшов у пласкому, мов млинець, портовому районі Бьйорвіка. Несподівана відлига розтопила сніг, і ненадовго настала приємна сонячна, тепла погода. Контейнери стояли, нагромадившись один на одного, ніби гігантські кубики «Лего», і в яскравому сонячному світлі відкидали на асфальт чіткі тіні. Він ішов між контейнерами. Судячи з написів і знаків, вони прибули здалеку: Тайвань, Буенос-Айрес, Кейптаун. Харрі зупинився на краю пристані, заплющив очі й замислився, вдихаючи запах морської води, нагрітої на сонці смоли і працюючого дизеля. Знову розплющивши очі, Харрі побачив данський пором, що пропливав повз пристань. Він нагадував холодильник. Плавучий холодильник, який возить туди й назад одних і тих самих людей.