В 1923 році Кожух, махнувши рукою на бездіяльність Штабу, майнув з п'ятьма такими ж відчайдухами на Велику Україну, і до нас тільки доходили відлуння його кривавого і заплутаного шляху. Його заганяли як вовка найкращі чонівські загони, а кубанський сотник все вивертався, залишаючи за собою спалені сільради, вбитих комуністів та комунарів. Через рік, влітку 1924 року, він вирвався до Збруча на загнаному коні, в скривавленій сорочці. За ним неслися вершники в чорних шкірянках. Під зливою куль Кожух, зіскочивши з коня, кинувся в річку, переплив на польський берег і, не озираючись на чекістів, пішов назустріч польському роз'їзду, стискуючи в руці маузер без набоїв.

Після цих пригод Кожух перебрався до Подебрад та перетворився в старанного студента Сільськогосподарської Академії під керівництвом свого земляка професора Щербини. Тут ми з ним і познайомилися у професора, який також керував моїми студіями з української історії. Сотник надзвичайно сильно цікавився історією, і я з задоволенням викладав йому свої погляди на минуле.

З полтавчанином Донцем я познайомився під Замостям. Нашу сотню кинули навперейми кінноті Котовського, ми влетіли на заболочене після дощу поле, і червоні батареї почали гатити загрузлих козаків. Кінь врятував мене, вставши дибки і прийнявши в себе півпуда картечі. Я не встиг зрозуміти, що сталося, як чиясь могутня рука висмикнула мене з-під забитого коня, і через мить я вже біг за конем якогось козака, тримаючись за стремено. Так доля звела мене з Донцем.

Ми з Кожухом розплатилися з Длугошем і вийшли на темну вулицю – далі шлях кубанця прямував на околицю міста, де міські будинки зливалися з впорядкованими фермами. На одній з таких ферм і отаборився хазяйновитий студент-агроном, формально перебуваючи робітником у чарівної вдовиці, чий чоловік загинув десь у 1919 році, рятуючи Сибір для Колчака. Подейкували, що суворому сотнику було легше відбитися від всієї кінноти Котовського, ніж від намагань своєї законослухняної господарки закінчити таку найману працю законним шлюбом. Я знімав невеличку кімнату недалеко від Академії.

Не встигли ми розпрощатися, як незнайомець вийшов на вулицю за нами.

– Перепрошую, панове, ви б не могли приділити мені дещицю вашого часу?

Сотник, трохи незадоволено блимнув очима, і мені довелось продовжувати розмову, невільно підхопивши вишуканий стиль незнайомця.

– Чим зобов'язані увагою з вашого боку, пане?..

– Полковник Дмитро Гай, панове. Ваші імена я знаю, тому не будемо затримуватися на деталях. Мені потрібна ваша допомога, дуже прошу прибути в наступну суботу за цією адресою о вісімнадцятій годині.

Полковник протягнув мені картку, яку я здивовано сунув собі в кишеню.

Тоді вже в бій вступив сотник:

– А чому ви вважаєте, що нам треба вам допомагати, полковник, чи хто ви там є?

– Панове, мені здалося, що ви не з тих людей, які відмовилися від боротьби. Мені також здалося, що ви можете витримати навіть те випробування, про яке я розкажу вам у запропоновану зустріч. Маю честь, – і полковник, кивнувши головою, неспішно пішов від нас. Декілька секунд ми ошелешено дивилися один на одного.

– Ну і що це за герой-полковник? – порушив я першим мовчанку.

– Щось все це нагадує американське синема.

– …або романи про Карамболя чи Пінкертона.

– Ну добре, друже, за тиждень зустрінемося, – і Кожух, потиснувши мені руку, пішов по вулиці.

– Привіт Марті! – і я теж попрямував до свого студентського сховища. Через хвилину почув:

– Огей, Данило, стривай! – сотник підійшов до мене. – Сірників у тебе нема?

– А звідкіля вони в мене? А! До речі, ми так і не подивилися, що це за адреса. Знаєш, де це?

– Чому ж ні, там Донець квартиру знімав у двадцять п'ятому.

– Ну да, поки не одружився.

Але сотник не зауважив на мій натяк, що вже свідчило, що пропозиція загадкового полковника зачепила його настільки, що він навіть не відреагував на стандартний кпин.

Пройшов тиждень. Якби я сказав, що за цей час забув про загадкового полковника та його пропозицію, це було б не так. Я вчився, акуратно працював вечорами в кочегарці і намагався викинути з голови дивну розмову з дивним полковником. Але передчуття того, що я наближаюся до несподіваних і, можливо, зловісних подій, не залишало мене. Іноді з'являлося враження, що доля знову хапає мене за комір і вперто штовхає назустріч чомусь невідомому і жахливому.

Я перебирав всі варіанти того, що може статися далі, і, нарешті, вирішив, все-таки, з'явитися на запропоновану зустріч.

Прослухавши вранці лекцію запрошеного в нашу порівняно забезпечену Академію німецького професора Шварцкопфа про історичні і філософські системи, забуті невдячним людством в колотнечі Світової війни, я вирішив зайти до кав'ярні. Замовивши кухоль темного пива, почав перебирати зшитки автоматично записаного конспекту. Раптом в очі впала цитата з лекції, яку я досить кострубато переклав з німецької – "…Академік Курц наприкінці свого життя намагався зрозуміти природу жаху історії. Жаху, який втілювався в натовпі під час так званих великих історичних подій і з сатанинською насолодою спрямовував свою руйнівну силу на все, що могло бути здаватися розумним і гармонійним. Що за декілька місяців звільняло чернь, письменну аристократію, служителів вищих культів від почуттів найменшої людяності і обов'язків перед родиною, державою, добром і любов'ю? Смерть, пожежі, руїну, жахливі страти і катування ніс із собою цей жах історії…

…Наслідком дослідження природи жаху став великий рукопис, який академік Курц знищив за дві години до самогубства. Сталося це 30 липня 1914 року…"

Мені зразу згадався розстрільний підвал ВЧК одного з черкаських містечок. Коли наші повстанці ввірвалися туди, перебивши решту чекістів, два останніх з них, у хмарі револьверного диму, несамовито всаджували кулю за кулею в гору трупів, не звертаючи увагу на ошелешених повстанців…

– Що, спудею, весь в науці?

Я із вдячністю за перервані спогади подивився на широке, чорновусе і, як завжди, усміхнене обличчя Кожуха.

– Ну не всім же гасати на оперативному просторі твоєї ферми.

– Як би ж то моєї! – в очах Кожуха спалахнула гаряча мрія за якимось безмежним господарством. – Та отож і слово – хверма! Плюнути нема де. У нас на Кубані на цій землі і два кабанчики не розминулися би.

Деякий час ми обговорювали жалюгідні перспективи розвитку місцевого землеробства. Нарешті якось одноразово вирішили згадати про запрошення полковника.

– А що думати, підемо, та і всі балачки! – припинив мої мудрування Кожух. -Якщо він агент, то це…

– …буде його остання зустріч у цьому світі, – трохи патетично завершив я.

За кілька хвилин ми вже стояли перед дверима вказаної адреси. Двері відкрив полковник. Стримано потиснувши руки, він провів нас до вітальні. Там вже знаходилися кремезний бородань, одягнутий в чорний костюм і худорлявий, підтягнутий чоловік, в якому відразу можна було впізнати галичанина, що отримав незабутній вишкіл у незабутньому цісарському війську. Першим з приємною посмішкою піднявся нам назустріч бородань і з силою потиснув мені руку.

– Радий з вами познайомитися, шановний ад'юнкте! Мені багато розповідав про вас пан професор.

Я трохи зніяковів, бо не міг собі уявити, що професор міг з кимось розмовляти на теми, які не торкалися його наукових зацікавлень.

– На жаль, не маю честі бути з вами знайомим.

– Дозвольте представитися – отець Василь.

"Ну ось, не вистачало суботній вечір провести в гуртку любителів теологічних розмов", – з сумом подумав я і з жахом уявив войовничу реакцію сотника на таку перспективу.

Тим часом зі мною вже вітався галичанин.

– Поручник Петро Бойчук, маю честь!

Поручник несподівано для мене посміхнувся, що миттєво надало його суворому обличчю приємного дружнього виразу.