– Прошу сідати, панове! – запросив нас полковник, показуючи на досить зручні крісла. Ми з задоволенням розмістилися, а Кожух потягнувся за своїм відомим на всі Подебради самосадом. Це був справжній кубанський самосад, який Кожух зміг таємничими шляхами отримати зі своєї станиці. Отець Василь покосився на те, як сотник неспішно скручує цигарку, і в очах його промайнуло гаряче бажання приєднатися до такого грішного заняття.

Через хвилину по кімнаті поплив аромат легендарного тютюну, ми з очікуванням дивилися на полковника. Той уважно розглядав кожного з нас, немовби останній раз перевіряючи – чи варті ці люди бути посвяченими в його таємницю. Потім, трохи прикривши очі, полковник тихим голосом почав свою розповідь.

– Шановні панове! На жаль, певний час мені довелося збирати про вас інформацію без вашого відому. Тому я знаю вас набагато краще, ніж ви мене. Спробую виправити цю недоречність. Але зараз дозвольте ще раз представити присутніх.

Отець Василь. Походить зі стародавнього українського роду, з якого вийшло багато священиків, хоча спочатку порушив цю традицію. Три роки війни за Державу привернули вас до родинних традицій. Ви були висвячені в 1919 році в Нікопольській церкві під обстрілом білої артилерії. Рік були військовим священиком у Залізній дивізії, відмовились відступати за Збруч і залишилися з пораненими, яких не встигли вивезти. Потрапивши до червоних, втекли з-під розстрілу і ще два роки були в Холодному Ярі. Повстанці, відчуваючи загибель Холодноярівщини, примусили вас перейти за кордон. Декілька років навчання в православній духовній академії і праця настоятелем в українській церкві в Варшаві. В Подебрадах вже тиждень перебуваєте для роботи в архіві на запрошення професора Щербини.

Полковник подивився на галичанина.

– Петро Бойчук. Народився у Станіславі. Кадровий старшина Австрійської армії. Чотири роки світової війни. З першого листопада 1918 року – в Українській Галицькій Армії. Виконував таємні доручення в польському запіллі. Влітку 1919 року засуджений польським польовим судом до розстрілу. Підняв повстання в таборі і переховувався в Карпатах. Зараз є одним із членів організації, яка продовжує Боротьбу в Галичині.

Я зрозумів, що тепер моя черга.

– Шановний Андрій Балковий. До початку Боротьби студент історико-філологічного факультету університету святого Володимира, просвітянин, активіст українського руху. Під час Боротьби повстанець, підстаршина української кавалерії. Тут викладаєте історію в Академії. Досліджуєте закони історії і намагаєтеся на науковому рівні зрозуміти причини нашої поразки на першому етапі Боротьби.

Сотник Степан Кожух, найхоробріша людина в Армії. Я багато розповідав про вас отцю Василю і поручнику. Червоні вважають вас одним зі своїх найлютіших ворогів. Думаю, що тільки диво дозволило вам до цих часів залишитися живим.

Вважаю для себе великою честю бути знайомим з усіма вами. Але зараз дозвольте розповісти вам, панове, про себе та про обставини, які примусили вас тут зібрати.

Полковник замовк, дивлячись у вікно, де поступово темніло. На затишні подебрадські вулиці сходив чудовий травневий вечір, здавалося, що наше минуле було нереальним, вигаданим, щоб підкреслити і сьогоденний спокій, і безтурботність цього міста. В кімнаті повільно розходилися хвилі тютюнового диму, я глянув на Кожуха, – той примружено дивився на полковника, немовби розмірковуючи: "Давай, чоловіче, яку історію ти нам зараз товкнеш?"

Полковник увімкнув електричну лампу – і кімнату залило м'яким світлом.

– З вашого дозволу я продовжую. Коротко про себе. Народився на Слобожанщині. Освіту отримав у Харківському університеті. В 1911 році за спробу створити нелегальну українську організацію в Харкові попав під нагляд поліції і вимушений був виїхати за кордон. Працював інженером на будівництві залізниці в Сербії. З початком війни був у сербській армії, разом із залишками свого полку потрапив до росіян. В 1917 році вступив до армії Центральної Ради. При Гетьмані перебував у корпусі Петра Болбочана. Після Повстання перейшов на бік Директорії. При Головному Отамані був командиром відділу особливого призначення. За глибокий рейд в запілля білих отримав чин полковника. А восени 1920 і трапилася зі мною пригода, яка повністю змінила і моє життя, і уявлення про світ навколо нас.

Ви добре пам'ятаєте ту трагічну осінь. Армія відступала з Поділля. Ми якраз повернулися до ставки Головного, прорвавшись разом з відділом польських гусарів крізь якийсь червоний полк. У мене залишалося не більше двох десятків козаків. Всі були смертельно втомлені, але не встиг я розмістити своїх людей у якомусь напівзруйнованому костьолі, як мене викликали до Головного.

Отаман коротко дав необхідні інструкції. Сталася плутанина, звична і не за таких хаотичних обставин. Вагон з важливими державними документами почепили не до того потягу, і повернутися він вже не міг, бо кіннота Будьоного перерізала залізничну колію. Я отримав доручення зі своєю сотнею перейти через лінію фронту і розшукати на одній, Богом забутій волинській залізничній станції, цей потяг. "Надії на успіх дуже мало, – сказав Отаман, – але неможливо допустити, щоб ці документи потрапили до рук червоних".

Залишалося сподіватися, що червоні не встигли відправити знайдені документи до свого запілля. Часу майже не було, але прикинувши на мапі, через які хащі нам доведеться дертися, я вирішив дати своїм козакам декілька годин на відпочинок. Тривалі місяці безперервних боїв настільки мене заморили, що шість годин я проспав як мертвий. На світанку ми вирушили в напрямі фронту, який був позначений безперервною артилерійською канонадою.

Нам вдалося майже без перешкод пройти через передові частини червоних і ми відправилися на південну Волинь. Козаки понатягали кашкети з зірками. Я мав при собі документи, якогось комісара. Засіб примітивний, але й дійовий. Нас особливо ніхто і не перевіряв. Червоні переможно перли на Галичину, і пара десятків вершників нікого не цікавила. Єдиною небезпекою в цьому була можливість нарватися на своїх повстанців, тому, коли ми заглибилися в ліси, я наказав познімати зірки з кашкетів. Одне задоволення було човгати крізь лісові хащі по мокрій землі. Почалися дощі, в села ми заїжджати не ризикували, і тому їхали мокрі як щури. Щоправда, мої козаки пройшли добрячий вишкіл у повстанських загонах, і тому зносили цю мандрівку досить непогано. Особливо відмінно тримався місцевий волиняк, осавул Петро Люлька. Він добре знав цю місцевість. Вдача в нього була весела, і його розповіді про неперевершених волинських дівчат не давали загону остаточно розкиснути під дощем.

Через декілька днів ми, судячи за мапою, наблизилися до потрібної залізничної станції. Дощі припинилися, з'явилося сонце. Завдання вже не здавалося мені таким безнадійним. Жевріло, що червоні у своєму прагненні запалити світову пожежу, не звернули особливої уваги на один зі сотень потягів, якими були забиті всі залізниці Поділля та Волині, і він стоїть собі спокійно на станції, і єдина небезпека, яка загрожує документам, так це піти на цигарки селянам.

Ми розбили табір у зручному ярку, і я відправив Люльку з одним козаком добути відомості про те, що діється на станції. Я добре знав здібності свого осавула, але тут він себе перевершив, притягнувши через декілька годин "язика". Це був один з червоноармійців, приставлений охороняти вагони. Після переконливих аргументів Люльки бути більш красномовним той повідомив, що незабаром повинен підійти посилений загін, щоб забрати документи.

Діяти треба було негайно. Ми знову почепили зірки на кашкети, зробили добрячий гак і виїхали на залізницю головним шляхом. Я тицьнув в обличчя командиру охорони комісарський мандат, власник якого давно вже не потребував жодних документів, і повідомив, що ми прибули забрати таємний вантаж. Той провів нас до потягу і пригнав своїх солдат, наказавши тим складати пакунки з документами на вози, які червоні вже встигли реквізувати у селян. Через кілька годин шість возів відправилися разом з нами від залізниці. Від'їхавши на пару кілометрів, ми звернули до лісу.