Пробиватися з таким обозом назад було безглуздо, і, доїхавши до найближчого яру, ми звалили всі пакунки докупи і підпалили. Раптом до мене підскочив козак, якого я залишив стежити за шляхом, і повідомив, що приблизно сотня червоних кіннотників пронеслася до станції. Було зрозуміло, що максимум за годину вони по слідах наздоженуть нас. Кляті документи розгоралися дуже погано і могли згоріти лише за кілька годин. Я наказав Петру Люльці з двома козаками ретельно їх допалити, а сам з рештою козаків перегнав порожні підводи на інший бік шляху. Ми знайшли відкриту галявину, поперевертали вози і підпалили з розрахунком, щоб дим було добре видно зі шляху, а самі влаштувалися позаду в лісі.

План мій був досить простий – заманити червоних на "живця", зав'язати бій і уходити в ліс, відволікаючи їх від яру, де хлопці змогли б остаточно знищити вантаж.

Як я і сподівався, червоні швидко поверталися, ідучи по наших слідах. Вони побачили дим над лісом, і, знаючи про нашу кількість, ламанули навпростець. Мої козаки мали чотири ручних "льюїси", на які я найбільше і розраховував. Через декілька хвилин серед голих дерев зарясніли перші кіннотники в гостроверхих шапках.

Швидко сутеніло, пломені вогню були вже високі, і ми добре бачили, як на галявину вискочило кілька десятків червоних. Невдячна справа влаштовувати засідки в осінніх лісах, а ще більш невдячна пертися на конях по мокрій землі між деревами назустріч чотирьом скорострілам! Ми разом відкрили вогонь… Незважаючи на велику чисельність, початок бою для червоних був програний. Ми їх бачили, а вони нас ні. Залишивши з десяток своїх забитих та поранених, червоні відступили. Не чекаючи, коли вони прийдуть до тями і, спішившись, повторять наступ, ми, сівши на коней, почали швидко занурюватися в ліс.

У повній темряві, розсіявшись, плутаючи сліди, ми уходили від переслідування, – ситуація, думаю, знайома для кожного з присутніх. Позаду, розтягнувшися широким півколом, стріляючи і галасуючи, продиралися червоні. Ліс був невідомий, стежок ми не знали і тому дерлися через хащі куди Бог виведе. Раптом мій кінь захропів і почав завалюватися на бік, я ледве встиг зіскочити з нього, – лише пальцями відчув, як з простріленої кінської шиї струменем б'є гаряча кров. Скільки я біг через ліс – не пам'ятаю. Нарешті скотився в неглибокий байрак і заповз у густі зарості терну. Йти сил в мене вже не було.

Гонитва поступово віддалялася – постріли лунали все тихше й тихше. Через деякий час почало світати. Починалася звичайна осіння мжичка, але я, заморений біганиною по мокрому лісу, не звертаючи на дощ уваги, заснув.

Прокинувся від голосів, які лунали зверху:

– Может, кто то из них в овраге?

– Ну слезь, проверь!

Я обережно потягнув револьвер з кобури. Два постріли голосно тріснули над головою. Одна куля вдарилася біля мене в сиру землю. Зробивши ще пару пострілів для ясного сумління, чекісти поїхали далі.

До вечора я відлежувався в байраці і тільки тоді виліз із нього. Навколо чорніла стіна лісу. Небо затягнуло темно-сірою пеленою. Мій наручний англійський годинник виявився потрощеним, а головне – загубилася старшинська сумка з мапою. Вигляд у мене був, скажу вам, абсолютно непрезентабельний, – від чобіт до кашкету обліплений багнюкою, в крові власного коня. Так я і стирчав біля свого рятівного байраку, не знаючи, куди йти далі. Потім вирушив у напрямі, який здався мені найбільш годящим, щоб зустріти хоч когось зі своїх людей. Перед тим, як влаштувати засідку, ми домовилися, що зустрінемося на місці табору біля залізниці. Але як туди добратися, я після втрати компасу не знав, і тому пішов, сподіваючись, що Бог не без милості, а козак не без щастя.

Довго я йшов нічним лісом, час від часу наштовхуючись у темряві на дерева. Потім вирішив хоч трохи зігрітися. Наламавши гілля, яке здавалося мені не таким сирим, я спробував розпалити вогнище. Після кількох спроб мені це вдалося, за допомогою пороху з розколупаного набою.

Я сидів біля вогнища і розмірковував над ситуацією, в якій опинився. В тому, що осавул допалив документи, не було сумніву. Завдання Отамана виконане, але що сталося з моїми козаками? І куди йти мені далі? Раптом я почув обережні кроки, які наближалися до мого вогнища. Схопивши револьвер, миттєво відповз у темряву. Запанувала тиша, потім я почув глухе ухання сича, що було умовним знаком у нашому загоні і через хвилину:

– Ну ось, – де байрак, там і козак!

До вогнища вийшов Іван Бучма – на вигляд вайлуватий, але надзвичайно спритний в бою поліщук. Він розповів, що зібралося п'ятеро наших козаків, які змогли втекти від переслідування.

Так нас залишилося шестеро – окрім Бучми, козаки Петренко і Гвинт, підхорунжий Зозуля та сотник Сухомлин. Загинули інші від куль червоних, розгубилися в лісах, чи вирішили самотужки перебиратися до Армії, ми не знали. Після наради домовилися пробиратися через фронт до наших. В якому напрямі йти, ніхто не знав. До того ж я був без коня, що значно могло затримати наше просування.

Ми блукали по лісах, не зустрічаючи жодного житла. Годувалися підстріленими птахами. По ночах палили вогнища, марно сподіваючись, що до нас вийде хтось з наших або місцеві повстанці. Ліс навколо стояв чорний і холодний, мертве листя під ногами здавалося обгорілим якимсь диявольським полум'ям.

На другий день наших блукань козак Гвинт поїхав на полювання і не повернувся. Ми прочекали декілька годин, але його так і не було. Сподіваючись зустріти Гвинта по дорозі, ми відправилися далі. Минув день.

Зранку нам довелось продиратися крізь покручені сухі дерева, покриті зеленою корою. В сірому повітрі над головами безперервно крякали ворони. Їхали мовчки, не розбираючи шляху. Виходячи з відсутності одного коня, по черзі змінювалися – і один йшов пішки, тримаючись за стремено. На цей раз біля мене йшов Бучма. Він похмуро дивився попереду себе з-під незмінної кошлатої баранячої шапки. Раптом він сказав, так і не піднімаючи очей:

– Здається, пане полковнику, що ми з цього чортячого лісу так і не вийдемо.

– Чого ти так вирішив?

– Я, пане полковнику, все життя в лісі провів. Це чужий ліс. Живих дерев майже нема. Ні зайця, ні лисиці. Гвинт зник. Коні немов подуріли, кожного куща сахаються. Третій день вже по ньому блукаємо, і що з того? Тут і комісарам будеш радий.

Я не став продовжувати розмову, та й сам Бучма не прагнув цього. Відчуття чогось дивного і зловісного все сильніше охоплювало мене. Враження, що ми ходимо по якомусь хижому колу, яке поступово затягує нас у пастку, тяжко пригнічувало психіку. Забобонний Зозуля час від часу хрестився, озираючи нависле над головою чорне гілля. Козаки якось нервово поправляли зброю. Тільки колишній махновець Сухомлин намагався тримати марку і байдуже мугикав собі під ніс незмінне "Яблучко".

Так ми в'їхали в низину і потрапили в густі клуби туману. Я зіскочив з коня, і на нього мовчки забрався Бучма. Позаду темніли обриси вершників. Було дуже тихо. Тільки листя шаруділо під копитами коней і десь вдалечині з моторошною одноманітністю крякав ворон.

Коні почали хропти, їх доводилося силою тягнути вперед за повіддя. Ми пробиралися майже навпомацки. Раптом переді мною з туману виник обрис якоїсь темної, розкаряченої фігури, в яку я ледь не врізався, і мої інстинктивно виставлені вперед руки вперлися в холодний і слизький камінь. Це був могильний хрест. Ми були на цвинтарі.