— Я сказав, що ти читатимеш, а він — що дивитимешся телевізор.

Бутерброд завмер у мене біля губ.

— Завжди? Ти робиш ставки на те, наскільке нудне моє життя?

— Ми це називаємо по-іншому, — відказав Вілл. Однак його винуватий погляд свідчив геть про інше.

Я випрямилась.

— А тепер з’ясуймо. Ви обидва ставите реальні гроші на те, що в п’ятницю ввечері я буду вдома читати книжки чи дивитися телевізор?

— Ні, — мовив Вілл. — Я казав, що ти зустрінешся зі своїм Бігуном.

Натан відпустив Віллову ногу, потім витягнув його руку вперед і почав масажувати її від зап’ястка.

— А що було б, якби я робила щось зовсім інше?

— Але ж ти ніколи не робиш нічого іншого, — сказав Натан.

— Гаразд, я врахую це. — Я висмикнула десятку з руки Вілла. — Але щодо нинішнього вечора ти не маєш слушності.

— Ти сказала, що збираєшся читати книжку! — запротестував він.

— Тепер у мене є це, — сказала я, махаючи десятифунтовою банкнотою. — Я піду в кіно. Закон Мерфі, чи як там ви це називаєте.

Я підвелась, заховала гроші в кишеню й кинула залишки свого обіду в коричневий паперовий мішечок. Я всміхалася, коли йшла від них, однак на диво та без жодної на те причини мені на очі навернулися сльози.

Я працювала над календарем годину перед тим, як іти в Ґранта-гаус. Кілька днів я просто сиділа й дивилася на нього зі свого ліжка з чарівним маркером у руці, намагаючись придумати, куди б могла звозити Вілла. Я ще не була певна, чи ми зможемо поїхати кудись далі, навіть з допомогою Натана. Думка про ночівлю за межами дому видавалась страшною.

Я погортала місцеву газету, переглядаючи розклад футбольних матчів і місцевих забав, але після фіаско на верхогонах боялася, що візок Вілла може застрягти в траві. Боялася, що в натовпі він може почуватися некомфортно. Мені довелося усунути види діяльності, пов’язані з кіньми, а в нашій місцевості їх було немало.

Я знала, що Вілл не захоче дивитися на Патриків забіг, а крикет і регбі його теж не сильно цікавили. Кілька днів я почувалася надзвичайно жахливо через власну нездатність генерувати нові задумки.

Очевидячки, Вілл і Натан мали слушність. Мабуть, я була занудна. Можливо, я найостанніша в світі могла придумати щось, що могло б пробудити у Віллі жагу до життя.

Книжка чи телевізор.

Хоча важко було думати якось інакше.

Після того як Натан пішов, Вілл знайшов мене на кухні. Я сиділа за маленьким столом, чистила картоплю до вечірньої трапези і навіть не звела очей, коли він спинив інвалідний візок біля дверей. Вілл так визиравсь, що в мене аж порожевіли вуха.

— Знаєш, — нарешті озвалась я, — я ж теж могла повестися жахливо. Я б могла сказати, що ти теж нічого не робиш.

— Я не впевнений, що Натан поставив би на те, що я подамся танцювати, — відказав Вілл.

— Я знаю, що це жарт, — провадила я, зрізаючи довгу смугу картопляного лушпиння. — Але ти змусив мене відчути себе лайном. Якщо ти збирався зробити ставку на моє нудне життя, навіщо сказав мені це? Хіба це не могло залишитись вашим із Натаном особистим жартом?

Якийсь час він нічого не казав. Коли я врешті підвела голову, зрозуміла, що Вілл спостерігав за мною.

— Пробач, — сказав він.

— Не схоже, що тобі справді шкода.

— Добре… гаразд… можливо, я хотів, щоб ти це почула. Я хотів, щоб ти подумала про те, що робиш.

— Хіба я справді дозволяю своєму життю пройти повз мене?

— Насправді так.

— О Господи. Перестань говорити мені, що я маю робити. Що, як мені подобається дивитися телевізор? Що, як я не хочу нічого робити, окрім як читати книжку? — Мій голос став пронизливим. — Якщо я повертаюсь додому втомлена. Якщо мені не потрібно заповнювати свої дні ніякою гарячковою активністю.

— Одного разу ти можеш пошкодувати про це, — спокійно промовив він. — Ти знаєш, що я зробив би, бувши тобою?

Я поклала ножа.

— Я підозрюю, що ти хочеш мені сказати.

— Так. І я цілком спокійно скажу тобі. Я пішов би у вечірню школу. Я навчився б на швачку, чи модельєра, чи когось іншого, хто тобі справді подобається. — Він кивнув на мою міні-сукню в стилі шістдесятих і в стилі «Пуччі», зшиту зі старих дідових гардин.

Коли тато вперше це побачив, він показав на мене пальцем і крикнув: «Гей, Лу, одягнись!» Йому знадобилося цілих п’ять хвилин, щоб перестати сміятися.

— Я дізнався б, до чого можу братися і що не коштує сильно дорого — спортзал, плавання, волонтерство, що завгодно. Я б сам навчався музики, або гуляв з чужою собакою, або…

— Гаразд, гаразд, я все зрозуміла, — проказала я роздратовано. — Однак я не ти, Вілле.

— На твоє щастя.

Ми трохи так посиділи. Вілл заїхав на кухню, і я підняла висоту візка так, що наші голови опинились на одному рівні.

— Гаразд, — сказала я. — То що ти робив після роботи? Що цінне?

— Ну, в мене після роботи залишалося не так багато часу, однак я щодня намагався щось робити. Я вправлявся у скелелазінні в спортивному осередку, грав у сквош і ходив на концерти та в нові ресторани.

— Це легко робити, якщо маєш гроші, — заперечила я.

— І я бігав… Так, справді, — сказав він, коли я підвела брову. — І я намагався вивчити нові мови, якби раптом кудись поїхав. І зустрічався з друзями чи людьми, яких уважав за своїх друзів… — Він завагався на мить. — Я планував поїздки. Шукав місця, де ніколи не був, шукав щось, що лякало мене чи випробовувало. Якось я переплив Ла-Манш. Літав на параплані. Я ліз у гори й з’їжджав на лижах униз. Так, — сказав він, коли я спробувала його перебити, — я знаю, багато на що потрібні гроші, проте їх не треба багато. І до того ж як, ти думаєш, я заробив гроші?

— Обкрадав людей у Ситі?

— Я зрозумів, що дає мені задоволення, з’ясував, що хотів робити, і навчився робити те, що поєднує ці дві речі.

— Ти все спрощуєш.

— То це так на словах, — сказав він. — Тим-бо й ба, що вчинити за вказаним рецептом — річ трудомістка. А люди не хочуть важко працювати.

Я закінчила чистити картоплю, викинула лушпиння у відро на сміття й поставила сковорідку на плиту, щоб потім смажити картоплю. Далі всілася на стіл обличчям до нього, а мої ноги звисали.

— У тебе було цікаве життя, еге?

— Так, цікаве. — Вілл присунувся ближче й підняв візок так, щоб ми були на одному рівні. — Ось чому ти, Кларк, мене виводиш із себе. Бо я бачу весь твій талант, усе це… — Він знизав плечима. — Цю енергію та яскравість і…

— Не кажи потенціал…

— …потенціал. Так. Потенціал. Не дам собі гадки, як ти можеш жити таким нецікавим життям. Це життя, яке проходить майже цілком у радіусі п’яти миль і в якому не буде нікого, хто колись здивує тебе або підштовхне чи покаже тобі те, від чого запаморочиться в голові й ти не зможеш спати ночами.

— Це твій спосіб сказати мені, що я повинна робити щось вартісніше, ніж чистити картоплю?

— Я кажу тобі, що існує цілий світ. Але був би дуже вдячний, якби ти спочатку приготувала мені трохи картоплі.

Він усміхнувсь до мене, і я не могла не вміхнутись на відповідь.

— Тобі не здається… — я почала й відразу ж замовкла.

— Кажи.

— Тобі не здається, що це насправді складніше… Я маю на увазі адаптуватися. Ти стільки всього робив.

— Ти питаєш мене, чи краще було б, якби я ніколи цього не робив?

— Мені просто цікаво, чи було б це простіше для тебе. Якби ти жив не таким активним життям. Тобто жив як тепер.

— Я ніколи, зроду ні про що не шкодував. Тепер, коли застряг у цій штуковині, я можу повернутись туди в своїй пам’яті, — він усміхнувся. Усмішка була удавана, ніби йому важко було це зробити. — Отож, якщо ти питаєш мене, чи вважав би я за краще згадувати вигляд замку з міні-маркету або чудовний ряд крамниць нижче від об’їзної, то ні. Моє життя було чудовим, дякую.

Я скочила зі столу. Не зовсім була певна, але знов відчула, що Вілл загнав мене в глухий кут. Я потягнулася по дошку для нарізання.

— І, Лу, пробач. За гроші.