— Так. Добре. — Я повернулася й почала полоскати дошку під зливальницею. — Не думай, я віддам тобі десятку.

Два дні по тому Вілл попав у лікарню з інфекцією. Це просто були профілактичні заходи, як вони це називали, хоча всім було очевидно — його мучив біль. Деякі квадриплегіки не відчували нічого, але Вілл був нечутливий лише до температури, а нижче від грудей він відчував біль і дотик. Я їздила до нього двічі, привозила музику й смаколики та пропонувала скласти йому компанію, однак почувалася чомусь зайвою і досить швидко зрозуміла, що Вілл насправді не хоче зайвої уваги. Він велів мені йти додому та присвятити час собі.

Раніше, скажімо, за рік до того, я б такі дні просто змарнувала. Швендяла б по крамницях, можливо, пообідала б із Патриком. Я б напевно дивилася телевізор і, можливо, спробувала б поскладати одяг. Багато б спала.

Однак тепер, на диво, я відчувала себе неспокійною та непевною. Я не мала причини вставати рано й не знала, до чого братись.

Пошуки для себе якогось корисного діла забрали півранку. Я пішла в книгозбірню й заходилася вивчати тему. Проглянула кожен сайт про квадриплегіків із тих, що змогла знайти, і продумала все, що ми можемо зробити, коли Віллові покращає. Я писала списки, додаючи до кожного запису спорядження й речі, які треба врахувати для тої чи іншої події.

Я відкрила для себе чати для людей з травмами спинного мозку й побачила, що були тисячі чоловіків і жінок таких, як Вілл, — які живуть невидимим життям у Лондоні, Сиднеї, Ванкувері або нижче по вулиці, — і їм допомагають друзі чи родина, або, рідше, вони живуть на самоті.

На цих сайтах я була не єдиним зацікавленим опікуном. Там були дівчата, які питали, як вони можуть допомогти своїм партнерам знову стати певними в собі, щоби знову виходити в люди, а також чоловіки, охочі дістати консультацію щодо новітнього медичного обладнання. Там були реклами візків, що їздять по піску та по бездоріжжю, розумних підйомників або надувного обладнання для купання.

В обговореннях використовували абревіатури. Я з’ясувала, що ТСМ — це травма спинного мозку, ФЗ — фізично здоровий, ІСШ — інфекція сечостатевих шляхів. Я дізналася, що травма хребта С4/5 була набагато важча, ніж С11/12, при якій більшість хворих може використовувати свої руки або тулуб. Там були історії кохання та втрати, історії партнерів, які намагалися знайти собі раду з травмованими чоловіком чи дружиною, а також дітьми. Там були дружини, які відчували провину за те, що молилися, аби їхні чоловіки припинили їх бити, — після чого так ставалося, що таки переставали. Були чоловіки, які хотіли покинути дружин з обмеженими фізичними можливостями, але боялися реакції суспільства. Там були втома та відчай і багато чорного гумору — анекдоти про те, як вибухають сечоприймачі, про ідіотизм доброзичливців або халепи на п’яну голову. Падіння з візка, здавалося, було звичайною темою. Обговорювали також тему самогубства — ті, хто хотіли цього, й ті, хто закликав перших дати собі більше часу, щоб навчитися дивитися на своє життя інакше. Я читала кожну тему й відчувала, що таємно залізаю в мозок Вілла.

В обідній час я вийшла з книгозбірні й вирішила трохи прогулятися містом, щоб провітрити голову. Я купила собі сендвич з креветками й сіла на мур поспостерігати за лебедями в озері біля замку. Було досить тепло, я зняла куртку та повернулась обличчям до сонця. Відчувалось якесь умиротворення в спостереженні за активним світом. Я провела весь ранок у світі людей з обмеженими можливостями й гаразд усвідомлювала, що бути в змозі вийти й з’їсти обід на сонці — це свобода. Коли підобідала, повернулась до книгозбірні, сіла за комп’ютер і залогінилася. Тоді зітхнула й набрала повідомлення.

Здорові! Я — подруга/помічниця 35-річного С5/6 квадриплегіка. У колишньому житті він був дуже успішним і активним, і тепер йому не вдається пристосуватися до нового. Насправді я знаю, що він не хоче жити, тому намагаюся придумати способи змінити його світовідчуття.

Будь ласка, напишіть, коли хто знає, що можна зробити. Скажімо, що може дати йому насолоду або як саме можна змусити його думати по-іншому? Вдячно дослухаюсь усіх порад.

Я підписалася «Працьовита Бджілка». Потім відкинулася в кріслі, погризла ніготь і, нарешті, натиснула «Надіслати».

Коли наступного ранку сіла за комп’ютер, там уже було чотирнадцять відповідей. Я увійшла в чат і закліпала, побачивши список прізвищ і відповідей, які надійшли від людей зі всього світу протягом попередньої доби.

Перша з них була така:

Люба Працьовита Бджілко!

Ласкаво просимо на наш форум. Я впевнений, що вашому другові стане набагато краще від того, що його доглядають.

Я не була цього певна.

Більшість із нас якоїсь миті вдається в розпуку. Може, саме це сталося з вашим другом. Не дозволяйте йому відштовхнути вас. Залишайтеся позитивною. І нагадайте, що не йому, а Богові вирішувати, як і коли ми приходимо та покидаємо цей світ. У своїй власній мудрості Він вирішив змінити життя вашого друга, і може так бути, що це урок йому…

Я перейшла вниз до наступної відповіді.

Люба Бджілко!

Що ж удієш, бути квадриплегіком нестерпно. Якщо Ваш хлопець був ще й трохи гравцем, то йому ще гірше. Ось що допомогло мені. Велика компанія, навіть коли я цього не хотів. Хороша їжа. Хороші лікарі. Хороші ліки, у разі потреби антидепресанти. Ви не сказали, де ви живете, — можливо, йому варто приєднатися до ТСМ-спільноти. Я спочатку теж не хотів (думаю, якась частина мене не хотіла визнавати, що я насправді квад), але це допомагає знати, що ти не один такий. О, і не дозволяйте йому дивитися фільми типу «Скафандр і метелик». Це пригнічує!

Ознайомте нас, як ви там.

Усього найкращого,

Ричі

Я подивилася, що таке «Скафандр і метелик». «Розповідь про людину, яка стає паралізованою, і про її спроби спілкуватися із зовнішнім світом», — писалося в огляді. Я занесла назву в записник, щоб перестрахуватися, що Вілл не подивиться цей фільм, а також щоб самій не забути подивитися його.

Наступні дві відповіді були з Церкви адвентистів сьомого дня, і способи, які вони запропонували, аби підбадьорити Вілла, звичайно, не входили до мого контракту. Я почервоніла й швидко прокрутила вниз, боячись, що хтось позаду мене може глянути на екран.

І тоді я засумнівалася, чи переходити до наступної відповіді.

Здоровенькі були, Бджілко!

Чому ви вважаєте, що ваш друг/підопічний/чи ще хтось потребує зміни своєї свідомості? Якби я міг знайти спосіб померти гідно, за умови, якщо він не зруйнує мою родину, то б обрав його. Я застряг у цім візку вісім років тому, і моє життя — це ненастанне коло принижень і розчарувань. Ви можете поставите себе на його місце? Чи знаєте ви, як це — бути не в змозі спорожнити кишковик без сторонньої допомоги? Як воно — застрягнути в своєму ліжку, не маючи змоги самотужки їсти, одягатися, спілкуватися із зовнішнім світом допомоги? Ніколи не любитися. Зіткнутися з перспективою пролежнів, хвороб і навіть апаратів штучного дихання. Ви, мабуть, хороша людина і, я впевнений, хочете тільки добра. Але, можливо, наступного тижня ви його вже не доглядатимете. Може, це буде хтось, хто пригнічуватиме його або кому він не дуже подобатиметься. Він цього не може контролювати, як і всього іншого. Ми, ТСМ, знаємо, що майже нічого не контролюємо. Ми не контролюємо тих, хто годує нас, одягає, омиває, дає нам ліки. Жити з цим знанням дуже важко.

Тому, я думаю, ви ставите неправильне запитання. Хто такі ФЗ, щоб вирішувати, якими мають бути наші життя? Якщо ваш друг не може так жити, питання має бути: як мені допомогти йому покінчити з цим?