З найкращими побажаннями,

Джифорс, Міссурі, США

Я втупилася в повідомлення, мої пальці на якусь мить завмерли на клавіатурі. Потім я прокрутила вниз. Наступні кілька повідомлень були від інших квадриплегіків, які критикували Джифорса за його похмурі слова й стверджували, що вони знайшли спосіб жити далі і їхнє життя варте цього. Була коротка суперечка, що, здавалося, взагалі не стосувалася Вілла. Потому вернулися до мого прохання.

Писали про антидепресанти, масаж, диво-зцілення, розповідали про новий сенс власного життя. Були деякі практичні пропозиції: дегустація вин, музика, мистецтво, спеціально адаптовані клавіатури.

«Партнер, — писала Ґрейс31 з Бірмінгема. — Якщо він закохається, то відчуватиме, що може жити далі. Без кохання я б давно померла».

Остання фраза ще довго лунала в моїй голові після того, як я вийшла з книгозбірні.

Вілл вийшов з лікарні в четвер. Я заїхала по нього на спеціальному автомобілі й привезла його додому. Він був блідий, змучений, і всю дорогу журливо дививсь у вікно.

— Не міг там спати, — пояснив він, коли я запитала його, чи все добре. — На сусідньому ліжку весь час хтось стогнав.

Я сказала йому, що в нього є вихідні, щоб відійти, а потім нас чекає серія запланованих виїздів на природу. Сказала, що слухаюсь його порад і пробую нові речі, тож йому доведеться супроводжувати мене. Ледве вловима зміна акцентів, але я знала, що то був єдиний спосіб, щоби він скрізь ходив зі мною.

Насправді я розробила детальний графік на найближчі кілька тижнів. Кожен захід був позначений на моєму календарі чорним кольором, червоною ручкою я розписала те, що для цього треба зробити, а зеленою — які аксесуари мені знадобляться.

Щоразу, коли дивилася на двері, я відчувала певний трепет від того, що стала такою організованою, а також від усвідомлення, що кожна з цих подій насправді може змінити Віллів погляд на світ.

Як завжди каже тато, моя сестра — це мозок нашої сім’ї.

Поїздка в картинну галерею тривала менш як двадцять хвилин. І це разом із триразовим кружлянням кварталом в пошуках стоянки. Ми зайшли туди, і мало не відразу, як я зачинила за ним двері, Вілл сказав, що всі роботи жахливі. На моє запитання «чому?» він відповів, що коли я не бачу цього, він навряд чи спроможеться мені пояснити. Від походу в кіно довелося відмовитися після того, як персонал, виправдовуючись, сказав нам, що ліфт не працює. Усе інше вимагало більше часу та організації. Скажімо, щоб піти поплавати, треба було зателефонувати в басейн заздалегоди, попрохати Натана вийти на роботу понаднормово тощо. А коли ми діставалися до місця, Вілл, як у випадку з басейном, міг рішуче відмовитися заходити всередину (тоді це був розважальний центр), і нам нічого не лишалось, як сідати десь на автостоянці й у тиші попивати з термоса гарячий шоколад.

Увечері наступної середи ми поїхали послухати співака, на концерті якого Вілл колись був у Нью-Йорку. Це була хороша поїздка. Він надзвичайно зосереджено слухав музику. Більшість часу, здавалося, Вілл був повністю відсутній, ніби якась його частина боролася з болем, спогадами чи похмурими думками. Але музика все змінювала.

Наступного дня ми їздили на дегустацію вина. То була частина рекламної акції, яку виноградарі проводили у винарнях. Мені довелося пообіцяти Натанові не напоїти Вілла. Я підносила йому кожен келих, аби він понюхав, тож він знав, яке вино, ще до того, як куштував його. Я справді намагалася не фиркати, коли він спльовував його в свою склянку (це здавалося дуже смішним). Урешті він подивився на мене з-під лоба й сказав, що я ще зовсім дитина. Власник крамниці спершу був страшенно збентежений, коли побачив у себе чоловіка в інвалідному візку, та потім лиш чудував та дивував: він сів і почав відкорковувати інші пляшки, обговорюючи з Віллом регіон і сорт винограду. А я тим часом блукала сюди-туди, роздивляючись етикетки, й навіть трохи знудилася.

— Ну ж бо, Кларк. Ходи повчишся трохи, — казав Вілл, запрошуючи мене сісти поруч із ним.

— Я не можу. Мама сказала мені, що плюватися неввічливо.

Двоє чоловіків подивились один на одного так, наче я божевільна. І все-таки він не завжди плювався. Я за ним спостерігала. Решту дня він був підозріло говіркий, легко сміявся й став навіть войовничішим, ніж звичайно.

Дорогою додому ми їхали через ту частину міста, де нечасто бували, і, коли стояли в заторі, я роззиралася й побачила салон тату та пірсингу.

— Завжди мріяла про татуювання, — сказала я.

Треба було здогадатися, що не можна таке говорити в присутності Вілла. Він не збирався чесати язиком, а одразу схотів дізнатися, чи в мене є тату.

— Ой… Не знаю. Я все думаю, що інші скажуть.

— Чому? Що б вони сказали?

— Мій батько ненавидить їх.

— Скільки ж тобі років?

— Патрик також їх ненавидить.

— І він ніколи не робить нічого, що тобі може не сподобатись.

— У мене може статися напад клаустрофобії. Я можу передумати одразу, щойно зроблю.

— Тоді видалиш лазером, хіба ні?

Я подивилася на нього в дзеркало заднього виду. Його очі були веселі.

— Ну, давай, — сказав він. — Що ти хочеш?

Я зрозуміла, що всміхаюся.

— Я не знаю. Не змію. І не ім’я.

— А я думав, що серце з написом «мама».

— Обіцяєш не сміятися?

— Не можу, ти ж знаєш. О Боже, ти ж не збираєшся зробити індійське прислів’я санскритом чи щось таке? «Що не вбиває мене, робить сильнішою».

— Ні. Я б хотіла бджолу. Маленьку чорно-жовту бджілку. Вони мені подобаються.

Він кивнув, ніби це було цілком розумно.

— І де б ти її наколола? Чи я не маю права запитати?

Я знизала плечима.

— Не знаю. На плечі? На стегні?

— Пригальмуй, — сказав він.

— Чому? Усе нормально?

— Просто зупинися. Он є місце. Подивися, ліворуч від тебе.

Я зупинила машину на узбіччі й озирнулась на нього.

— Тоді ходім, — сказав він. — Більше на сьогодні планів нема.

— Куди далі?

— У тату-салон.

Я розсміялась.

— Так. Справді.

— Чому ні?

— Ти справді ковтав, замість випльовувати?

— Ти не відповіла на моє запитання.

Я повернулась до нього. Він був серйозним.

— Я не можу просто піти й зробити тату. Так просто.

— Чому ні?

— Тому що…

— Тому що твій бойфренд скаже «ні». Адже тобі все одно доведеться бути хорошою дівчинкою, навіть у двадцять сім років. Бо це дуже страшно. Давай, Кларк. Живи трохи. Що тобі заважає?

Я дивилася на фасад тату-салону попереду. На дещо брудному вікні світилися великі неонові серця та обрамлені світлини Анжеліни Джолі й Міккі Рурка.

Раптово мої роздуми порушив голос Вілла.

— Гаразд. Я зроблю, якщо ти зробиш.

Я повернулася до нього.

— Ти зробиш татуювання?

— Якщо це переконає тебе, лише один раз вибратися зі своєї маленької коробочки.

Я заглушила двигун. Ми сиділи, слухаючи як він стихає та як глухо хурчать машини поряд.

— Це майже назавжди.

— Не «майже».

— Патрику це дуже не сподобається.

— Ти постійно так кажеш.

— І ми можемо захворіти на гепатит від брудної голки. І померти повільною, жахливою, мученицькою смертю. — Я повернулась до Вілла. — Вони, мабуть, не зможуть зробити це прямо зараз. Давай не зараз.

— Мабуть, ні. Сходімо просто й перевірмо.

За дві години ми вийшли з тату-салону, мій гаманець став на вісімдесят фунтів легшим і поверх мого стегна, де чорнило ще не висохло, красував хірургічний пластир. Художник сказав, що малюнок відносно невеликий, а це означало, що тату можна зробити й розфарбувати за одне відвідання… Є! Я з тату. Або, як скаже Патрик, зі шрамом на все життя. Під білою пов’язкою був якийсь товстий джмелик, вибраний з каталогу, що його нам запропонував майстер. Я була майже в істериці від збудження. Увесь час тягнулася, щоб зазирнути під пов’язку, поки Вілл не сказав мені заспокоїтись, щоб нічого не пошкодити.