Її обличчя трохи зблідло. Я знала, що вона відчувала.

— А як він сам? Ви… ви придумали щось новеньке? Якісь поїздки?

— Він не хоче. — Я розповіла їй про Париж і список, який склала.

Поки я говорила, місіс Трейнор думкою забігала наперед, розраховуючи та оцінюючи все.

— Будь-куди, — промовила вона нарешті. — Я все профінансую. Будь-яку поїздку. Я заплачу за вас. За Натана. Просто… просто переконайте його погодитись на це.

Я кивнула.

— Якщо ви ще щось можете придумати… просто щоб купити трохи часу. Звісно, я заплачу вам і за дальшу роботу по закінченні піврічного контракту.

— Це… це не проблема.

Ми допили нашу каву в тиші, задумавшись кожна про своє. Потай спостерігаючи за нею, я помітила, що її бездоганну зачіску торкнула сивина, а під очима, як і в мене, залягли тіні. Я зрозуміла, що, хоч і сказала їй, мені не полегшало, я просто передала їй власну тривогу, яка щораз більшала. Та хіба я мала вибір? Ставки день у день вищали. Годинник вибив другу, і це, здавалося, вивело її з заціпеніння.

— Мушу повертатися на роботу. Будь ласка, Луїзо, дайте мені знати, як щось придумаєте. Було б краще, якби ми обговорювали це подалі від флігеля.

Я підвелася.

— О, вам може знадобитися мій новий номер. Я щойно переїхала. — Поки вона витягала з сумочки ручку, я додала: — Я переїхала до Патрика, мого хлопця.

Не знаю, чому ця новина так здивувала її. Вона стрепенулась, а потім передала мені ручку.

— Я не знала, що у вас є хлопець.

— Я не знала, що мала повідомити вас.

Вона стояла, спершись рукою на стіл.

— Вілл нещодавно казав, що ви… він думав, що ви, можливо, переїдете у флігель. На вихідні.

Я написала домашній номер Патрика.

— Я подумала, що для всіх буде краще, як я переїду до Патрика. — Я передала їй серветку з номером. — Але я живу недалеко. Відразу ж за промисловою зоною. Це не вплине на мій графік роботи чи мою пунктуальність.

Ми стояли. Місіс Трейнор здавалася схвильованою, вона водила рукою по волоссю, зачіпала ланцюжок на шиї. Урешті, наче не стримавшись, вона випалила:

— Невже ви ніяк не могли почекати? Усього кілька тижнів?

— Пробачте?

— Вілл… Думаю, ви дуже подобаєтесь Віллові. — Вона закусила губу. — Я не розумію… не розумію, чим це вам допомогло.

— Зачекайте. Ви кажете мені, що я не мала переїжджати до свого хлопця?

— Я просто кажу, що це не на часі. Вілл у дуже вразливому стані. Ми робимо все можливе, щоб підтримувати в нім оптимізм, а ви…

— А я що? — За нами спостерігала офіціантка, заклякнувши із записником у руці. — Що я? Наважилася мати власне життя поза роботою?

Вона стишила голос.

— Луїзо, я роблю все від мене залежне, щоб зупинити… це. Ви знаєте, з чим ми зіткнулися. Я просто кажу, що хотіла б, уважаючи на той факт, що ви йому не байдужа, щоб ви ще трохи почекали, перш ніж хизуватися… своїм щастям перед ним.

Я не могла повірити в почуте. Я відчула, як обличчя червоніє, і глибоко вдихнула, перш ніж знову заговорити.

— Як ви посміли припустити, що я зробила б щось, що може образити Вілла. Я зробила все, — прошипіла я. — Я зробила все, що змогла придумати. Я шукаю ідеї, витягую його на прогулянки, розмовляю з ним, читаю йому, доглядаю його. — Мої останні слова просто вибухнули з грудей. — Я прибираю за ним. Я змінюю його клятий катетер. Розважаю його. Я роблю більше, ніж уся ваша чортова сім’я!

Місіс Трейнор стояла непорушно. Вона випросталася на повний зріст, притисла сумочку під пахвою.

— Гадаю, розмову, міс Кларк, закінчено.

— Так. Так, місіс Трейнор. Думаю, так і є.

Вона повернулася й швидко вийшла з кав’ярні. Коли двері зачинились, я зрозуміла, що трусило й мене.

Ця розмова з місіс Трейнор вивела мене з рівноваги на наступні кілька днів. У голові постійно крутилися її слова, що я «хизувалася своїм щастям перед ним». Я зовсім не думала, що мої вчинки можуть вплинути на Вілла. Коли мені здалося, що він несхвально відгукнувся про мій намір переїхати до Патрика, я подумала, що йому не подобається Патрик, а не про якісь його почуття до мене. І що особливо важливо — не думаю, що в мене був надто щасливий вигляд.

У будинку я не могла позбутися відчуття тривоги. Немов через мене проходив струм низької напруги й живив усе, що я робила. Я запитала Патрика:

— А ми б з’їхалися, якби сестрі не була потрібна моя кімната?

Він подивився на мене, ніби я несповна розуму. Нахилився, притягнув мене до себе й поцілував у маківку. Потім опустив очі:

— Ти мусиш носити цю піжаму? Я не переношу тебе в піжамі.

— У ній зручно.

— Щось схоже носить моя мама.

— Я не збираюся щоночі носити корсет і підв’язки, тільки щоб ти був щасливий. І ти не відповів на моє запитання.

— Не знаю. Ймовірно. Так.

— Але ми про це не говорили, правда?

— Лу, більшість людей з’їжджається, бо це розумно. Ти можеш кохати когось і водночас бачити фінансові та практичні переваги.

— Я просто… не хочу, щоб ти подумав, буцімто я тебе змусила. Не хочу відчувати, що я тебе змусила.

Він зітхнув і перекрутився на спину.

— Чому жінки завжди прокручують ситуацію знову й знову, поки вона не стає проблемою? Я кохаю тебе, ти кохаєш мене, ми разом майже сім років, і в будинку твоїх батьків не було зайвої кімнати. Насправді, усе досить просто.

Проте все було зовсім не просто.

Мені здавалось, я жила життям, яке не мала шансу передбачити.

Тієї п’ятниці дощило увесь день. Тепла важка дощова завіса, що була схожа на тропічні зливи, змушувала канали дзюркотати, а гілки квітучих чагарників пригинатися, немов у благанні. Вілл дививсь у вікно, як собака, якому відмовлено в прогулянці. Натан прийшов і пішов, піднявши над головою пластиковий пакет. Вілл переглянув документальний фільм про пінгвінів, а пізніше сів за комп’ютер, тим часом як я намагалася знайти собі щось, аби нам не довелось розмовляти одне з одним. Я гостро відчувала, наскільки нам незручно одне з одним, і те, що ми мусили постійно перебувати в одній кімнаті, лише погіршувало ситуацію.

Ось тут я почала розуміти розраду від прибирання. Я протерла підлогу, помила вікна, перестелила ліжко. Я стала невпинним виром активності. Жодна порошинка не сховалася від моїх очей, жоден слід від чашки не уник моєї уваги. Я чистила вапняний наліт на кранах у ванній кімнаті, використовуючи паперові рушники, змочені в оцті (мама нарадила), коли почула, як під’їхав Віллів візок.

— Що ти робиш?

Я схилилася над ванною і не оберталася.

— Чищу крани від вапняного нальоту.

Я відчувала, що він спостерігає за мною.

— Повтори, — проказав він знову.

— Що?

— Повтори.

Я випросталася.

— Чому? Маєш проблеми зі слухом? Чищу крани від вапняного нальоту.

— Ні, Кларк, я просто хочу, щоб ти вслухалася в те, що говориш. Не треба чистити мої крани від нальоту. Моя мама не помітить, а мені байдуже. У ванній смердить, як у забігайлівці, де продають смажену рибу з картоплею. Окрім того, я хотів би прогулятися.

Я забрала з обличчя пасмо волосся. Воно й справді — відгонило пікшею.

— Ходімо. Дощ нарешті вщух. Я тільки-но балакав з батьком. Він сказав, що дасть нам ключі від замку після п’ятої, коли порозходяться туристи.

Я не надто зраділа перспективі вести з Віллом світську бесіду під час прогулянки по території замку. Однак мене вабила можливість вирватися з будинку.

— Гаразд. Дай мені п’ять хвилин. Спробую позбутися запаху оцту на руках.

Різниця між тим, як виховували мене та Вілла, була в тому, що Вілл сприймав своє становище як належне. Гадаю, якщо ви ростете в таких умовах, як він, з багатими батьками, в гарному будинку, якщо відвідуєте хороші школи та чудові ресторани, немовби це річ цілком звичайна, то, ймовірно, у вас з’являється відчуття, що з вами стається тільки хороше, і те, що ваше місце в світі вище, ніж у інших, — закономірність.