Вілл розповідав, що змалечку повсякчас утікав на територію замку. Його батько дозволяв йому блукати там, знаючи, що Вілл нічого не чіпатиме. О пів на шосту, коли йшли останні туристи, садівники починали обрізати кущі й робити лад, а двірники спорожняли урни й підмітали порожні картонки з-під напоїв і сувенірних ірисових помадок, територія замку ставала його приватним ігровим майданчиком. Коли він розказав мені це, я подумала, що, якби нам із Триною повністю віддали замок до розпорядження, ми б, довго не ймучи віри, махали руками в повітрі чи без упину мліли з радості.

— Перед цим розвідним мостом я вперше поцілував дівчину, — сказав він, сповільнюючись, щоб поглянути на нього, коли ми простували гравійною доріжкою.

— Ти сказав їй, що це місце твоє?

— Ні. Може, варто було. Тиждень по тому вона проміняла мене на хлопця, який працював у міні-маркеті.

Я повернулася й шоковано глянула на нього.

— То часом не Террі Ровландс? Темне зачесане назад волосся, татуювання до ліктів.

Вілл звів брову.

— Він.

— То він і досі там працює. У тому міні-маркеті. Якщо тобі від цього полегшає.

— Я не певен, що він надто заздрив би, побачивши, де я тепер, — відповів Вілл, і я знов замовкла.

Було дивно бачити замок таким тихим. Ми були вдвох та ще якийсь садівник удалині. Замість того щоб розглядати туристів, відвертатися на їхні акценти та мимоволі дослухатись до їхніх розмов, я завважила, що, либонь, уперше споглядаю замок, починаю вбирати його історію. Кам’яні замкові мури стоять понад вісімсот років. Там народжувались та помирали люди, зачаровували та розбивали серця. Тепер, у тиші, неначе вчувались їхні голоси, їхня хода стежкою.

— Добре, час признань, — мовила я. — Ти коли-небудь ходив тут, потайці в’являючи себе принцом-вояком чи кимось іще?

Вілл скоса глянув на мене.

— Щиро відповісти?

— Аякже.

— Так. Якось я навіть зняв один з мечів, що висіли на стіні у Великій Залі. Він важив десь із тонну. Я пам’ятаю, як до смерті перелякався, що не здужаю повісити його на стенд.

Ми досягли верхів’я пагорба. Перед нами був рів, за ним аж до зруйнованого муру, що був кордоном, розкинулася простора лука. За муром лежало місто: неонові вивіски, корки та суєта, що характеризувала годину пік у маленькому містечку. А тут панувала тиша, тільки пташки озивались дзвінким щебетом і тихо хурчав Віллів візок.

Він зупинив його й розвернув так, щоб ми бачили територію замку.

— Дивно, що ми ніколи не перетиналися, — промовив Вілл. — Я маю на оці дитинство. Наші дороги мали б перетнутися.

— Чого б це? Бо ж ми стеменно не крутилися в тім самім колі знайомих. І я була малям у возику, повз який ти пройшов, розмахуючи мечем.

— А. Я й забув, що супроти тебе я просто древній.

— Вісім років різниці, поза сумнівом, засвідчують про те, що ти «старший чоловік», — сказала я. — Навіть коли я була підлітком, мій тато ніколи б не відпустив мене зі старшим юнаком.

— Навіть якби той мав власний замок?

— Ну, певно, це багато що змінило б.

Коли ми йшли, довкола піднімався солодкуватий запах травиці, колеса Вілла шипіли, котячись по прозорих калюжах на дорозі. Мені полегшало. Наша розмова була не зовсім така, як колись, але цього варто було сподіватися. Місіс Трейнор мала слушність: Віллові завжди буде важко дивитись, як інші люди живуть далі своїм життям. Я зміркувала, що варто ретельніше думати про те, як мої дії можуть вплинути на його життя. Я більше не хотіла сердитись.

— Ходімо в лабіринт. Я не був там сто років.

Мене відірвали від моїх думок.

— Ні, дякую.

Я роззирнулася й раптом зрозуміла, де ми.

— Чому ти боїшся заблукати? Ну ж бо, Кларк. Тут ти можеш проявити себе. Побачимо, чи ти зможеш запам’ятати маршрут і повернутися. Я засікаю час. Колись постійно так робив.

Я озирнулася в бік будинку.

— Краще не треба.

Від самої гадки про це мій шлунок стиснувся.

— А, не любиш ризикувати.

— Річ не в цьому.

— Без проблем. Ми просто продовжимо нашу невеличку нудну прогулянку й повернемося в маленький нудний флігель.

Я знала, що він жартує. Але щось в його тоні зачепило мене. Я згадала Дейдре в автобусі, її слова про те, як добре, що одна з нас, дівчат, залишилася з батьками. Моє життя мало б бути маленьким, з дрібними амбіціями.

Я подивилася на лабіринт, на його темний густий живопліт. Я чинила безглуздо. Можливо, я поводилася безглуздо вже багато років. Урешті-решт усе в минулому. І я живу далі.

— Просто запам’ятай, куди ти повернула, а йдучи назад, повертай у протилежний бік. Це не так складно, як здається. Справді.

Не подумавши як гоже, я покинула Вілла на стежці й, вдихнувши, увійшла в лабіринт. Поминула знак «Без супроводу дорослих дітям вхід заборонено» та швидко попростувала темним вологим живоплотом, на якому все ще блищали краплі дощу.

«Усе не так вже й погано, все не так вже й погано, — бурмотала я собі під носа. — Це просто гора старого живоплоту». Я повернула праворуч, потім ліворуч через прогалину в живоплоті. Знову праворуч і знов ліворуч. Ідучи, я повторювала подумки в зворотному напрямку: «Праворуч. Ліворуч. Прогалина. Праворуч. Ліворуч».

Моє серце почало гупати швидше, а у вухах шуміла кров. Я змушувала себе думати, як Вілл на тім кінці живоплоту поглядає на годинник. «Це просто дурна перевірка. Я вже не та наївна юна дівчина. Мені двадцять сім. Я живу з чоловіком. У мене відповідальна робота. Я геть інша людина».

Я повернула, пішла прямо й знов повернула.

Коли ж ні з сього ні з того відчула паніку. Мені здалося, що десь у кінці живоплоту прошмигнув чоловік. І хоч я переконала себе, що це тільки гра уяви, проте, відвернувшись, я забула зворотний порядок поворотів. Праворуч. Ліворуч. Прогалина. Праворуч… Праворуч? Я пішла в інший бік? Мені перехопило дух. Я змусила себе йти вперед, тільки щоб остаточно зрозуміти, що я повністю втратила орієнтири. Я зупинилася й глянула на напрямок тіней, намагаючись з’ясувати, з якого боку захід.

Раптом я второпала, що не можу цього зробити. Я не могла залишатися там. Я розвернулася й пішла, як гадала, в південному напрямку. Я виберуся. Мені двадцять сім. Усе добре. Однак потім мені вчулися їхні голоси, улюлюкання та глузливий сміх. Вони з’являлися та зникали в прогалинах живоплоту. Я відчувала, як ноги на високих підборах п’яно погойдуються і як безжально колеться живопліт, коли, намагаючись втримати рівновагу, обпиралась на нього.

— Я хочу негайно вийти, — промовила я до них невиразним нерівним голосом. — Хлопці, з мене досить.

Коли дивлюсь — немає їх. Лабіринт мовчав, чути було лиш віддалений парубочий шепіт десь за живоплотом, утім, можливо, то просто вітер шерехтів листям.

— Я хочу негайно вийти, — сказала я, утім, голос мій був украй непевним. Я подивилась на небо й на мить, побачивши над собою безкраїй, всіяний зірками темний простір, втратила рівновагу. Коли ж як підстрибну! Це хтось охопив мою талію. Ага, чорнявий. Той, що в Африці був.

— Ти ще не можеш іти, — промовив він. — Ти зіпсуєш гру.

Я знала вже тоді, щойно відчула його руки на моїй талії. Я зрозуміла, що рівновага змістилась, а певна стриманість у поведінці почала випаровуватись. І, засміявшись, відштовхнула його руками, неначе все це жарт, не бажаючи давати йому на розум, що я знала. Тоді він гукнув до своїх друзів. Я вирвалася й раптово побігла, намагаючись знайти вихід. Ноги мої тонули у вологій траві. Я чула, як вони оточують мене: їхні викрики, їхні невидимі тіла. Моє горло стислося від паніки. Я була цілком дезорієнтована й не розуміла, де я. Високий живопліт і далі погойдувавсь, нахиляючись до мене. Я бігла, проштовхувалася поміж кущів, спотикалася, пірнала у прогалини, намагаючись утекти від їхніх голосів. Але виходу не було. Усюди, куди повертала, був живопліт і ще якийсь глузливий голос.

Аж ось натрапила на галявинку й на мить утішилася, що свобода поруч. Коли ж бачу, а це знов те саме осереддя, звідки я почала. Я похитнулася, уздрівши, що всі вони стоять там, наче просто чекають мене.