Він подивився на мене непроникним поглядом, і я відчув, як напружилося моє підборіддя. Тоді він подививсь на дівчину та всміхнувся.

— Чом би й ні, — промовив нарешті. — Я з нетерпінням чекаю, коли Кларк кинеться в бистрину.

Дівчина, здавалося, полегшено видихнула, неначе вона припускала почути його «ні».

Смішно, але, визнаю, коли вона вперше ввійшла в наше життя, я був трохи підозріливим до неї. Вілл, незважаючи на весь блеф, був уразливий. І я боявся, що ним можна маніпулювати. Врешті-решт він заможний парубок і, коли та паскуда Алісія втекла з його другом, почувався так само нікчемним, як і будь-хто почувався б на його місці.

Я бачив, як Луїза подивилася на нього з дивним виразом суміші гордості та вдячності, і я раптом відчув неабияку радість від її присутності там. Мій син, хоч ми й ніколи про це не говорили, був у найнестерпнішій ситуації. Хоч би що вона робила, це лише на трохи відверне його.

Кілька днів у будинку вчувався слабкий, але, безумовно, святковий дух. У Камілли з’явилася тиха надія, хоч вона відмовилася визнати, що це так. Я розумів цей підтекст: що саме нам врешті-решт святкувати? Я чув, як пізно вночі вона телефонувала Джорджині, виправдовуючи те, на що вона погодилася. Дочка своєї матері, Джорджина вже шукала шляхи, якими Луїза, можливо, використає ситуацію на свою користь.

— Джорджино, вона запропонувала, що сама за себе заплатить, — сказала Камілла. — Ні, люба. Не думаю, що ми маємо вибір. У нас обмаль часу, і Вілл погодивсь на це, тому я просто хочу сподіватися кращого. Думаю, і тобі варто це зробити.

Я знав, чого їй коштувало захищати Луїзу чи навіть краще ставитися до неї. Але вона терпіла дівчину, бо чудово знала, як і я, що Луїза — наша єдина можливість зробити сина бодай частково щасливим.

Дарма що жоден з нас цього не казав, Луїза Кларк стала нашим єдиним шансом зберегти Вілла в живих.

Минулого вечора я вийшов випити з Деллою. Камілла була в гостях у своєї сестри, тому ми вирішили прогулятися вздовж річки на зворотному шляху.

— Вілл хоче поїхати у відпустку, — сказав я.

— Як чудово, — відповіла вона.

Бідолашна Делла. Я бачив, як вона бореться з інстинктивним бажанням запитати мене про наше майбутнє, обговорити, як ця несподівана подія може вплинути на нього, але я не припускав, що вона колись наважиться. Не раніше, ніж усе розв’яжеться.

Ми йшли, спостерігаючи за лебедями, всміхаючись до туристів, що каталися в своїх човнах під промінням вечірнього сонця, і вона говорила про те, як чудово все може скластися для Вілла і як покаже йому, що він вчиться адаптуватися до своєї ситуації. Було мило, що вона це казала, адже я знав, що в деякому розумінні вона може з повним правом сподіватися, що це нарешті скінчиться. Урешті-решт саме нещасний випадок з Віллом перекреслив наші плани на спільне життя. Очевидно, потай вона сподівалася, що мої обов’язки щодо Вілла колись закінчаться і я стану вільним.

І от я йшов поруч із нею, відчував, як її рука лежала на згині моєї, слухав її мелодійний голос. Я не міг сказати їй правду, ту правду, про яку знало лише кілька людей. Якщо дівчина зазнає невдачі з ранчо, банджі-джампінгом, гарячими ваннами тощо, як це не парадоксально, вона звільнить мене. Бо якщо я колись і зможу покинути свою родину, то лише тоді, коли Вілл остаточно вирішить поїхати в те пекельне місце у Швейцарії.

Я знав це, і Камілла знала це. Навіть якщо жоден з нас не признавався в цьому. Тільки після смерті сина я зможу жити тим життям, яке собі обрав.

— Ні, — сказала вона, вловивши вираз мого обличчя.

Люба Делла. Вона знала, про що я думав, навіть коли я цього не знав.

— Це гарна новина, Стівене. Справді. Хтозна, може, це стане для Вілла початком зовсім нового незалежного життя.

Я накрив її руку своєю. Якби я був сміливішим, можливо, признався б їй, що думаю насправді. Якби я був сміливішим, то давно б її відпустив, а можливо, й дружину.

— Ти маєш рацію, — сказав я, змусивши себе всміхнутися. — Сподіватимемося, що він повернеться з купою байок про троси та інші лячні штуки, якими молоді люди його віку намагаються вразити одне одного.

Вона штовхнула мене.

— Він може змусити тебе зробити щось схоже в замку.

— Рафтинг у рову? — запитав я. — Це може стати перчинкою наступного літнього туристичного сезону.

Захоплені цією неправдоподібною картинкою, ми йшли, сміючись усю дорогу до елінгу для човнів.

А тоді Вілл захворів на запалення легенів.

Я вбігла в реанімаційне відділення. Завдяки розгорнутому планові лікарні та через вроджений брак у мені внутрішнього компаса палату інтенсивної терапії я шукала цілу вічність. Я мусила тричі запитувати, перш ніж мені вказали правильний напрямок. Нарешті, захекана та важко дихаючи, я відчинила двері в палату C12. У передпокої сидів Натан і читав газету. Він підвів очі, коли я підійшла ближче.

— Як він?

— На кисні. Стабільний.

— Я не розумію. У п’ятницю ввечері все було чудово. Він трохи кашляв у суботу вранці, але… але таке! Що сталося?

Моє серце гупало. Я на мить присіла, намагаючись віддихатися. Я доволі набігалася, відтоді як одержала текстове повідомлення від Натана годину тому. Він вирівнявся й склав газету.

— Лу, це не вперше. Бактерії потрапляють у його легені, механізми кашлю не працюють, як мали б, тому йому гіршає досить швидко. Я застосовував деякі методи очищення в суботу вдень, але Віллові було надто боляче. Раптово його почало лихоманити, тоді в грудях виник ріжучий біль. Увечері нам довелося викликати швидку допомогу.

— Чорт! — сказала я, зігнувшись. — Чорт, чорт, чорт! Можна до нього?

— Він досить кволий. Не впевнений, що тобі це щось дасть. І зараз із ним місіс Ті.

Я залишила свою сумку біля Натана, протерла руки антибактеріальним лосьйоном, а потім штовхнула двері й увійшла.

Вілл лежав посередині лікарняного ліжка. Його тіло, вкрите блакитною ковдрою, було під’єднане до крапельниці й оточене різними апаратами, які періодично пищали. Його обличчя частково приховувала киснева маска, а очі були стулені. Шкіра здавалася сірою з блакитно-білим відтінком, від якого щось у мені стислося. Місіс Трейнор сиділа поруч, поклавши свою долоню на його вкриту ковдрою руку. Вона втупилася непритомним поглядом у протилежну стіну.

— Місіс Трейнор, — звернулась я.

Вона здригнулася й глянула на мене.

— Ой, Луїзо.

— Як… як він?

Я хотіла підійти й узяти другу руку Вілла, але відчувала, що не маю права сісти там. Я крутилася біля дверей. На обличчі місіс Трейнор була така зневіра, що навіть моє перебування в палаті здавалося дошкульним.

— Трохи краще. Йому дали дуже сильні антибіотики.

— А… я можу чимось допомогти?

— Не думаю, ні. Ми… ми просто повинні почекати. Лікар-консультант робитиме обхід десь за годину. Сподіваємося, він зможе дати нам більше інформації.

Світ, здавалося, зупинився. Я стояла там трохи довше, дозволяючи рівномірному сигналові приладів записати ритм у моїй свідомості.

— Хочете, я тут трохи побуду? А ви зможете відпочити.

— Ні. Думаю, я краще залишуся.

Частина мене сподівалася, що Вілл почує мій голос. Частина мене сподівалася, що його очі над цією прозорою пластиковою маскою розплющаться й він пробурмоче: «Кларк. Заходь і сідай, заради Бога. Не метушися біля дверей».

Але він просто лежав там.

Я витерла обличчя рукою.

— Може… принести вам щось попити?

Місіс Трейнор подивилася вгору.

— Котра година?

— За чверть десята.

— Справді? — Вона похитала головою, ніби в це було важко повірити. — Спасибі, Луїзо. Це було б… дуже люб’язно. Здається, я тут вже дуже довго.

У п’ятницю в мене був вихідний: почасти тому, що Трейнори наполягли, та більшою мірою тому, що не було іншого способу одержати закордонного паспорта, ніж вирушити до Лондона поїздом і відстояти чергу в Петті Френс. Повернувшись в п’ятницю ввечері, я забігла до них, щоб показати Віллові свої трофеї й переконатися, що його власний паспорт ще дійсний. Мені здалося, він був надто тихий, але в цьому не було нічого незвичайного. Коли-не-коли він почувався трохи гірше. Я припустила, що то був саме такий день. Щиро кажучи, моя голова була забита планами нашої подорожі і я просто не могла думати про щось інше.