Я провела суботній ранок, забираючи з татом свої речі з Патрикового будинку, а потім, пополудні, ми з мамою ходили по крамницях на головній вулиці, щоб вибрати купальник і деякі конче потрібні для подорожі речі. На вихідні я залишилася в будинку батьків. Було досить тісно, бо Трина з Томасом також прибули. У понеділок вранці я встала о сьомій, щоб прийти до Трейнорів на восьму. Приїхавши туди, я виявила, що все зачинено, передні та задні двері замкнені. Записки не було. Я стояла під ґанком і тричі безрезультатно телефонувала Натанові. Телефон місіс Трейнор був переведений на голосову пошту. Нарешті, коли я просиділа на східцях сорок п’ять хвилин, Натан надіслав повідомлення.

Ми в окружній лікарні. У Вілла пневмонія. Палата С12.

Натан пішов, а я сиділа біля Віллової палати ще з годину. Я гортала журнали, які хтось, мабуть, покинув на столі ще 1982 року, а потім витягнула з сумки книжку в м’якій обкладинці й намагалася читати, хоч зосередитися було неможливо.

Прийшов лікар-консультант, та я не дозволила собі піти за ним, коли там була мати Вілла. Коли через п’ятнадцять хвилин він вийшов, місіс Трейнор вийшла за ним. Я не певна, чи сказала вона мені просто тому, що хотіла з кимось поговорити, а я була єдиною людиною поблизу, одначе вона з полегшенням повідомила, що лікар переконаний: інфекція під контролем. Це був особливо вірулентний бактеріальний штам. І пощастило, що Вілл учасно потрапив до лікарні. Її «або…» повисло в тиші між нами.

— То що ж нам тепер робити? — запитала я.

Вона стенула плечима.

— Чекаємо.

— Принести вам щось на обід? Чи, може, я посиджу з Віллом, поки ви підете поїсте?

На мить щось схоже на розуміння пройшло межи мною та місіс Трейнор. Її обличчя трохи пом’якшало, й без цього звичайного, жорсткого виразу я раптом побачила, як вона надзвичайно втомилася. Думаю, за час, що я провела в них, вона додала у віці з десяток років.

— Спасибі, Луїзо, — сказала вона. — Я хочу забігти додому й перевдягнутись, якщо ви не проти залишатися з ним. Я справді не хочу зараз покидати Вілла на самоті.

Після того як вона поїхала, я увійшла, зачинивши за собою двері, й сіла поруч із ним. Дивно, та здавалося, Вілл був відсутній, неначе той Вілл, якого я знала, кудись ненадовго поїхав, а тут залишилася тільки його оболонка. На мить я подумала, що так, певне, й помирають люди. Тоді я наказала собі перестати думати про смерть.

Я сиділа й дивилась, як миготить електронний годинник, прислухалася до випадкового шепоту чи м’якого скрипу взуття на лінолеумі. Двічі приходила медсестра, щоб перевірити різні рівні, натиснула кілька кнопок, поміряла температуру, але Вілл, як і раніше, не ворушився.

— Він… з ним усе гаразд, так? — запитала я її.

— Він спить, — сказала вона підбадьорливо. — Гадаю, в його стані зараз це найкраще. Постарайтесь не хвилюватися.

Легко сказати. Разом з тим у тій лікарняній палаті я мала доволі часу, щоб подумати. Я думала про Вілла й ту страшенну швидкість, з якою він так серйозно занедужав. Я думала про Патрика й про те, що, навіть забравши свої речі з його квартири, відчепивши та скрутивши настінний календар, упакувавши одяг, який я так ретельно складала в його комод, мій сум був не настільки критичний, як можна було гадати. Я не почувалася спустошеною, приголомшеною чи що там ще потрібно відчувати, коли розлучаєшся з коханням кількох років. Я була цілком спокійна, дещо сумна й, можливо, трохи відчувала провину, бо ж усвідомлювала свою відповідальність за розрив та й тому, що не страждаю, як гоже. Я надіслала йому два текстові повідомлення, щоб сказати, що мені справді дуже шкода і що я сподіваюся, що він покаже достоту гарні результати на «Екстрим Вікінг». Одначе він не відповів.

За годину я нахилилась, відсунула ковдру з Віллового плеча й побачила світло-коричневу на тлі білого простирадла руку. До неї хірургічною стрічкою був приклеєний катетер. Коли я перевернула долоню, на зап’ястках, як і раніше, яскраво багріли шрами. На мить я подумала, чи зникнуть вони колись, а чи постійно нагадуватимуть про те, що він намагався зробити.

Я взяла його пальці в свою долоню й ніжно стисла. Вони були теплими, пальці того, у кому вирує життя. Мені було, на диво, спокійно, і я не відпускала їх, розглядала мозолі, які вказували на те, що не все життя він проводив за офісним столом, рожеві нігті у формі мушель, які завжди обрізатиме хтось інший.

У Вілла були гарні чоловічі руки — привабливі, рівні, з квадратними пальцями. Було важко дивитися на них і знати, що в них немає сили: вони ніколи нічого не піднімуть зі столу, не махнуть на прощання, не стиснуть кулак.

Я провела пальцем по його кісточках. Десь у душі я питала себе, чи зніяковію, якщо Вілл розплющить у цей момент очі, та не ніяковіла. Я чомусь була певна, що Віллові добре, коли його рука в моїй. Сподіваючись, що, певною мірою через свій медикаментозний сон, він також це знає, я заплющила очі й чекала.

Десь по четвертій Вілл нарешті прокинувсь. Я була в коридорі, лежала на стільцях і читала газету, яку хтось покинув. Я підхопилася, коли вийшла місіс Трейнор, щоб повідомити мене про це. Здавалося, вона посвітлішала, коли сказала, що він заговорив і хоче мене бачити. Вона сказала, що збирається піти вниз подзвонити містерові Трейнору.

А потім, наче не могла промовчати, додала:

— Будь ласка, не втомлюйте його.

— Авжеж, — відповіла я.

Моя усмішка була чарівна.

— Здоров! — сказала я, просунувши голову в двері.

Він повільно повернувся обличчям до мене.

— Здорова й ти будь!

Його голос був хрипким, ніби останні тридцять шість годин він не спав, а кричав. Я сіла й подивилася на нього. Його очі глянули вниз.

— Забрати на хвилинку твою маску?

Він кивнув.

Я взяла її та обережно підняла трохи над головою. Під маскою була тоненька плівка вологи, я взяла хустинку й м’яко промокнула його обличчя.

— То як почуваєшся?

— Бувало й краще.

До горла підступив великий непроханий клубок, і я спробувала проковтнути його.

— Не знаю, Вілле Трейнор. Ти на все підеш, аби привернути до себе увагу. Б’юсь об заклад, це лише…

Він стулив очі, обірвавши мене на півслові. Коли розтулив їх знову, здавалося, вибачався.

— Пробач, Кларк. Мені сьогодні не до жартів.

Ми сиділи, і я говорила. Мій голос тріщав без угаву в цій маленькій блідо-зеленій кімнаті. Я розповідала йому, як забирала свої речі з Патрикової квартири, наскільки легше мені було забрати мої компакт-диски з його колекції, завдяки тому, що він наполіг на своїй системі каталогізації.

— З тобою все гаразд? — запитав він, коли я закінчила. Він співчутливо дивився на мене, наче думав, що мені болісніше, ніж насправді.

— Так. Усе добре, — я знизала плечима. — Це не так вже й погано. У будь-якому разі в мене й крім цього є про що думати.

Вілл мовчав.

— Тут ось яка річ, — сказав він нарешті. — Я не думаю, що найближчим часом братимусь до банджі-джампінгу.

Я знала це. Я була майже певна цього, коли одержала Натанове повідомлення. Але почути ці слова з його вуст стало для мене ударом.

— Не хвилюйся, — сказала я, намагаючись стримати тремтіння в голосі. — Усе добре. Ми поїдемо іншим разом.

— Мені так шкода. Я знаю, як нетерпляче ти цього чекала.

Я поклала руку на його чоло і пригладила йому волосся.

— Цить. Справді. Це неважливо. Просто одужуй.

Він заплющив очі, злегка здригнувшись. Я знала, про що вони говорять, оті зморшки навколо очей, той смиренний вираз обличчя. Вони казали, що іншого разу може й не бути. Казали, що він не вірив, що може видужати.

На зворотному шляху з лікарні я заскочила в Ґранта-гаус. Віллів батько впустив мене. Він здавався таким самим утомленим, як і місіс Трейнор. Він тримав пошарпану восковану куртку, наче хотів виходити. Я сказала йому, що з Віллом зараз місіс Трейнор і що антибіотики начебто діють добре, але вона прохала повідомити його, що знов проведе ніч у лікарні. Не знаю, чом вона не могла сказати йому сама. Можливо, вона просто надто заклопотана.